– Степане, це правда про Любку-листоношу? – Хто тобі сказав? – Похмуро глянув він на дружину. – А втім, мені вже байдуже. Так, правда, і Любку я люблю, у неї син від мене, на відміну від тебе

Бабуся Клавдія Семенівна виховувала Степана та Віру з дитинства, бо від них відмовилася мати. Її недолуга дочка Ліда, як зозуля, підкинула спочатку грудного Стьопку, а через три роки – ще й новонароджену доньку Віру.

Лідка з’явилася в село до матері, поклала на ліжко пакунок із новонародженою донькою і поруч кинула документи на неї.

– Це Вєрка, ось документи. Іти мені з нею нема куди. Якщо ти зараз мене виженеш, я її під парканом залишу, – зло розвівши руки в сторони, сказала вона.

– Господи, Лідко, за що мені це? Стьопку виховую, зараз ще в пелені принесла, вдруге.

– Не хочеш стежити за онуками, здай їх у дитбудинок, – промовила Лідка і задиміла, – держава виховає… А мене не шукай, я своє особисте життя влаштовуватиму, – вона махнула рукою на прощання, навіть не глянувши на дітей.

Ліда поїхала, але Клавдія не знала влаштувала вона своє життя чи ні, відтоді більше не з’являлася у селі. Зникла Ліда. Клавдія намагалася її розшукати, але марно, а через деякий час таки повідомили, що лишив життя її співмешканець і закопав у лісі, сам зізнався.

Бабуся оформила на сиріт пенсію з нагоди втрати годувальника, жити стало трохи легше. Клавдія за характером була твердою і виховувала дітей у суворості. Вважала, що краще так виховувати, може, й не підуть шляхом своєї матері.

– Намагатимуся зробити все і не допущу, щоб ви стали такими ж, як ваша недолуга мати, – говорила вона суворо.

Але онуків дуже любила. Стьопка вдався в бабусю Клаву. Змалку вважав себе в будинку за чоловіка, допомагав бабусі та дивився за молодшою ​​сестрою, а в школі заступався за неї, не давав нікому її образити.

Тільки ось Вєрка, мабуть, пішла в матір. Мріяла про міське життя, в селі не збиралася залишатися жити, і щойно виповнилося їй вісімнадцять, заявила бабусі та братові:

– Не збираюся у селі чахнути. Я вже доросла і вирішую сама за себе. Їду в місто, Вітька мене кличе до себе, буду з ним жити.

– Так от ти до кого у місто їздила? – Сплеснула руками бабуся.

– Так, у мене там наречений Вітька.

Вірка правда не сказала, що він старший за неї на п’ятнадцять років і шість років відсидів у місцях не настільки віддалених. Стьопка відмовляв сестру, але вона посварилася з ним у пух і порох, та втекла з дому.

Поїхала до свого нареченого і більше не з’являлася на очі бабусі та братові. Гроші у Віктора водилися, жили вони з Вірою весело та безтурботно, обидва не працювали.

Степан зустрічався з Танею, місцевою дівчиною, спокійною та серйозною. Клавдії ця Таня подобалася і сім’я в неї гарна, багатодітна, мати з батьком працювали, батько не мав шкідливих звичок, роботящий.

Незабаром одружилися Степан з Тетяною, жили у бабусі Клавдії, вона добре прийняла молоду дружину онука, і полюбила її.

Але недовго довелося прожити разом, різко захворіла Клавдія і пішла із життя. У цей час Таня якраз була при надії, але чи це горе вплинуло, чи здоров’я у неї виявилося слабеньким, не виносила вона дитину.

Степан був хорошим чоловіком, роботящий, дбайливий, але характер жорсткий. У пориві гніву кричав на дружину, міг назвати непристойним словом, а дружина тим часом плакала від образи.

Степан не розумів, чого вона плаче, коли була жива бабуся, вона заступалася за Таню. Але після відходу бабусі його нічого не зупиняло, кричав і скандалив.

– Може мені з ним розлучитися, – думала Таня після чергового скандалу, але дивлячись на своїх самотніх подружок, не наважувалася.

– Все-таки Степан – добрий господар, – виправдовувала вона чоловіка, – а подруги самі косять траву, працюють і тягають своїх хмільних чоловіків до хати.

– Не такий і поганий мій Степан, і по чужих бабах не ходить. Так, бувають скандали, але руку на мене не підіймає, адже інші й гірше живуть і терплять.

Найважливішою причиною скандалів було те, що не могла Таня малюка на світ привести. Живуть уже п’ять років, а дитини немає. І будь-яка сварка закінчувалася докорами на її адресу:

– Навіть не можеш дитину мені подарувати.

Але тут сталося непередбачене. З роботи прийшов Степан злий і лаяв свою сестру Вєрку, а дружина дивилася на нього з подивом.

Стільки років минуло і від неї ні слуху ні духу, а тут раптом він згадав її. Чоловік на чому світ лаяв свою молодшу сестру.

– Мало того, що вона зв’язалася із цим бандюком Вітькою, ще й привела від нього доньку. А сама сидить за ґратами. Ось до чого дійшла…

– Степане, – а ти це звідки дізнався? – Обережно запитала Таня, коли він припинив кричати.

– Мені зателефонували та повідомили, що Вєрка стала матір’ю за ґратами, і відразу відмовилася від дитини. А я найближчий родич. Запропонували забрати дівчинку.

Таня після цих слів майже перестала дихати. Вона давно вже тишком-нишком від чоловіка мріяла взяти дитину з дитбудинку, але боялася йому про це говорити, все-таки чужа дитина. А тут його рідна, кревна.

– Ось що я вирішив … Заберемо дитину собі, у тебе не виходить, виховаємо у суворості, щоб у матір не пішла. Тож збирайся, поїдемо документи оформляти.

Таня швидко зібралася, вона навіть не образилася, що Степан не порадився з нею. Бо коли почула новину про Вєрку, жахнулася.

– Господи, як же дитинка за ґратами ростиме?

Документи оформили швидко. Степан наполіг, щоб його сестрі не повідомляли, хто удочерив дівчинку, – це по закону. Привезли Ксюшу додому, Таня почувала себе щасливою.

Донька була здоровенькою, апетит хороший, спокійна, не вередувала. Щоправда, Степан особливих почуттів до неї не відчував.

Звичайно брав на руки, але бурчав, що вона схожа на Вітьку, але Таня не звертала уваги. Її донька була найкращою у світі, вона насолоджувалася радістю материнства.

Таня вся пішла у виховання та турботу про Ксюшу. Минуло з того часу трохи більш як чотири роки, коли вона дізналася, що її Степан загуляв, сусідка їй сказала.

– Тань, а ти чого така щаслива? Ти не в курсі, що твій Стьопка “любов” завів із Любкою листоношею? Він давно вже довкола неї крутиться і до неї заходить.

– Ой, ти тільки не кажи йому, що я тобі видала про нього, він же у тебе психований, не дай Боже, затіє бучу. Я його боюся … Не хотіла тобі говорити, але шкода тебе стало.

Таня була збентежена, а коли прийшов чоловік із роботи, запитала:

– Степане, це правда про Любку-листоношу?

– Хто тобі сказав? – Похмуро глянув він на дружину. – А втім, мені вже байдуже. Так, правда, і Любку я люблю, у неї син від мене, на відміну від тебе.

– Давно збираюся піти від тебе, от і настав час. Залишайся тут у будинку з Ксюшею, а я йду до Любки. А не хочеш залишатися з нею, то я її в дитбудинок здам.

Таня одразу ж погодилася.

– Ні, розлучімося. Ми з Ксюшею поїдемо звідси, і ніхто не знатиме, що вона мені не рідна.

– Ну от і добре, – усміхнувся Степан і потер руки, що так легко все утворилося.

Після розлучення з чоловіком Таня поїхала в сусіднє село, там раніше жила її бабуся і будинок залишився від неї.

Щоправда, він стояв без господаря, занепав, але Таню це не лякало, заради доньки вона була готова на все. Село було велике, дитячий садок, школа, медпункт.

Оформила Ксюшу в садок, влаштувалась на роботу, поступово життя у них налагодилося. Без вічних закидів Степана життя було спокійним, Таня розквітла і погарнішала. Удвох із Ксюшею вони жили цілком щасливо.

Ксюша навчалася у другому класі, коли одного разу ввечері хтось постукав у будинок. Таня відчинила двері й побачила Віру, та мала поганий вигляд, у старих речах, бліда, з тьмяним поглядом, виглядала набагато старша за Таню.

– Не впізнаєш, – спитала Віра.

– Впізнала, – нерішуче промовила господиня будинку, – ну проходь.

– Ти мене вибач, Тань, але мені нема куди піти, тебе ледве знайшла. Стьопка мене і на поріг не пустив, у нього баба зла, як собака, а він її слухається.

Таня думала зовсім про інше, боялася, що Віра дізнається про свою доньку. Їй не хотілося цього. Вона витопила лазню, Віра пішла митись, її не було дуже довго. Таня занепокоїлася, а коли увійшла до передбанника, побачила, що та вже вимилася і сидить плаче.

– Не плач, Віро, ти ще молода, все налагодиться, роботу знайдеш, може й нормального мужика зустрінеш. А де твій Вітька? Кинув тебе? І чому ти потрапила за ґрати?

– Із Вітькою ми не розписані. А посадили мене через нього, наївна була, а він мене підставив. Якось пішли ми з ним у гості, я в положенні була.

– Поки господарі розмовляли з нами, він ненадовго виходив кудись, а потім виявилося, що вкрав у них гроші та золото. Знав він, що там було чим поживитись.

– А вранці до нас налетіли з поліції з обшуком. Вітька сховати все не встиг. Забрали його. А коли я до нього прийшла на побачення, він умовив мене все взяти на себе, сказав, що я в положенні й мене не посадять.

– Обдурив. Благав мене, мені його шкода стало. Присягався, що все життя мене на руках носитиме. А я й не здогадувалася, скільки він вкрав, там була дуже велика сума.

– Я обмовила себе, все підписала. Вітька після цього зник, правда написав записку, що я разом із дитиною йому не потрібна. А потім я привела доньку та відмовилася від неї.

– Я її навіть бачити не захотіла, підписала папір та й усе. А що мені робити, коли я нікому не потрібна. Отак я своїми руками розірвала зв’язок зі своєю донечкою. Дуже шкодую і мрію хоч раз її побачити.

Таня слухала Віру з широко розплющеними очима. Потім прийшла Ксюша, гуляла із подружками на вулиці, познайомилася з Вірою.

Таня зі страхом дивилася на дочку та Віру, але та не впізнала її. Та і як впізнає, якщо вона її не бачила. Тільки сказала:

– Яка в тебе гарненька донька, навіть трохи на мене у дитинстві схожа. Ну ми ж з братом теж схожі … Танько, дуже себе корю, навіщо я відмовилася від доньки.

– Вона мені ночами сниться, хотіла дізнатися, хто удочерив, але мені відмовили … Де вона, моя дівчинка, а може її й немає вже в живих?

Таня залишила Віру у себе, вони вже потоваришували з Ксюшею. Віра разом із нею малювала, гуляли у дворі, у крамницю ходили. Ксюша прив’язалася до неї. Віра влаштувалася на роботу, раділа, коли отримала першу зарплату.

По роботі Віра з водієм їздили в район за товаром та привозили до сільської крамниці. В одну з таких поїздок у машини лопнуло колесо і на швидкості вони вилетіли з дороги, вдарилися в стовп. Водій постраждав менше, а Віра потрапила в реа..німацію у тяжкому стані.

Тані зателефонували з лікарні, вони з Ксюшею поїхали до Віри. Лікар попередив:

– У вас п’ять хвилин, не можна їй хвилюватись і розмовляти.

Віру неможливо було впізнати, вона була бліда, вся в якихось трубочках.

– Я йду до доньки, – прошепотіла Віра і заплющила очі.

– Ні, Віро, ні, твоя донька поруч, – але та вже нічого не чула.

З того часу минуло багато років, і ось уже Ксюша у весільній сукні стоїть під руку зі своїм Антоном і щасливо посміхається, а Тетяна крадькома витирає сльози щастя.

От як у житті буває, – не потрібна рідній матері дівчинка, стала найріднішою та коханою донькою для неї. І, дякувати Богу, це почуття взаємне…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.