Стою на сходах, Єва відкриває двері під’їзду, обертається і каже: “Ну бувай!” І раптом над моїм лівим вухом якийсь голос дуже спокійним тоном виразно вимовляє: “Ти бачиш її в останній раз”. Я аж підскочила, повертаюся – нікого! А вона вже й двері закрила

Була у мене подруга, письменниця Єва Датнова.

28 червня 2002 року, в п’ятницю, вона подзвонила мені і запропонувала зустрітися, а то, мовляв, вона на наступному тижні у відпустку їде (працювала редактором в якомусь видавництві).

І раптом у мене виникло дуже чітке передчуття, що вона їде дуже далеко і дуже надовго. Ось якби не було цього передчуття, можливо, нічого б далі не трапилося. Тому що я покликала її в гості в неділю 30 червня.

Коли вона приїхала, я дуже здивувалася цьому передчуттю, тому що виявилося, що її відпустили всього-то на два тижні, з вівторка 2 липня по 15 число, і їдуть вони зовсім недалеко, всього лише на дачу під Києвом.

Гаразд, сидимо, обговорюємо літературу. Нічого не пили взагалі, крім чаю (зате поїли дуже багато і смачно).

Зазвичай ми одне від одного їхали годин в 10-11 вечора (різні кінці Києва), але раптово без п’ятнадцяти вісім подзвонила її мама і сказала, що її син Марік захворює. Тому Єва прямо-таки заковтала морозиво, що залишилося і побігла додому.

Я тоді чекала дуже важливого листа і навіть у вихідні бігала перевіряти пошту по 2 рази в день, тому сказала, що спущуся з нею.

Стою на сходах у поштових скриньок, вона відкриває двері під’їзду, обертається і каже: “Ну пока!”

І раптом над моїм лівим вухом якийсь голос дуже спокійно, таким тоном, ніби “вирок остаточний і оскарженню не підлягає”, виразно вимовляє: “Ти бачиш її в останній раз”. Я аж підскочила, повертаюся – нікого! А вона вже й двері закрила. Потрясла головою, думаю, що за хрень в голову лізе?

Піднялася додому, визирнула з вікна спеціально, щоб прикмета не збулася, але її вже за деревами видно не було.

Покурила, помила посуд, пішла роздягатися в кімнату. Знімаю джинси, сідаю на крісло, погляд падає на електронний годинник на полиці. Рівно 20.30.

І тут той самий голос, теж над лівим вухом, тим самим тоном промовляє: “Не забудь сказати слідчому”.

Я в жаху: так що ж за чертовня-то така ?!

Спеціально сіла за комп’ютер з метою глибоко зачитати, щоб забути. І це мені вдалося.

А Єва додому так і не прийшла, і ніякі розшукові заходи нічого не принесли.