– Стривай! А гості? Хлопці ж на обід. М’ясо, стіл… – Список на кухні і гроші, – все встигнеш, якщо зараз встанеш! – Незворушно кинула дружина і гримнула дверима

Іван повернувся з роботи у п’ятницю у чудовому настрої. Аня насторожилася одразу, бо веселим чоловік її бував лише у двох випадках. І обидва її не тішили. Або він отримав аванс і десь хильнув, або комусь щось наобіцяв.

І виконувати цю обіцянку потім доведеться їй.

– Ганнусю! – крикнув чоловік, скидаючи брудні черевики прямо на ґанку. – Ти де, золотце? Ань, іди сюди! Розмова до тебе є.

Аня була за будинком, біля грядок – прикопувала розсаду помідорів, яку вирощувала на підвіконні з березня. Дача їх знаходилася в садовому товаристві під Київом, біля самої води. Аня розігнулася і голосно озвалася:

– Чого горлопаниш? Тут я.

Він підійшов, запустив руку в шевелюру, що вже відросла, і завмер. Аня мовчки на нього дивилася.

– Ну, і чого тобі? Говори, Вань, не тягни гуму.

– Ідейка в мене цікава з’явилася, Аню, – почав він здалеку. – Я її й обмізкував уже. Загалом…

Аня подивилася на нього знизу вгору. Тридцять шість років вона вже була заміжня і вже по одному його виду знала: зараз чоловік видасть щось таке…

– Стривай, Вань. Ти пам’ятаєш, що завтра вдома мене не буде?

Іван стрепенувся:

– А де ти будеш?

– Вань, я на тижні тобі разів шість говорила про те, що ми з Тамарою їдемо в розплідник! – Аня закотила очі.

Три тижні тому вони з Тамарою й справді змовилися з’їздити в розплідник за саджанцями смородини та флоксами, а заразом просто провітритися і потеревенити без чоловіків у дорожньому кафе біля траси.

Тамара жила на іншому боці Київа, тож бачилися подруги не часто. І на поїздку цю Аня чекала, як маленька дівчинка чекає на ранок.

Квитки на автобус лежали в комоді під клейонкою, і Аня ні-ні, та й заглядала, чи це не сон. Іван сам возив її тоді на автостанцію в касу і чекав поряд, позіхаючи.

– А, це, – Іван махнув рукою, наче комара відігнав. – Ну з’їздиш іншим разом. Тут справа важливіша намітилася.

Почалося…

– Я покликав до нас колег, – сказав він, ніби подарунок вручав. – Усю бригаду на завтра. А стіл, Ганнусю, на тобі.

Аня моргнула.

– Яку ще бригаду?

– Мою, двірницьку, – Степановича, Кольку, Вітьку з дружиною, ще пару мужиків. Людей вісім, а то й десять. Шашлик зробимо, посидимо по-людськи. Я та м’ясо вже придивився на ринку. Може, хто і з ночівлею залишиться…

Він виклав це бадьоро, як про справу давно вирішену і ним же, Іваном, спритно влаштованою.

Поліз у кишеню, дістав складений вчетверо клапоть – обрізок старих шпалер, якими вони минулої осені поновлювали веранду. Обрізки Іван пристосував під записки. Економний…

– Ось накидав тобі, що купити.

Аня взяла папірець. На звороті олівцем був надряпаний список. М’ясо на вісім, а краще одразу на дванадцять. Вугілля. Овочі на салати – більше. Хліб, два батони і чорну хлібину. Лимонад дітлахам Вітька, та й собі щось  міцніше.

У самому низу, ніби схаменувшись, Іван приписав: «огірки малосольні з вечора постав, ти вмієш».

– Значить, так, – продовжував він, уже ходячи по двору і прикидаючи. – З ранку ти в магазин, а як повернешся, м’ясо замаринуєш та салати настругаєш.

– На обід хлопці підтягнуться. Ми на річку сходимо, посидимо з вудками, щоб під ногами в тебе не мотатися. Ти ж господиня, тобі видніше, як накривати стіл.

Аня стояла з цим огризком у руці і часто моргала.

– Стривай! Тобто ти покликав десятьох людей? Не спитавши мене!

– А що питати? – щиро здивувався Іван. – Дача наша, руки у тебе золоті. Хлопці сто разів говорили, приїдемо та приїдемо. Незручно вже відмовляти, люди подумають, що затискаюся.

– Люди подумають, – напівголосно повторила Аня.

– Ну так. Я ж бригадир, мені обличчя треба тримати.

Обличчя йому тримати. Аня опустила очі на грядку, де лежала розсада, вже квола на вечірньому сонці. Про подорож він і не згадав. Ні про квитки, ні про Тамару. Ні про те, що сам її возив до каси і позіхав у машині. Ніби нічого цього й не було!

– Ваню. Я завтра їду з Тамарою! Квитки куплені!

Він зупинився, подивився на неї з досадою, ніби вона навмисне все псувала.

– Та скасуй ти свою поїздку! Тут люди прийдуть, я їх чим годувати буду?! Ганно, ну не по-людськи ж. Саджанці твої нікуди не подінуться, наступних вихідних з’їздиш.

Не по-людськи? Вона стиснула зуби, щоб не сказати зайвого. Руки в неї трохи тремтіли, і вона сунула їх у кишені сорочки.

– А те, що я три тижні цієї поїздки чекаю?

– Так це ж пустощі, а тут справа, – Іван навіть руками розвів, дивуючись її незрозумілості. – Ти чого раптом? Завжди справлялася, а тут віжка під хвіст потрапила…

Завжди справлялася. Ось саме, що завжди. Тридцять шість років справлялася!

Весілля, хрестини, дні народження його рідні, приїзди його начальства – все через її руки пройшло. І через її спину. Наготує  гору і накриє стіл, а потім до ночі сама перемиває Говерлу посуду. Іван у цей час на дивані  футбол дивиться і покрикує:

– Ань, чайку принеси!

Вона мовчала. Іван, прийнявши мовчання за згоду, знову повеселішав.

– Ну от і добре. Ти тільки огірки не забудь, Степанович їх, жах, як любить. І салат цей, із крабовими паличками. І картоплі навари. Молодої уже немає, але стара зійде …

– Іване.

– Га?

– Я не готуватиму!

Він засміявся, ніби вона вдало пожартувала.

– Будеш-будеш. Куди ти дінешся, – і пішов у будинок, насвистуючи та шльопаючи по ґанку босими ногами.

Аня залишилася у дворі одна. Постояла, обхопивши себе за лікті. Потім все ж таки досадила розсаду, бо вона  була не винна, щоб  в’янути на сонці.

Увечері вона зателефонувала Тамарі. Пішла для цього за лазню до паркану, щоб Іван не чув.

– Тамаро, ти як, не передумала завтра?

– Та ти що, я вже й термос приготувала, і пиріжків напекла в дорогу, – зраділа у слухавці Тамара. – А ти чого пошепки?

– Та так. Мій тут гостей назвав повну дачу. Хоче, щоб я залишилася біля плити.

– І ти залишишся?

Аня подивилася на річку.

– Ні, – сказала вона. – Не залишусь. Чекаю на автостанції о сьомій, як і домовлялися.

– Прийду, – коротко відповіла Тамара, – і, помовчавши, додала: – Правильно, Аню. А то зовсім на голову сядуть!

***

Вночі Аня довго не спала. Лежала, дивлячись у темну стелю, слухала, як поряд затишно сопить Іван, що навертівся за тиждень з мітлами та лопатами. Зла на нього в неї, дивна річ, майже не було.

Була втома та стара образа,  що злежалася, як та клейонка в комоді. І було ще одне, нове, впевнене, що з’явилося тільки зараз. Вона зрозуміла, що нічого не скасує. І що річ тут навіть не в саджанцях.

Під ранок задрімала. А о п’ятій вже розплющила очі сама, без будильника.

Встала безшумно. Вмилася холодною водою і одяглася. Зібрала сумку, склала туди теплу кофту, – рухалася спокійно, без метушні.

На кухонному столі вона розклала все по порядку. Шпалерний клапоть зі списком, надряпаним почерком Івана. Поруч притулила гроші з відкладених, – перерахувала, вистачить і на м’ясо, і на вугілля.

Поставила зверху сільничку. І записку свою прилаштувала, коротку:

– Магазин на площі з восьмої працює, ринок теж. Мангал у дворі, іржавий, почисти щіткою з сараю. Господар сьогодні ти. Аня.

Іван заворушився, коли вона вже стояла у дверях, у куртці та з сумкою через плече.

– Ти куди це? – сів він на ліжку, скуйовджений, нічого спросоння не розуміючи. – О пів на шосту ж.

– На автостанцію. Тамара чекає.

До нього доходило повільно. Він дивився на її куртку, на дорожню сумку через плече, і його обличчя змінювалося.

– Стривай! А гості? Хлопці ж на обід. М’ясо, стіл…

– Список на кухні і гроші, – все встигнеш, якщо зараз встанеш.

– Аню, ти здуріла? – Він схопився босий, заметушився. – Я один десять людей не нагодую! Я й не варив зроду! Ти що надумала?

– А я й не кликала десятьох людей, – спокійно сказала Аня. – Ти кликав! Ти й господарюй!

– Та що я їм скажу?

– Правду скажи! Що дружина поїхала, а ти сам порпаєшся. Ти ж бригадир, тобі тримати обличчя!

Вона обернулася, вийшла з дому і пішла до хвіртки. Чоловік вискочив за нею на ґанок у трусах та майці. Розгублений, жалюгідний навіть.

– Ань! Ну, Ань! А як же…

– Мангал почисти, – не обертаючись, кинула вона через плече. – Він іржавий, я його кожного травня чищу. Твоя черга.

Хвіртка стукнула. Аня вийшла на дорогу, де над садами встав рожевий ранок. Ноги несли легко. За спиною, на подвір’ї, щось кричав їй вслід Іван, але вона вже не розбирала слів.

Тамара чекала на неї біля будівлі автостанції. Побачивши подругу, вона замахала рукою і привітно посміхнулася. Вони сіли на дерев’яну лавку біля платформи.

– Ну? – Запитала подруга, вдивляючись в її обличчя. – Їдеш все-таки?

– Їду.

– А він?

– А він залишився господарювати.

Тамара пирснула. Наступної секунди обидві вони реготали до сліз. Аня витирала очі і ніяк не могла зупинитися. І було їй легко, ніби з плечей зняли мішок з картоплею, який вона тягала казна-скільки років.

Автобус відходив о пів на восьму. Аня сіла до вікна, привалилася скронею до скла і вперше за багато днів просто нічого не робила.

Дивилася на поля і переліски, на кіз, що паслися біля узбіччя. Їла принесені Тамарою пиріжки та слухала, як подруга розповідає про свою розсаду.

Про Івана вона не думала. Точніше, думала, але без тривоги. Навіть із якоюсь цікавістю: чи впорається?

Він упорався. Не одразу й не гладко, але впорався.

Як воно там було, Аня дізналася після, – частково від самого Івана, частково від дружини Вітька. Найбільше розповів Степанович, який потім під час зустрічі тиждень ще іржав.

Коротше – Іван проспав. Схопився о дев’ятій годині і метнувся на кухню. Знайшов список із грошима, схопився за голову.

На ринок прибіг змилений і набрав м’яса не дивлячись. Продавчиня йому, що пожирніше, те й засунула. Про вугілля спочатку забув, довелося повертатися.

Овочів нахапав яких завгодно, а огірки малосольні купувати не став. Надіявся на магазинні, а ті виявилися бочкові, кислі.

Маринувати м’ясо Іван не вмів. У паніці він просто залив його готовим соусом із пластикової пляшки, купленої дорогою.

Салати він різав уперше у житті. Крабові палички покришив разом із плівкою, цибулю не почистив, як слід. Зате майонезу не пошкодував, – плівка з паличок аж нагору спливла…

Мангал драїти довелося таки самому, на сонці, старою щіткою, – навіть обдер шкіру об іржаві прути і довго потім дмухав на пальці.

А м’ясо… М’ясо він спалив. Так само, як ту яєчню, яку одного разу взявся посмажити, поки Аня лежала з температурою. Після якої, до речі, сковорідку викинули. Вугілля розвів сире, шампури вчасно не перевернув, бо заговорився з мужиками.

І коли схаменувся, шашлик уже чорнів з одного боку і капав жиром у вогонь. Гаром несло на все товариство.

Бригада, треба сказати, не образилася. Мужики – народ не з лякливих, – хильнули та закусили горілим. Обвуглене акуратно пообрізали, посміялися. Степанович, скуштувавши кислий огірок, крякнув і оглянув двір.

– Вань, а господиня твоя де?

– Поїхала, – буркнув Іван, перевертаючи почорнілий шашлик.

– Куди це?

– У справах. У своїх.

– У своїх, – шанобливо простягнув Степанович і підморгнув мужикам. – Воно й видно, чия тут робота зазвичай. Ти, Вань, шашлик наступного разу їй довір, а сам по гриби сходи.

Чоловіки зареготали. Іван засопів, але змовчав. Ніхто з ночівлею, слава богу, не залишився, бо залишатися було рішуче ніде і ні до чого. Іван перемив гору посуду. Один, до темряви драїв.

І, відшкрібаючи від тарілок кетчуп, що присох, багато чого передумав.

Аня повернулася ввечері, до десятої, привезла два саджанці смородини та кущик флоксів. Двір був прибраний абияк, мангал стояв  догори дном, у дворі ще висів дух гару. Іван сидів на ґанку, чекав.

Побачивши її, підвівся назустріч, потупцював.

– Приїхала…

– Приїхала.

– Ну… як з’їздили?

– Добре з’їздили, – Аня поставила саджанці біля ґанку. – А в тебе як?

Він помовчав, потер обдерті кісточки.

– Спалив я м’ясо, – сказав нарешті. – І огірки взяв не ті, і майонезу переборщив.

– Буває, – погодилася Ганна.

– Ань … Ти, це. Вибач, чи що. Якось я і не думав, що воно все так… що це все ти. Щоразу.

Аня дивилася на сиві вихори та обдерті об іржаві прути пальці. На мангал, який він все-таки відчистив сам, хай не дуже добре. Серце у неї не розм’якло, ні. Але щось у ньому відпустило.

– Гаразд, – сказала вона. – Пішли до хати. Чаю поставлю.

З того травня в їхній будинок зайшов новий порядок. Неписаний, але непорушний. Гостей Іван більше без дозволу не кликав.

Тобто, звати поривався, – натура така, широка, але тепер щоразу спочатку підходив до Ганни, м’явся біля столу і питав:

– Ганнусю, а якщо я тут хлопців думаю покликати… ти як, не проти? І це – ти скажи, що з мене. Я підсоблю.

І Аня, дивлячись на нього, щоразу вирішувала заново, чи варто кого в будинок запрошувати, чи ні. Але прогрес пішов, хоч як не крути – він хоча б питав…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!