Сумніви старої діви…

До сорока трьох років заміж Ганна так і не вийшла. Спершу навчалася, потім робила кар’єру. На «всякі дурниці» часу не вистачало.

Потім стосунки з чоловіками, звичайно, траплялися, але свою, ту саму людину, з якою можна пов’язати свою долю, Ганна не зустріла.

А створювати сім’ю просто тому, що так заведено, Ганна не хотіла. Вважала, що Омар Хаям абсолютно мав рацію у тому, що краще бути одній, ніж разом із ким попало.

І ось вона, досить забезпечена, самостійна жінка, розмінявши п’ятий десяток, закохалася, як дівчисько.

Вони познайомилися випадково у кафе. Цікавий чоловік її віку чи трохи старший, сидів за столиком навпроти… Пив каву…

Потім узяв свою філіжанку і пересів до неї:

– Андрій, – представився він, спокійно і впевнено дивлячись їй прямо в очі.

– Ганна…

– А я знаю… Ви часто тут буваєте… Берете капучино без цукру…

Ганна нічого не сказала, тільки здивовано підійняла брови.

– А ще я знаю, де ви працюєте, – посміхнувся чоловік, – я простежив…

– Навіщо?

– Хотів познайомитись… Але не ризикнув підійти ось так запросто…

– А зараз ризикнули?

– Так. І дуже радий цьому…

Поступово вони розговорилися… У Ганни з’явилося відчуття, що вона знає Андрія давно…
Він провів її до офісу, й запитав:

– Ви о котрій закінчуєте?

– О шостій…

– Чи можна я вас зустріну?

– Можна, – чомусь зніяковіла Ганна і швиденько увійшла до будівлі.

Він прийшов з однією білою трояндою… Сказав, що самотня квітка виглядає зворушливішою…
Ганна знову зніяковіла.

Андрій упевнено, ніби мав на це право, взяв її за руку та повів за собою. Як маленьку… Цілий вечір вони гуляли містом…

Говорили мало, більше мовчали.

Прощаючись, чоловік підніс її руку до своїх губ і поцілував. Ганна відчула, як тремтіння пробігло по всьому її тілу.

Вони почали зустрічатись. Чим більше спілкувалися, тим більше Ганна розуміла, що цей чоловік – саме той, на кого вона так довго чекала…

Щастя лилося річкою. Поки одного разу Андрій не сказав:

– Так не хочеться розлучатися… Я ще не пішов, а вже сумую за тобою. Коли ми вже житимемо разом?

Ганна завмерла… Чекала продовження… Але Андрій поцілував її й зник за дверима…

– Це що, пропозиція? – подумала Ганна, – чи ні? Якщо вона, то чому не сказав прямо? А може, мені здалося?

Хай там як, та Ганна замислилась. А якщо Андрій і справді покличе заміж? Що говорити у відповідь? Потрібно подумати… Щоб бути готовою…

І стала Ганна думати – гадати… Думок у голові було багато і всі якісь підозрілі. Вони сильно бентежили жінку.

І вона, як майже всяка представниця прекрасної статі, вирішила порадитися з подругою, ближче від якої в неї нікого не було.

Подруга давно була одружена, могла дати слушну пораду.

– Розумієш, Олено, я не знаю, що робити, – Аня одразу почала з головного, – раптом Андрій зробить мені пропозицію…

– Ну і добре! – Вигукнула та, – тобі давно час стати чоловіковою дружиною.

– Не впевнена …, – Олена намагалася підібрати правильні слова, щоб пояснити свій стан, – розумієш, мене моє життя цілком влаштовує. Так, чоловіка нема. Але я не страждаю із цього приводу.

– Діти? Їх уже не буде. Страждати через це немає сенсу. Я вільна, розумієш? Нікому нічого не винна. Хочу халву їм, хочу – пряники. Хочу – на море їду, хочу – пів дня валяюся у ліжку. Ніхто мені не наказ.

– А Андрій? Як він? – Запитала подруга, яка була сама увага.

– У нього був недовгий шлюб. Є донька тринадцяти років. Останні роки живе з матір’ю в іншому місті. Він завжди тепло про них відгукується, допомагає фінансами – це не рахуючи аліментів.

– Ого, скільки ти про нього знаєш!

– Сам розповів, я не допитувалась.

– Впізнаю…, – усміхнулася Олена, – допомагає фінансами… Він добре заробляє?

– Не можу сказати. Не питала. Живе в старенькій однокімнатній. Дуже скромно. Я була там всього кілька разів, але це відзначила …

– Знаєш, адже ми буваємо разом всього два, іноді три рази на тиждень. Зазвичай він зустрічає мене з роботи, ми йдемо кудись вечеряти … Потім до мене … Ночувати він не залишається …

– Чому?

– Я не запрошувала…

– А вихідні?

– Намагаємось проводити разом. У кіно ходимо, в театр. Але найчастіше – на моїй території. Ти ж знаєш, у мене велика квартира із чудовим ремонтом.

– Та вже ж…

– Іноді на рибалку вибираємось.

– Куди?!

– Ну, він якось запросив, я й поїхала. А потім захопилася. Класне заняття скажу я тобі!

– Ну так все ж у вас добре. Що тебе бентежить?

– Не знаю, як тобі пояснити… Пам’ятаєш, я казала, що працюю вдома, віддалено?

– І?

– У мене є робочий кабінет. Все влаштовано так, як мені зручно. Якщо ми одружимося, то в його будку я жити не піду.

– Ясна річ… Можливо, він на це й розраховує…

– Ні, Олено, на меркантильну людину він не схожий. До того ж не забувай, що пропозицію мені ще ніхто не робив. Я тільки припустила, що таке може статися.

– Так ось. Найголовніше… Він мені дуже, дуже подобається… Очевидно, що ми споріднені душі, у нас багато спільного. Мені з ним добре… Комфортно. Але…

– Ось цих ось «метеликів у животі», шаленого кохання і пристрасті, як у юності – немає і близько. Причому з обох боків. Все рівно, спокійно, гідно.

Ось я і думаю: ну яка з мене наречена? Може, ще й білу сукню з фатою начепити? Ні, ні, і ні…

– Можна якесь інше вбрання придумати…

– Та не у вбранні справа. Просто… Якщо одружимося, доведеться йому поступитися частиною території, прийняти його звички, підкоригувати свої. Регулярно готувати! Це взагалі за межею! Ну і так далі тощо… Ти мене розумієш?

– Розумію. Ти боїшся, що не впораєшся.

– Ні, Олено. Я не хочу справлятися. Я хочу жити так, як жила досі… Пізно мені виходити заміж. Ну ось! Нарешті сказала це вголос! А то від цієї постійної думки в мене голова гуде.

– Пізно? У сорок три? Люди в п’ятдесят виходять, і навіть у більш солідному віці! Та ти проти них – дівчинка!

– Ну… Може, там пристрасті, кохання, метелики… Або конкретний інтерес… Я, чесно кажучи, не уявляю у своїй оселі іншу людину на постійній основі…

– Ти просто не кохаєш його…

– Чому? Кохаю. Просто моє кохання… розумне, чи що… Я з приводу нього ніяких ілюзій не відчуваю.

– То навіщо ти прийшла? – Олена різко змінила тему, – адже ти все вже для себе вирішила…

– Нічого я не вирішила, Олено, – спохмурніла Ганна, – це я поки тобі говорила так насмілилася … Насправді я не уявляю, що йому відповісти. Якщо він, звісно, ​​запропонує…

– Не знаю, Аня. Делікатне це питання: тільки тобі вирішувати…

– Це зрозуміло. Але ти обіцяй подумати, га, Оленко? Адже ти завжди щось таке вмієш придумати…, – у голосі Ганни звучало непідробне благання…

– Обіцяю подумати – урочисто сказала Олена і подруги засміялася.

Олена подумала… І прийшла до мене:

– Світлано, розкажи про мою Ганну у своїх історіях. Нехай люди підкажуть, що робити.

– Небезпечна це штука, – озвалася я, – можна на негатив нарватися.

– Ну і нехай. Натомість люди висловляться, щось порадять. Цікаво було б почитати.

– А ти сама, що з цього приводу думаєш?

– Е, ні, – Олена лукаво посміхнулася, – скажу, коли коментарі почитаю. Тож напишеш?

– Напишу. Тільки потім не ображайся…

– Ось, власне, і все… Попросили – написала!

– Найцікавіше – що ви Ганні порадите?

З нетерпінням чекаємо на ваші коментарі!