– Сусідка мені рідніша за тебе, – кинула мати дочці, й різко поклала слухавку

– Сусідка мені рідніша за тебе, – кинула мати й різко поклала слухавку.

Ганна застигла посеред своєї кухні, стискаючи телефон так міцно, ніби хотіла розчавити його в долоні. Вона щойно дзвонила матері в Черкаси, хотіла поділитися новиною про премію на роботі. А почула це.

– Що сталося? – увійшов чоловік Дмитро, насупившись. – У тебе обличчя біле, як крейда.

– Мама заявила, що сусідка їй рідніша, ніж я, – Ганна повільно опустила телефон на стіл. Ось так, між іншим.

– Може, ти її чимось зачепила?

– Та ні ж! Я розповідала про роботу, а вона раптом:

– Ганно, ти там зі своїми справами, а мені Марина Микитівна щодня допомагає і в аптеку сходить, і картоплю принесе. Вона мені тепер, як рідна.

Дмитро сів навпроти, схрестивши руки.

– А раптом вона не в собі? Голова, тиск…

– Який тиск! – спалахнула Ганна. Вона чудово розуміє, що каже! Хотіла вколоти, от і все. А знаєш, із чого все почалося?

– Я запропонувала їй переїхати до нас на літо, зняти будинок у передмісті, а вона: «Навіщо мені ваша дача, коли тут Марина є? Ми з нею на грядках копаємось.

Ганна замовкла, потім гірко посміхнулася.

– І я щомісяця їй гроші відсилала. По три тисячі гривень. “На чорний день”, говорила. Думала, допоможе.

– Досить переказувати, твердо сказав Дмитро. Раз сусідка рідніша, нехай вона й допомагає.

– Дімо, як ти можеш! Це ж моя мати!

– Твоя мати, яка тебе принизила? Прокинься! Нормальні матері так із дітьми не розмовляють.

Ганна підійшла до вікна. На подвір’ї кричали діти, але їхній сміх здавався тепер таким далеким, ніби долинав з іншого світу.

Марина Микитівна і справді була доброю сусідкою. Жила поверхом нижче, вдова, діти її десь за кордоном, відвідували раз в п’ятирічку.

Ганна пам’ятала її з дитинства – завжди сувора, бурчала, коли діти шуміли на сходах. А тепер ось стала для матері «ріднішою за дочку».

Телефон знову задзвонив. Мама.

– Не бери, сказав Дмитро.

– Раптом щось трапилося?

– Якщо щось трапиться, нехай дзвонить твоя «рідна» сусідка.

Ганна все ж таки підійняла слухавку.

– Так.

– Ганно, ти чого вимкнулася? Ми ж розмовляли.

– Мамо, це ти кинула слухавку. Після слів про Марину Микитівну.

– Ах, ось воно що… в голосі матері з’явилося роздратування. Та я ж правду сказала! Марфа тут, поряд, а ти у своєму Києві. Коли в мене серце прихопило, хто викликав «швидку»? Марина. Де ти була?

– Мамо, я на роботі була! Ти мені не дзвонила!

– А навіщо дзвонити, якщо ти все одно не приїдеш? У тебе ж справи важливіші.

– Ганна відчула, як у горлі застрягла грудка. У маминих словах чулися старі образи, що ніби прорвалися назовні.

Хочеш завтра приїду? Відпрошусь із роботи.

– Не треба! Не потрібна ти тут. Марина мене й так до лікаря проводить. А ти б лишень у телефоні копалася.

Ганна аж здригнулася, наче її штурхнули.

– Добре, мамо. Як скажеш.

– Так, до речі, – голос матері раптово став діловим, – гроші мені більше не переказуй. Марина сказала, що це неправильно відкуплятися від батьків. Я й сама впораюся!

Ганна мовчала. У слухавці почувся шепіт, потім мамин голос, але вже не їй:

– Маринко, а що то ти за пігулки принесла? Від серця? Дякую, рідна…

– Все, я поклала слухавку, – тихо промовила Ганна і відключила виклик.

Дмитро обійняв її за плечі.

– Може, вона й справді не в собі?

– У собі. Ще і як у собі, – Ганна вирвалася. Просто я для неї стала чужою. Пам’ятаєш, коли я в університет вступала, вона казала: «Навіщо тобі навчання? Заміж виходь». А коли роботу знайшла – кар’єристка, сім’ю закинула.

– Але ж ти дзвонила їй щотижня!

– Дзвонила. І щоразу вислуховувала, яка я погана дочка. То рідко приїжджаю, то подарунки не ті, то з онуками мало вовтузишся. А тепер Марина з’явилася.

Ганна опустилася на стілець, провела рукою по обличчю.

– А знаєш, що найприкріше? Адже я хотіла її до себе забрати. Не на дачу – назовсім. Кімнату їй виділити, все обставити. Думала, буде їй тут добре. А вона… Сусідка рідніша.

У квартиру вдерлися діти двійнята Артем і Ліза, голосно сперечаючись про щось шкільне.

– Мамо, а коли до бабусі поїдемо? – спитала Ліза. Ти обіцяла на канікулах.

Ганна забарилася з відповіддю.

– Не знаю, Лізо. Може, й не поїдемо.

– Чому? – здивувався Артем. А подарунки?

Діти все літо майстрували для бабусі альбом: малювали, клеїли, Ліза навіть серветку вишила. Все лежало в коробці, чекало на подорож до Черкас.

– Потім відвеземо, тихо сказала Ганна.

– Мамо, ти плачеш? – Ліза припала до неї, широко розплющивши очі.

– Ні, просто втомилася.

Дмитро забрав дітей в кімнату, щось їм пошепки пояснюючи. Ганна вловила уривки: «бабуся не здорова», «мама засмучена», «поїдемо пізніше».

Увечері, коли діти заснули, Ганна довго сиділа у вітальні, перебираючи старі фото. Ось вона маленька з мамою на дачі. Мама молода, сміється, обіймає її.

Ось вони ліплять пироги – Ганні років сім, уся в муці, але щаслива. А ось випускний – мама гордо стоїть поряд із дочкою-медалісткою.

Коли все змінилося? Коли батька не стало? Чи раніше?

Батько пішов із життя шість років тому, і матір наче підмінили. Стала колючою, уразливою. Ганна думала через горе, пройде. Але час минав, а мати віддалялася дедалі більше.

– Що думаєш? – спитав Дмитро, сідаючи поряд.

– Про те, що я, мабуть, і справді погана дочка.

– Нісенітниця! Дзвониш, допомагаєш, приїжджаєш. Що ще?

– Жити поряд. Бути під боком. Як ця Марина.

– А робота? Діти? Наша родина?

Ганна знизала плечима.

– Для неї це не має значення. Важливо лише те, що я далеко.

Телефон знову задзвонив. Незнайомий номер.

– Алло?

– Це Марина Микитівна, сусідка вашої мами. Вам треба приїхати. З Людмилою Степанівною щось недобре. Після вашої розмови плаче без зупинки. Не можу заспокоїти.

У Ганни перехопило подих.

– Що з нею?

– Все каже: «Доньку образила, доньку образила». Чай даю – не допомагає. Каже, що ви тепер із нею й розмовляти не станете.

– Марино Микитівно, а вона… не хворіла? Голова…

– Та ні, здорова! Просто дуже вас любить, а сказати не вміє.

Гіркота в серці Ганни почала танути.

– Скажіть, що я завтра приїду. Обов’язково.

– Добре. А то я вже думала лікаря викликати.

Після дзвінка Ганна ще довго сиділа, стискаючи телефон.

– Поїдеш? спитав Дмитро.

– Поїду. Візьму дітей, хай віддадуть подарунки. Може, вона й справді просто не вміє сказати, що нудьгує.

– А якщо знову про сусідку?

– Не буде. Марина гарна жінка, але вона чужа. А я – дочка. І залишуся нею, що б мама не казала.

Вранці Ганна взяла відгул, зібрала дітей та поїхала в Черкаси. У електричці Артем і Ліза навперебій говорили, як зрадіє бабуся, а Ганна дивилася у вікно і думала, що люди часто кажуть не те, що відчувають.

Мати зустріла їх на порозі, заплакана. Побачивши Ганну, кинулась обіймати.

– Вибач мені, доню. Пробач недолугій старій. Я не те хотіла…

– Все добре, мамо, – Ганна гладила її по сивому волоссю. Я приїхала. Ми всі приїхали.

А Марина Микитівна, що стояла у дверях своєї квартири, тихо посміхнулася і зникла всередині. Вона розуміла, що сусіди – це добре, але сім’я все ж таки важливіша…

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.