Сусідка вимагає, щоб я викорчувала свої троянди – у неї, бачите, алергія

Досі не віриться, що таке взагалі можливе. Все почалося спокійно. Ми з чоловіком купили дачу в селі, але роками не могли її до ладу облаштувати — вічно робота, турботи.

Приїжджали раз на місяць — то дах підлатати, то замок поміняти, і щоразу з гіркотою помічали, що серед доглянутих, квітучих ділянок сусідів наша виглядає жалюгідно.

Особливо старалася у зауваженнях сусідка Галина Степанівна, самотня пенсіонерка із вічно стиснутими губами. Вона любила говорити — солодко так, але з отрутою в голосі:

«Ну, купили будиночок, а жити не живете. Дивитись боляче — наче кинута земля».

Терпіли. Але коли я вийшла на пенсію, а чоловік взяв відпустку, вирішили – досить. Час навести порядок.

Будиночок виявився міцним – стіни підфарбували, вікна вимили. А ось ділянку довелося буквально відвойовувати у сміття: гори сухих гілок, листя, що згнили, іржаві відра.

Працювали до сьомого поту. І раптом у серці спалахнуло — мені захотілося не просто прибрати, а створити красу.

– Посадімо троянди, – запропонував чоловік. — Уздовж доріжки та біля стіни будинку. Уявляєш, як буде пахнути літніми вечорами?

Ми поїхали до розплідника, вибрали саджанці — червоні, білі, ніжно-рожеві. Садили з трепетом, боялися, чи приживуться? Але троянди наче відчули турботу — потяглися до сонця, випустили бутони.

Я стала приїжджати частіше, а влітку взагалі перебралася на дачу. Вперше за довгі роки серце співало. Тиша, спів птахів, і мої троянди — з кожним днем ​​пишніше.

Але якось їх помітила Галина Степанівна.

Вона зазирнула без попередження. Оглянула ділянку, криво посміхнулася:

– Нарешті навели лад. А то сором був.

– Так, руки дійшли, – сухо відповіла я.

– А це що? — тицьнула пальцем у кущі.

– Троянди, – з гордістю сказала я.

– Викорчуй. Негайно, — кинула вона крижаним тоном.

Спершу я подумала — раптом порушила якісь правила? Але виявилося все простіше.

– Я маю алергію на троянди, — заявила Галина Степанівна. – Нежить, сльози – хочеш, щоб я дихати нормально не могла?

– Вони на моїй території, – спробувала я заперечити. — Вас ніхто сюди не тягне.

– А вітер? Пилок? Все до мене летить! Я не маю наміру страждати через твої квіти!

– Це моя земля. Я нікому не заважаю.

– Заважаєш! — верескнула вона. — Забирай, чи засиплю скаргами!

Скандал гримнув, як гроза. Вона грюкнула хвірткою. Я залишилася серед троянд — стиснувши кулаки. Стільки сил, стільки душі та все знищити?

Ні. Я не відступлю. Ділянка моя, троянди мої. Може, їй і справді погано — але хіба я маю губити своє щастя? Сьогодні троянди, завтра бузок, потім яблуні?

Іноді здається, їй просто нестерпно бачити чужу радість. Раніше терпіли її шпильки, але тепер, коли в нас стало гарно, полізла з вій.ною.

Заздрість? Злість? Не знаю. Але я вирішила: мої троянди залишаться.

І якщо треба — битимуся за них. Тому що це не просто квіти. Це моє життя, яке я нарешті покохала. І нікому не дозволю його відібрати.

Чи може особиста незручність однієї людини виправдовувати знищення чийогось особистого досягнення чи радості?

Як ви вважаєте, чи має сусідка право вимагати викорчувати троянди через свою алергію, чи це втручання у приватне життя іншої людини?