Свекор хотів мене вижити, але я увімкнула записи його розмов, і чоловік остовпів

– Оленко, відчини, там батькові погано! – Льоня бив у двері ванної так, ніби почався кінець світу. – Терміново потрібен нашатир!

– У мене туш потекла, почекай хвилину, – сказала я і, увімкнувши воду, дивилася на своє відображення.

– Тридцять два роки, – думала я. – А виглядаю на всі сорок. Дякувати сімейному життю та дбайливому свекру, який «погано почувається» щоразу, коли я намагаюся побути наодинці з собою хоча б п’ять хвилин.

– Олено, ти що, не чуєш? Людині погано! – репетував чоловік.

Я відчинила двері.

– Де нашатир? Швидко! – випалив Льоня.

– В аптечці на кухні, – спокійно сказала я. – Третя полиця згори.

Я вже звикла до цих фокусів за роки сімейного життя.

Чоловік помчав. Я знала, що буде далі, зараз Петро Сергійович опритомніє, попросить валеріанки, потім чаю з медом. Потім почне розповідати, як йому тяжко жити одному. І Льоня знову почне:

– Може, він у нас поживе? Ну, хоч би зиму?

Кожної зими повторювалося те саме. Тільки ось минула «зимівля» закінчилася в липні, коли я буквально виставила тата чоловіка за двері з його валізами й сказала:

– Все, годі, йдіть до себе додому! Ви дієздатний, вам п’ятдесят вісім років, ви можете працювати.

Знаєте, що він тоді зробив? Впав прямо на сходовому майданчику і почав стогнати. Сусідка Валентина Павлівна вибігла та побачила цю колоритну сцену.

Я стояла з валізами, а «нещасний старий» корчився на підлозі. З того часу вона зі мною не вітається. Думає, мабуть, що я нелюд.

А правда була в тому, що до нашого весілля Льоня жив із батьком. Мами в нього немає, вона пішла із життя, коли йому виповнилося двадцять. І всі ці роки тато сидів на шиї у сина.

Він не працював ні дня, казав, що у нього “хворе серце”, “слабкі нерви”, “спадкова астма”. При цьому свекор димів, як паровоз, регулярно приймав на груди. Та й по сусідках тинявся досить жваво для людини з хворим серцем.

Коли ми одружилися, я одразу сказала, що житимемо окремо.

Льоня боявся залишати батька одного і далеко від нього їхати. Тому ми купили однокімнатну в іпотеку в сусідньому під’їзді та в’їхали туди.

Щастя тривало рівно місяць, потім Петро Сергійович почав приходити спочатку на чай. Потім на вечерю. Потім почав залишатися ночувати, бо «пізно йти, а в нього голова паморочиться».

За пів року він уже фактично жив у нас. Спав він на розкладачці на кухні, але це не заважало йому командувати, як генералові у штабі:

– Олено, суп пересолений!

– Олено, сорочки погано випрасовані!

– Олено, що за пил на телевізорі?

При цьому свекор палець об палець не вдарив за весь час, поки мешкав у нас. Він сидів цілими днями, дивився серіали та чекав, коли його погодують.

Я терпіла три роки. А потім сказала – все! Або він, або я. Льоня вибрав мене, але досі почувається винним. І тато це почуття провини охоче експлуатує. То “серце прихопить”, то “тиск скакне”, то “зовсім ослаб без домашньої їжі”.

– Олено, ти де? – Льоня заглянув у спальню. – Батько просить чаю.

– Я спізнюся на роботу, – сказала я.

– Ну зроби швиденько, га? – Занив чоловік. – Він справді погано виглядає.

– Цікаво, скільки він учора хильнув у свого дружка Михайловича? – подумала я. – Судячи з червоних очей і рукам, що тремтять, – пристойно.

Я пішла на кухню. Петро Сергійович сидів за столом у нашій квартирі, ніби тут був одноосібним власником. На ньому була брудна футболка, сам неголений, їдко смердів перегаром і брудним одягом.

– Чайку б, – сказав він, не дивлячись на мене. – І бутербродів із сиром.

– Чайник на плиті, хліб у хлібниці, сир у холодильнику, – відповіла я, взуваючи туфлі.

– Ти що, знущаєшся? – обурився чоловік. – Людина хворіє, а ти…

– Петре Сергійовичу, у вас руки-ноги на місці? – Запитала я. – Отже, зробите самі.

Він глянув на сина.

– Сину, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? З твоїм рідним батьком!

Отут я не витримала! Дістала телефон, погортала записи, знайшла потрібну. Увімкнула.

З динаміка пролунав не тверезий голос Петра Сергійовича. Це було два тижні тому, він прийшов до нас під ранок, думав, що ми спимо:

– Вона сама скоро опиниться на вулиці, ось побачиш, Михайловичу! Я її виживу, як вижив свою дружину-небіжчицю. Та теж думала, що розумна.

– А Льонька мій – ганчірка, що скажу, те й зробить. Я його все життя доїтиму, він мені винен за те, що я його виховав…

Льоня побілів і дивився то на мене, то на батька.

– Це… Це не я, – забурмотів Петро Сергійович. – Це монтаж якийсь.

Я ввімкнула наступний запис, потім ще один. І всі вони були, як під копірку про те саме. У мене їх було двадцять штук. Усі були зроблені за останні пів року.

Петро Сергійович у хмільному чаді постійно розповідав усілякі небилиці. Все, на що був здатний його затьмарений розум.

То казав сусідам, що я гуляща жінка, то запевняв дільничного, що я краду його пенсію. То обговорював із дружками, як «поставити на місце цю вискочку».

– Я просто не тверезий був, – спробував виправдатися Петро Сергійович. – Синку, ну що ти слухаєш її?

– Геть з нашого будинку! – Тихо сказав Льоня.

– Що? – здивувався батько.

– Геть звідси! – Повторив Льоня. – І більше не приходь!

– Синку, ти що, рідного батька женеш? – підвищив голос Петро Сергійович.

– Рідний батько не каже про покійну матір, що він її вижив! – заволав Льоня так, що я злякалася. – Пішов геть!

Петро Сергійович позадкував до дверей. На порозі він затримався й озирнувся.

– Ти пошкодуєш, – прошипів він, вмить одужавши та протверезівши. – Ви обоє пошкодуєте.

– Погрожуєте? – я знову ввімкнула диктофон. – Повторіть голосніше, будь ласка.

Він вискочив за двері, грюкнувши так, що з полиці впала цукорниця. Ми мовчали, Льоня сидів, закривши обличчя руками. Я обійняла його і сказала:

– Вибач, я не хотіла, щоб ти ось так про це дізнався.

– Вижив маму… – бурмотів чоловік. – Він вижив маму… А я думав, вона сама від нього втекла перед тим, як потрапити в лікарню… Виявляється, вона… Вона просто не витримала.

За місяць ми продали квартиру. Взяли іпотеку на двокімнатну квартиру в новому районі на іншому кінці міста. Нікому зі знайомих батька ми не дали нову адресу, та поміняли номери телефонів.

Спочатку Льоня місця собі не знаходив від почуття провини. Все поривався поїхати, перевірити, як там батько. Я не пускала, казала – він доросла людина, має квартиру.

Потім я зустріла Валентину Павлівну в магазині, та підібгала губи, хотіла пройти повз.

– Валентино Павлівно, – гукнула я. – Як там Петро Сергійович?

– А що йому буде? – пирхнула вона. – Працює вантажником у крамниці. Каже, здоров’я покращилося, навіть серце не болить. Такі мішки тягає, молоді позаздрять.

Увечері я розповіла Олексію. Він довго мовчав, потім усміхнувся:

– Треба ж! Тридцять років хворів, а тут раптом одужав!

Нині минуло вже два роки. Ми живемо у своїй квартирі, у нас росте донька. Льоня більше не переймається за батька.

Я знаю, рана ще не загоїлася, може, ніколи й не загоїться. Але ми впораємося. А батько, – Бог йому суддя! Як постелився, так і виспиться!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!