Свекруха, через забаганку дочки, виставила сім’ю сина за двері

Відразу ж після нашого весілля виявилося, що жити нам нема де! Орендодавець квартири приголомшив нас в день нашого весілля, заявивши, що завтра нові господарі прийдуть її дивитися.

– Шукайте поки що собі нове житло, кілька днів у вас точно є, – порадував чоловік.

Мати Анатолія практично відразу помітила нашу розгубленість, і поставила пряме запитання:

– Що не так? Чому ходите з такими похмурими обличчями, ніби вже не раді, що одружилися?

– Справа не в цьому, – заперечив Анатолій. – Нам треба завтра орендовану квартиру звільнити.

– І що тепер убиватись? – посміхнулася Марина Миколаївна. – Не залишу вас на вулиці, це ж зрозуміло.

– У якому сенсі? – поцікавився чоловік, бажаючи почути від матері тверде запевнення, що вона запрошує нас жити до себе в будинок.

– До мене приїдете. Будинок великий, якось утрьох уживемося, – підтвердила його здогадку мати.

Новина втішила нас, і ми продовжили веселитися на власному весіллі. Наступного дня ми зібрали свої речі, та перебралися в будинок до Марини Миколаївни.

Я сильно нервувала, що ми не уживемося зі свекрухою, але, на мій подив, ми дуже швидко порозумілися. Марина Миколаївна почала вчити мене всім премудростям, які знала сама.

Помалу вона стала називати мене донькою. Через пів року в нашій сім’ї була велика радість, з’ясувалося, що я чекаю на дитину.

Марина Миколаївна натішитися не могла на мене, бажаючи мені всіляко догодити. Вона навіть вирішила звільнити мене від усіх домашніх обов’язків, попри те, що я щиро чинила опір.

– Прибирання робити, та готувати, я поки що можу, – заперечила я, в глибині душі радіючи тому, що свекруха так сильно про мене дбає.

Після появи малюка, Марина Миколаївна ще більше крутилася навколо мене, намагаючись мені у всьому допомогти. Ночами вона прокидалася, і бігла допомагати мені з примхливою дитиною.

Проте, радість моя тривала не довго. Через три місяці, посеред ночі, до батьківського будинку несподівано наскочила сестра чоловіка, яка раніше проживала в іншій країні.

– Лєрочко! – Марина Миколаївна кинулася обіймати дочку. – Ти в положенні? – Здивовано додала вона.

– Так, за три місяці термін, – роздратовано промовила жінка, і кинула в порозі валізу.

– Дмитро знає про це?

– Мамо, звісно, ​​він усе знає! Діма мене й вигнав. Козлина, – огризнулася Валерія.

– Чому? За що? Що сталося, дитино? – схвильовано запитала Марина Миколаївна.

– Сказав, що я сильно погладшала, та і йому дитина не потрібна, – бурхливо відповіла дівчина.

– Ти, дочко, до нас наскільки приїхала? – з хвилюванням спитала мати.

– Назавжди! – рикнула Валерія. – Назад я сама, якщо навіть Діма і покличе мене, не повернуся. Мамо, що у вас є поїсти? Дуже хочу їсти.

Марина Миколаївна почала метушитися, і побігла розігріти для дочки приготований в обід плов.

– Що у вас так сильно пахне духами? Прямо нудить навіть, – скривилася Валерія.

– Це не духи, а дитячий порошок, мабуть, – зніяковіло промовила мати.

– Навіщо тобі дитячий порошок?

– Речі Захара ввечері прали, от і пахне, – розвела руками Марина Миколаївна.

– Чому вони перуть свої брудні речі у тебе? – Невдоволено процідила Валерія. – Чи в них у будинку немає ні води, ні світла?

– Бо вони живуть тут, – напівпошепки відповіла мати.

– Нічого собі! На біса ти їх пустила? Ще й зі своїм малим! – обурено промовила дівчина. – Так, мамо, кажи їм завтра, щоб вони збирали свої речі, та вмотували!

Марина Миколаївна ніяково посміхнулася. До неї не одразу дійшли слова Валерії.
– Вигнати? – надривно перепитала вона.

– Так. Мені потрібний спокій і тиша, а не крики чужої дитини, – закотила вона очі. – Спати хочу, постели у моїй кімнаті.

– Вона зайнята, – безглуздо посміхнулася Марина Миколаївна. – Я постелю тобі на дивані.

– Ні, я хочу у свою кімнату! – грізно промовила Валерія.
Матері насилу вдалося вмовити розгнівану дочку лягти на дивані в залі.

Вранці, наступного дня, коли я зайшла на кухню, то здивовано побачила там незнайому дівчину. У ній я не одразу впізнала сестру чоловіка, яку до цього бачила лише на фотографіях.

У житті Валерія була набагато повніша і неохайніша. Вона гидливо оглянула мене, і промовила:
– Ти тут особливо не розташовуйся. Сьогодні вам доведеться з’їхати.

– З’їхати? – перепитала я. – Спочатку непогано було б познайомитися.

Валерія глухо засміялася і закотила очі, показуючи, що спілкуватися зі мною не збирається:
– Навіщо мені з тобою знайомитись, якщо вже сьогодні нам доведеться попрощатися?

Я відповісти на їдку фразу Валерії не встигла, оскільки на кухню увійшла Марина Миколаївна.

– Ой, ти вже встала, – розгублено промовила вона, дивлячись на мене. – Онук мій уже прокинувся?

– Так, Толя з ним, – відповіла я.

– Мамо, ти їй нічого ще не сказала, чи що? – сердито запитала Валерія. – Чого тягнеш?!

– Лєра, а куди вони підуть? Їм нікуди йти.

– Мене це точно не обходить! Не підуть вони, піду я, твоя рідна дочка!

– Та я просто не встигла сказати, – схвильовано промовила Марина Миколаївна. – Поля, вам сьогодні треба з’їхати, – звернулася вона до мене.

– Куди ми підемо? – Розгубилася я, випустивши з рук на підлогу дитячу пляшечку.

– Не знаю, цілий день попереду, шукайте, – повчальним тоном промовила Марина Миколаївна. Уся її доброзичливість миттю зникла.

– Доню, плов їстимеш?

– Ні! Я наступного дня те саме, що їла вчора, не їм, – фиркнула у відповідь Валерія, ліниво опустившись на стілець.

Я вийшла зі ступору, та повільними кроками покинула кухню. Увійшовши в кімнату, я приголомшила Анатолія останніми новинами.

– Нас виганяють! Куди ми тепер підемо? На вулиці мінус десять.

Вирішивши, що я посварилася з його матір’ю, чоловік вийшов із кімнати, та натрапив на рідну сестру.

– А ти як тут?

– Приїхала до батьків. Тепер житиму тут, тож вам доведеться з’їхати, – усміхнулася у відповідь Валерія.

– З чого це?

– Тому, що мені потрібен повний спокій, я в положенні, – хитро промовила сестра.

Слово за слово, і між Валерією та Анатолієм виникла сварка, яка загрожувала перерости у чубанину.
Марина Миколаївна насилу розняла сина з дочкою і зажадала, щоб ми з’їхали сьогодні ж із її будинку.

Нам нічого не залишалося, як зібрати речі, та з маленькою дитиною залишити будинок свекрухи.

Тимчасово ми оселилися в готелі, а потім вирішили поїхати в село до моїх батьків. Звісно, це буде не постійне помешкання.

Щоб ніхто не міг нам дорікнути, ми вирішили придбати власне житло в іпотеку! Краще перебиватися з хліба на воду, ніж мешкати з такими дволикими “родичами”!

Анатолій дуже болісно відреагував на зраду матері! На віку, як на довгій ниві, тож не відомо, як складеться подальше життя свекрухи, та сестри!

Як би не склалося, ми умиваємо руки! Як постелишся, так і виспишся! Я слушно міркую? Як вам вчинок “матері”?