Свекруха вже весь мозок проїла на тему того, як їй важко з її хворобами прибиратися одній в трикімнатній квартирі. Такий ось тонкий натяк

Свекруха вже весь мозок проїла на тему того, як їй важко з її хворобами прибиратися одній в трикімнатній квартирі. Такий ось тонкий натяк.

Я навіть не вдаю, що не розумію цих натяків. Я їх просто ігнорую. Тому що у моєї дорогої свекрухи був варіант розміняти її чудову трикімнатну, щоб виділити належну частку синові, але вона не схотіла.

Моєму чоловікові належить половина квартири, в якій зараз проживає свекруха. Так розпорядилася бабуся чоловіка, котрій ця квартира колись і належала.

Вона оформила половину на дочку, половину на улюбленого та єдиного онука. Тож володіють цим житлом свекруха та чоловік на рівних умовах.

Коли ми тільки почали жити, я одразу сказала, що не хочу псувати стосунки зі свекрухою, а ніщо так не здатне їх зіпсувати як спільне проживання.

Чоловік теж погоджувався, що його мама – полюбляє все контролювати та пхати носа не у свої справи. Тому він сам після університету переїхав на орендовану квартиру, якомога далі від її нагляду.

Сама свекруха нас не зазивала, її влаштовував стан справ. Вона там сама собі господиня, а ми вже якось самі впоратись повинні.

Ми з чоловіком збирали на іпотеку. Накопичили пристойну суму, її вистачало на внесок за однокімнатну. Але я подумала, що треба одразу брати двокімнатну.

І така можливість була, якщо продати квартиру, яка належить чоловікові та свекрусі, вкласти гроші від її продажу в іпотеку. А однокімнатну купити свекрусі ми б допомогли.

Але як тільки вона це почула, одразу потекли струмки сліз та заспокійливого. Та вона ж тут все життя прожила, та їй же тут усе рідне, та як вона звідси поїде.

– Я звикла до простору, у мене все по своїх місцях, а ви мене під старість років вирішили в собачу будку переселити?! – ридала свекруха.

Чоловік відступив, сказав, що не хоче доводити мати до такого стану, тож поки беремо однокімнатну, а там вже розбиратимемося по ходу діла.

– З маленькою дитиною можна і в однушці пожити, а на той час щось придумаємо, – умовляв чоловік.

Ну, я особливо й не вимагала нічого, бо квартира його, я до неї стосунку не маю, йому й вирішувати. Просто прийняла його рішення і ми взяли однокімнатну.

Років десять з того часу минуло. Ми вже розплатилися за квартиру, в нас зʼявилася дочка, купили двокімнатну, а однушку залишили на майбутнє доньки.

Зі свекрухою у мене стосунки з того часу натягнуті, бо її поведінка мені не сподобалася. Куди одній людині три кімнати? На ковзанах кататися?

Зараз свекруха активно зітхає про свої болячки, які заважають їй підтримувати лад у її величезній квартирі. І так із натяком на мене дивиться.

Я ігнорую її розмови. Вона хотіла залишитися у своїй квартирі – залишилася, тепер нехай насолоджується. Я не збираюся ходити та прибирати чужу квартиру.

Чоловік на цю тему мені нічого не каже, він сам на мамин вчинок досі зуб має. Бо нам довелося викручуватися і перенапружуватися, щоб вирішити свої житлові проблеми.

Внучка поки що занадто маленька, щоб чимось допомагати бабусі, поки дитина здатна тільки ще більше розводити безлад.

А нещодавно свекруха почала скаржитися, що надто велика виходить квартплата, їй складно платити самій. І знову так обнадійливо дивиться.

Добре влаштувалася! Невістка прийди приберись, синочок оплати комуналку, а бабуся в нас буде одна в трикімнатній жити насолоджуватися, поки ми з іпотекою мучимося. Ось вже ні. Раніше треба було всі варіанти прораховувати.