Свій життєвий урок Арина засвоїла. А ось матері час було навчитися відповідати за власні вчинки

Мати постійно впадала в істерику навіть при одній згадці колишнього чоловіка. Арина твердо вирішила, що з батьком не спілкуватиметься. Хоча той неодноразово намагався налагодити стосунки із дочкою.

– Арино, ну чому ти не хочеш зі мною поговорити? – питав Іван Ілліч, зустрічаючи дочку біля під’їзду, де він її спеціально чекав.

– Ти зрадник, довів маму до нервового зриву! – обурювалася Арина. – Як взагалі совісті вистачає до мене підходити?

– Але ж все не так, – розгублено розводив руками Іван Ілліч. – Вислухай мене, будь ласка!

Але Арина відкидала всі спроби батька виправдатися. Та й мати підливала олії у вогонь, весь час згадуючи його гріхи.

Оскільки Арина на той час вже була дорослою і сама збиралася заміж, вона співчувала мамі більше. І служила жилеткою для її сліз і лайок, що їх посилала Алевтина Миколаївна колишньому чоловікові.

– Ти розумієш, він хоче ділити нашу квартиру! – ридала жінка. – Скільки у неї сил вкладено, скільки грошей.

– Так, її дали Вані від роботи, самі б ми таку не купили. Але цей негідник плювати хотів на те, куди піде його дружина з маленькою дочкою.

– Мамо, мені двадцять два роки вже, ніби не зовсім малеча, – пояснювала Арина. – Ну нічого, буде розмін, купимо нам із тобою нову квартиру. Переїзд тебе відверне.

– Так, а за весілля хто платитиме? Я сама не потягну, а той сам навіть не запропонує грошей! – продовжувала обурюватись Алевтина Миколаївна.

– Мам, та впораємося ми, ну буде не таке розкішне весілля, як планували.

– Головне, ти його не клич, негідника цього, інакше ноги моєї на вашому весіллі не буде! – Поставила ультиматум мати. – Або він, або я – вибирай.

І Арині довелося зробити остаточний вибір. Батька на весілля не покликали, хоч перед урочистістю він зробив дочці царський подарунок і переписав на неї свою частину їхньої приватизованої квартири.

Втім, і цим її мати була незадоволена. Адже тепер частка доньки була більшою, а квартплату та не вносила.

– Чому це я маю за тебе платити? Навіть за рік знаєш, скільки набіжить? – обурювалася жінка. – Живеш у чоловіка, а витрати на мені?

– Мамо, ну що ти ці копійки рахувати тепер будеш? – зітхала Арина. – Хочеш, я грошей даватиму?

Близько року Арина справді справно вносила свою частину платежів. А потім стався декрет, грошей поменшало. Вже коли Арина була в положенні, мати поставила ультиматум:

– Як хочеш, але переписуй на мене свою частку. Я хочу бути одноосібною господаркою квартири. Ти моя єдина дочка, все одно потім її успадкуєш.

Під тиском матері Арина подарувала їй свою частку у квартирі. Їй і так важко давалося її цікаве положення. Сваритися з матір’ю сил точно не було. Але Алевтина Миколаївна була дуже наполеглива.

Мати, після всіх цих драм, здавалося, підбадьорилася. Погарнішала, завела нових подруг. А невдовзі до неї у квартиру в’їхав і новий чоловік – Олексій чи Альоша, як лагідно називала його мати.

Виглядав він типовим альфонсом, до ладу ніде не працював, був молодший за жінку на добрий десяток років. Зустрівши його у квартирі вперше, Арина сказала матері:

– Слухай, а твій гість надовго? Ми хотіли ночувати залишитися з Машею у моїй кімнаті. Завтра до поліклініки рано вставати, а звідси їхати ближче.

– Яка твоя кімната, Арино? – засміялася Алевтина Миколаївна. – Я давно переробила її у спальню для себе.

– А Олексій тепер тут живе, йому нікуди не треба йти. Але якщо тобі дуже потрібно, ми можемо на одну ніч потіснитися, і вам дати притулок.

– Я проти, Олечко, – пробасив з коридору Олексій. – З цими немовлятами ніколи не знаєш, чи вдасться виспатися. Та й взагалі, я звик зранку по квартирі у білизні ходити. Це що мені тепер, одягатись накажеш?

– Вибач, дочко, – розвела руками Алевтина Миколаївна. – Ти сама заміжня, розумієш, як складно в наш час утримати чоловіка. Тож, переночуй десь в іншому місці. А краще, їдь додому до чоловіка.

Таких зіткнень було не одне, та не два.

З роками Олексій дедалі частіше став говорити про шлюб. Алевтина Миколаївна була щасливою. А Арина все частіше думала про те, що ніколи не отримає свою частину квартири.

Якщо мати вийде заміж, Олексій теж стане спадкоємцем. А може, мати взагалі захоче оформити на нього дарчу? Сімейне життя самої Арини тим часом зазнавало краху.

Свекруха, з якою вони жили по сусідству, зводила молоду жінку нескінченними причіпками. А місце у садочку Маші, якій було майже три роки, все не давали. Зайвих грошей не було, Арина перебивалася випадковими підробітками, а чоловік Гена пропадав то в гаражі, то на дачі.

А одного разу в запалі сварки взагалі заявив:

– Ну й вирушай до своєї матусі. Правильно мої батьки говорили, ти тільки шукаєш шию, щоб на неї сісти й ноги звісити.

– Досить, краще аліменти на Машку платити, ніж твоє щоденне скиглення терпіти! Пиляєш мене щодня, а сама навіть на роботу вийти не можеш.

– Я б із задоволенням, але дитині садок не дають, – плакала від образи Арина. – Я три роки до будинку та дитини прикута була. А ти веселишся кожні вихідні, жодної допомоги.

– Загалом, я все сказав, – відрізав її чоловік. – Даю тобі тиждень на переїзд, на розлучення подам сам. Досить з мене сімейного життя! У двадцять сім років себе вже старим відчуваю.

– У тебе всі інтереси навколо дитячого горщика. А я веселитися хочу, на пікніки їздити, й жінку знайти, щоб ці інтереси поділяла!

Наступного дня Арині зателефонували та повідомили, що Маша отримала місце у садку. Потрібно було проходити лікарів, та інші формальності.

Але ця радість була затьмарена необхідністю переїзду, та майбутнім розлученням. Накопичень в Арини не було, тому вона зателефонувала матері, щоб повідомити, що поживе в неї.

Але у відповідь почула відмову. Приголомшена Арина не розуміла, що їй робити. А колишній чоловік щодня нагадував, що настав час з’їжджати.

Арина ридала, лякаючи дочку своїм станом, а за кілька днів, отримавши останній штамп у карті для садка, раптом розлютилася на це життя і на себе, що схожа на дитячу кашу-розмазню.

Замість того, щоб і далі страждати, Арина рішуче набрала по пам’яті номер батька. На щастя, Іван Ілліч за ці п’ять років його не змінив. Чоловік радісно вигукнув у слухавку:

– Арино, це ти, доню?!

– Так, тату, я. У мене складна ситуація, треба десь пожити із донькою приблизно місяць. Ти можеш нам дати притулок? – Запитала Арина.

– А як же наша стара квартира? – здивувався Іван Ілліч. – У тебе ж там більш ніж половина квартири.

– Це довга історія, тату, – зітхнула Арина. – То що, притулиш?

– Почекай, мені треба порадитись з Надією, – відповів Іван Ілліч. – Ти де зараз? Напевно, краще таке обговорювати не телефоном. Давай я під’їду?

Арина назвала парк, пояснила, де вони гуляють, а сама лишилася чекати. Маша весело носилася з однолітками на дитячому майданчику. А Арина думала про те, що нова дружина батька, напевно, стерво, і навряд чи захоче їй допомагати.

Батько під’їхав до парку за пів години. Захекавшись, він прибіг на дитячий майданчик, побоюючись, що дочка піде. Але Арина була на місці.

– Доню, який я радий! – Розкинув він руки для обіймів. – Ти розумієш, у нас у самих зараз ремонт. Кімнат, звичайно, дві, але в другій знято підлогу, стіни до цегли відбиті. Коротше, розруха.

– І ви не зможете мене прийняти. Все зрозуміло тато, – Арина відчула, як руйнується її остання надія.

– Ні, навпаки, Надя запропонувала нам з нею поки пожити на кухні, там є диван, він розкладається. А ви з онукою займете нашу кімнату. До речі, як звати її?

– Маша, – з полегшенням засміялася Арина, – йди познайомся з дідусем, дочко.

Того ж вечора вони з батьком забрали речі, та перевезли до квартири його дружини. Маша, набігавшись за день, охоче залишилася вдома з Надією – веселою балакучою жінкою, у якої було троє своїх онуків.

Звичайно, займати єдину вільну кімнату, виселяючи господарів, було ніяково. Але й тут вони зуміли все вирішити.

Диванчик із кухні перенесли до кімнати, зробили невелику перестановку. І кухня теж не втратила своєї функціональності. З Надією Арина легко порозумілася.

Маша пішла в садок, за два тижні вона вже залишалася на повний день. А Арина змогла вийти працювати. Вона хотіла вже з першої зарплати винайняти кімнату, але батько з Надею її відмовили.

Просто доробили ремонт, та переселили їх до цієї кімнати. Після розлучення з грошима стало трохи легше.

Мало того, окрім виплати аліментів, колишній чоловік раптом почав забирати Машу з садка, ходив із нею гуляти й на каруселі. І навіть із нею спілкувався по-дружньому.

Вже потім Арина дізналася, що на цьому наполягала його нова жінка Олена, сама мати близнюків. Такий стан справ її цілком влаштовував.

А ще Арина, все ж таки, мріяла про власну квартиру для себе і Маші. Цим вона поділилася з колишнім чоловіком, і той запропонував продати його машину, щоб покрити перший внесок.

– Але платитимеш іпотеку сама, – попередив він. – У тебе ніби із зарплатою зараз все гаразд.

– Так, я на стару посаду повернулася і вже мене підвищили. Якщо хочеш, можеш ці гроші мені в борг дати під розписку, я поверну, тільки не дуже швидко.

– Та гаразд, що я, дочку без квартири залишу, чи що? – хмикнув Гена. – Надивився вже на твої поневіряння. Купимо та оформимо на вас з Машею, це буде мій внесок.

Усі формальності зайняли деякий час. Але машину було продано, а квартиру знайдено. Без ремонту, натомість у потрібному районі й недорого. А перетворити її на придатну для життя, Генка з Іваном Іллічем присягалися за кілька місяців.

Новосілля відзначали великою та дружною родиною – Надя з онуками, Іван Ілліч, Гена зі своєю Альоною та її дітьми. Донька весело носилася і верещала, а Арина розуміла, наскільки сильно змінилося її життя.

Іван Ілліч улучив момент, коли всі вже розходилися, і покликав дочку на кухню, де він, накинувши фартух, мив посуд:

– Ну тепер ти мене вислухаєш? – Запитав він Арину.

– Що ти хотів, тату? – щасливо посміхнулася молода жінка.

– Просто хочу, щоб ти знала. Це не я розлучився з твоєю матір’ю, а вона зі мною. Тому що планувала збудувати особисте щастя з іншим чоловіком.

– І це була далеко не перша її зрада. Просто той кавалер твою матір покинув, – зітхнув Іван Ілліч. – Але ж ти мене не слухала. І просто перервала спілкування, не давши навіть шансу виправдатись.

– Вибач, тату, – усміхнулася Арина. – Зате тепер у нас все гаразд.

– Хочу тебе попередити, – відповів Іван Ілліч. – З новим своїм чоловіком твоя мати розписалася. Надя ж не дарма у нас у РАГСі працює, все знає. Тому я справді радий, що у вас із Машею знову є своє житло.

– Та вже є, тату, – зітхнула Арина. – Краще б ти тоді не дарував мені свою частку. А тепер, виходить, ми обидва своїми руками вручили мамі з її Олексієм цю квартиру на блюдечку. Буде нам урок.

Вони ще довго розмовляли про минуле та майбутнє. А за рік Арині зателефонувала мати, яка навіть не знала її нової адреси.

Ридаючи, вона заявила:

– У мене катастрофа, терміново приїжджай. Чужі люди виганяють мене із квартири. Я на межі нервового зриву, Ариночко. Такого не було з того часу, як твій батько нас покинув.

– Але ж вона твоя, мамо, виклич поліцію, – запропонувала Арина.

– Вже ні, я подарувала квартиру Альоші, щоб ти не могла претендувати на квадратні метри. А він її продав і поїхав, нові мешканці мене загрожують виселити з поліцією. Де житиме твоя нещасна мати, Арино?

– Не знаю, мені все одно, хоч і під кущем, – відповіла Арина і повісила слухавку.

Свій життєвий урок вона засвоїла. А ось матері час було навчитися відповідати за власні вчинки. Тим більше, що альфонсу вона довірилася цілком добровільно, думаючи тільки про себе.

Можливо ви її засудите, за таку категоричну відповідь рідній матері? Але, перш, ніж це робити, пригадайте її поневіряння.