Світ не без добрих людей…

– Бабусю, ти тільки не переживай! Продуктів я тобі всяких накупила, он холодильник повний набитий. І сосиски, і пельмені, і йогурти.

– Погода все одно дощова, можна взагалі з дому не виходити. Лежи, відпочивай, дивися телевізор. А то літо скоро, знову свої грядки напевно садити будеш, от уже, бабусю, і нафіга вони потрібні!

– Ну все, Вітя мені СМС написав, що під’їхав. Він за речами зараз зайде, ти тільки не плач, бабусю. Час швидко летить, ми через десять днів уже повернемося, а ти й оком моргнути не встигнеш. Ще може і не захочеш у село своє повертатися, так тобі у нас сподобається!

Двері відчинилися, чоловік онуки Віктор увійшов:

– Здрастуйте, Євдокія Денисівно, дякую, що погодилися пожити у нас, поки ми у відпустці. А то Аня за кішку, та квіти дуже переживає, – і до Ані повернувся.

– Ну що, готова?

Аня кивнула, сумку застебнула, курточку накинула:

– Бувай, бабусю, як приїдемо на місце, я тобі відразу подзвоню. Євдокія Денисівна внучку і Віктора обійняла, і навіть перехрестила непомітно на доріжку.

– Хай їдуть, Анюта відпочине хоч, бо все одна робота в неї на думці. Слава богу, хоч чоловік у неї з’явився.

– Та й добре, що одружилися, хай не зовсім по-людськи, весілля щось не грали. Уже тридцять, куди їм весілля. І з грошима не дуже, й тільки людей смішити.

– Та й добре, головне, щоб жили, може хоч дітки будуть. Віктор її чоловік начебто добрий, шкода правда, що не наш, не сільський, – Євдокія Денисівна зітхнула, пройшла по квартирі, на диван присіла.

До неї тут же кішка Муська на коліна стрибнула, вмостилася, муркоче.

– Ну що, Мусько, одні ми з тобою залишилися. І як ви тут тільки живете, я ось учора з вашої квартири вийшла, сусід ліворуч вискочив, ні здрастуй, ні до побачення.

– Поки спустилася до низу, ідуть усі, як німці, ніхто й слова не скаже. Ось люди у вас які! Непривітні якісь.

– Не те, що в нас, зовсім не те, чуєш, Муська. У мене сусід Григорій Васильович, як він мені набрид, а тепер я за ним вже й скучила.

– То кури до мене його забіжать, на грядках риються, а я їх жену, на Гришку лаюся. Так він потім по-людськи до мене зайде, повиниться, гостинчик занесе. А тут нудьга зелена, слова нема кому сказати, як живуть, не знаю.

Дня через три виглянуло сонце, дощ закінчився і Євдокія Денисівна вирішила вийти на вулицю пройтися. Свіжого хлібця купити, та молока, а то у неї лише йогурти та вершки, каші нема з чого зварити.

Вийшла з під’їзду Євдокія Денисівна, аж заплющила очі, яке сонце яскраве. Дійшла до магазину, хліба вибрала, молока, та ще й плюшок вирішила купити.

До каси підійшла, хвать, по кишенях почала шукати, в сумці – немає гаманця. На людей розгублено дивиться, невже хто витяг? Чи сама загубила, й що тепер робити?

– Пані, платіть чи вбік відійдіть, чергу не затримуйте, – крикнула касирка і відсунула хліб Євдокії Денисівни.

Як же гірко їй стало, чуже все довкола, в селі, в Галі продавчині в магазині, якщо що, вона б і так їй дала, там і потім можна розплатитися. А тут її не бачать ніби, йдуть всі повз, відтісняють.

Сльози очі Євдокії Денисівни застилають. І раптом хлопчина якийсь простягнув касиру гроші:

– Нехай бабуся свій хліб і молоко забере, я заплачу. І тут же їй у сумку все складає, – давайте я вас проведу.

Здивувалася Євдокія Денисівна, стала хлопцеві дякувати, обіцяти, що віддасть йому гроші, він навіть зніяковів:

– Ну що ви бабусю! Я вже працюю, не треба, ви не турбуйтеся і більше не засмучуйтесь.

До будинку підійшли, на лавці біля її під’їзду пара літня сидить. Почули вони, в чому річ, поохали, як же прикро:

– А чи багато грошей було? Ні, ні, ніде ми гаманець ваш не зустрічали.

Прийшла вона додому, сіла в коридорі, як же сумно, дякую, хоч хлопець цей її врятував. Раптом дзвінок у двері. Аня говорила краще нікому не відкривати.

Але у двері знову подзвонили і Євдокії Денисівні стало ніяково. Відчинила двері – та це та пара, що біля під’їзду сиділа.

– Ми сусіди, під вами живемо, я Василь Іванович, а це моя дружина Тетяна Петрівна. Ми тут із дружиною порадилися, з кожним може таке статися, ось візьміть, не відмовте, – і простягає їй купюру.

Євдокія Денисівна хотіла було відмовитися, але ні, сусіди в жодну. Тоді вона їх запросила чаю випити, тут вони відразу погодилися.

А за пів години – знову дзвінок. Це ще одні сусіди прийшли допомогу запропонувати, якось почули, ну треба ж.

Перед приїздом онуки Євдокія Денисівна навіть засумувала, що їде:

– От як, Муська, виявляється скрізь є хороші люди! Тепер я вдома шкарпеток та рукавиць усім добрим сусідам Анюти нав’яжу.

– Огірків насолю, та восени з усіма цими гостинцями до вас і приїду. І ти чекай на мене, Мусько, я й за тобою сумуватиму.

Ганна та Віктор приїхали задоволені, що відпочили. Аня Євдокію Денисівну обійняла:

– Бабуся, дякую тобі, – і не витримала, шепнула їй, – бабусю, я тобі по секрету, а в нас скоро буде малюк, дитина маленька, ба, ну ти уявляєш?

– Ти ж будеш до нас приїжджати в гості, може трошки мені що підкажеш, а то я така довбешка, добре бабусю?

Євдокія Денисівна обійняла кохану внучку:

– Та звичайно буду, куди ж я тепер дінуся? Та й друзі тепер у мене тут  завелися. Тож я до вас обов’язково приїду. Добре тут у вас, та й люди навколо привітні. Напрочуд привітні сусіди…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!