– Світлана – це втілене нахабство! Їй не соромно лізти до людей зі своїми безглуздими проханнями. А все тому, що вона думає: “А що як пощастить”! – І щастить же!

Жила-була звичайна родина: Сергій Євгенович Потапов – лікар-стоматолог, його дружина Ганна Геннадіївна – менеджер турагентства, та їхні діти чотирнадцятирічна Ксюша, та восьмирічний Антон.

Жили вони у стандартній трикімнатній квартирі, за яку вже виплатили іпотеку.

Були в них і родичі – майже всі мешкали в цьому ж місті. З родичами зустрічалися на свята і тоді, коли комусь була потрібна допомога.

Ось, наприклад, треба було Потаповим минулого року старий холодильник на дачу перевезти, бо вони купили новий, із двома дверцятами – Сергій Євгенович братові зателефонував, той, свого приятеля на допомогу покликав, – і справа зроблена.

Або нещодавно батьки нові меблі купили. Сини та племінники й у квартиру підійняли, і зібрали одразу.

Ганна Геннадіївна теж ніколи її не відмовляла. Якщо тим потрібна була путівка, що горіла, до моря, – допомагала.

І всіх такий стан справ влаштовував. Доки не з’явилася Світлана. Вона була дружиною Юрія – сина рідної тітки Сергія Євгеновича.

Юрій вісімнадцять років тому закінчив військове училище та поїхав служити на захід. А перед від’їздом одружився зі Світланою.

Відстані у нас у країні не такі вже й великі, але за тисячу кілометрів не дуже наїздишся, хоча, все ж таки, три рази Юрій і Світлана в гості до родичів приїжджали.

Щоправда, більше часу проводили у селищі, у рідних Свєти. Може тому її характер став для всіх сюрпризом.

Юрій демобілізувався, отримав по військовому сертифікату квартиру у рідному місті та перевіз сюди родину: дружину та двох дітей.

Світлана була з тих, про кого зазвичай кажуть – «людина без комплексів». На практиці це означало, що вона не розуміла різниці між поняттями «моє», «твоє» та «наше».

Потрапивши якось на дачу до тітки чоловіка – матері Сергія, вона заявила:

– Ой, яка у вас полуниця велика! Солодка, мабуть! Я нарву собі відро – варення зварю.

І дуже здивувалася, коли господарка їй відмовила. А через тиждень Світлана зателефонувала Ганні й заявила:

– Я чула, що ви у вихідні на дачу до своїх батьків збираєтесь, ми з вами поїдемо, дітям там дуже сподобалося.

Звичайно, сподобалося, бо на ділянці, окрім грядок із полуницею та ягідних кущів, були ще спортивний майданчик із вуличними тренажерами, та каркасний басейн.

Однак існувала одна перешкода: дачний будиночок не розрахований на одночасне перебування такої кількості гостей: двоє господарів і родина Сергія – це вже шестеро. Де розмістити ще чотирьох?

Коли Світлані відмовили, вона образилась і поскаржилася на Ганну всім, кому тільки могла – і рідним, і знайомим.

Певний час їй співчували, але, впізнавши жінку ближче, почали дивуватися її чи простоті, чи настирливості.

Поступово багато хто просто скоротив зі Світланою спілкування.

Ганна та Сергій були одні з тих, хто ще терпів родичку – таки дружина двоюрідного брата.

Але і їхньому терпінню теж прийшов кінець. Щоправда, не одразу, а після кількох «прохань» Світлани.

Сергій працював у приватній стоматологічній клініці. Її власник офіційно дозволив робити знижку десять відсотків для родичів співробітників.

Однак коло рідні було чітко окреслене: дружина, або чоловік, діти, батьки – не лише мати та батько, а й батьки подружжя.

Як про це дізналася Світлана, розуму незбагненно, але вона стала долати Сергія:

– Сергію, моїй мамі треба протезування робити, так їй таку суму нарахували! Скажи у своїй клініці, що вона твоя теща, все ж дешевше обійдеться.

– Світлано, а потім, коли моїй тещі треба буде зуби лікувати, що я скажу? – Запитав Сергій.

– Ой, домовишся якось!

Взагалі для Світлани було характерне прагнення отримати вигоду собі чужим коштом.

Якось вона зателефонувала Ганні з дуже дивним проханням:

– Ганнусю, мені сказали, що ви цілий місяць житимете на дачі. Це правда?

– Так, ми спеціально не стали розбивати відпустку – Сергію треба батькові з ремонтом допомогти, – відповіла Ганна.

– Слухай, а чи можна ми цей місяць у вашій квартирі поживемо? – Запитала Світлана.

– Навіщо? У вас же своя трикімнатна є, – здивувалася Ганна.

– У вас кондиціонери встановлені, а в нас немає. А на вулиці така спека!

Сергій та Ганна справді, коли два роки тому робили ремонт, поставили кондиціонери.

– Аня, ну, будь ласка: ми в спальні влаштуємося, Лариса в кімнаті Ксюші, а Вовка – в Антошки. Дуже зручно!

– Світлано, в чому проблема? Встановіть кондиціонери, – запропонувала Ганна.

– Ти що! По-перше, щоб встановити – скільки грошей треба вбухати! І, по-друге, вони ж стільки електроенергії жеруть! – З обуренням відповіла Світлана.

І знову образилася, отримавши відмову.

Цю розмову почула Ксенія.

– Що?! Ця жаба Лариска захотіла жити в моїй кімнаті? Ніколи!

– Ксюша, навіщо так грубо? Все ж таки Лариса твоя сестра, хоч і троюрідна, – зробила дочці зауваження Ганна.

– Мамо, та коли вони в нас востаннє були, ця Лариса скрізь свій ніс засунула: “Ой, яка у тебе шафа велика! А можна я подивлюся, як там усередині?”

– Уявляєш, відчинила шафу і давай нишпорити. Навіть у ящик із білизною спробувала залізти. Я, звичайно, шафу зачинила і сказала, що там нічого цікавого немає.

– А вона мені: “Ну, що ти так різко? Коли ти прийдеш до мене, я тобі покажу все, що маю”.

– А ти що відповіла? – Запитала мама.

– Я сказала, що мене її труси не цікавлять.

А те, що сталося на початку травня на дачі батьків Сергія, стало останньою краплею – після цього телефон Світлани було відправлено в чорний список.

У Лариси п’ятого травня був день народження. Шістнадцять років. Світлана вирішила відсвяткувати його із помпою – запросити всіх однокласників доньки.

Зібрати три десятки підлітків у кафе було б дорого, і Світлана вирішила, що дача родичів – найкраще для цього місце.

– Анюто, з батьками Сергія я сама домовлюся. Ми купимо продукти. А на тобі – стіл. У тебе є подруга – Людмила, яка в ресторані шеф-кухарем працює. Ти з нею поговори.

– Нехай вона когось зі своїх працівників візьме собі на допомогу, вони вдвох чудово впораються. А після свята вони матимуть змогу забрати собі все, що на столах залишиться. Усім вигідно! – видала Світлана.

– І не розраховуй! – Відповіла їй Ганна. – Розв’язуй свої проблеми сама. І не лізь більше до нас зі своїми дурними ідеями!

Після цього вона зателефонувала свекрам, які в цей час були на дачі й попередила їх про плани Світлани.

– Я їй відмовила, але вона, як трактор, якщо їй щось треба, буде перти до упору. Так що ви зачиніть ворота і, якщо Світлана приїде до вас з продуктами, з яких треба готувати, ви просто не пускайте її.

Але найдивовижніше було в тому, що Світлана справді заявилася на дачу до батьків Сергія із купою сумок – привезла продукти. Вона дзвонила і вимагала відчинити їй хвіртку:

– Я продукти привезла. Завтра кухарі зранку приїдуть, готуватимуть.

Виявляється, після відмови Ганни, Світлана знайшла якихось жінок, які погодилися приготувати стіл.

Звичайно, її не пустили, але нервів вона господарям цього дня зіпсувала чимало.

– Сергію, – запитала Ганна ввечері у чоловіка, – чому вона так поводиться? Ми їй кілька разів відмовили, а вона все лізе та лізе?!

– Будь-яка інша людина давно б зрозуміла, що це марно, і заспокоїлася.

– Аню, Світлана – це втілене нахабство! Їй не соромно лізти до людей зі своїми безглуздими проханнями. А все тому, що вона думає: “А що як пощастить”!

– І щастить же! Це ми їй відмовили. А ось, наприклад, тітка Катя відмовити не змогла. Світлана зателефонувала їй і повідомила, що якась її родичка везе до обласної лікарні сина на обстеження.

– «Ви ж біля лікарні живете, я їм вашу адресу дала. Завтра приїдуть». І тітка Катя на свою пенсію цілий тиждень годувала сторонню тітку та п’ятнадцятирічного хлопця.

– Нічого собі! – здивувалася Ганна.

– Просто не всі одразу можуть відмовити. Хтось соромиться, хтось просто губиться від такого натиску. А вона користується цим. І не розуміє, що сама відвертає від себе людей.

– Адже, коли вони тільки-но приїхали, вся рідня об’єдналася: і речі перевезти їм допомогли, і квартиру відремонтувати.

– А вони навіть дякую нікому не сказали. Ну, зате тепер навряд чи хтось їй допомагатиме. Навіть тітка Катя вже зрозуміла, що зі Світланою справ краще не мати…

У всіх такі родичі є, чи тільки Потаповим пощастило? Пишіть в коментарях. що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.