– Світлано, але ж там взимку холодно! Пічне опалення, дрова тягати треба! – Мамо, ти ж сільська, у дитинстві у тебе тільки такий побут і був. Дідусь із бабусею все життя у селі прожили, й нічого. А влітку взагалі краса буде – город, ягоди, гриби у лісі збирати можна

Галина лише почала звикати до пенсійного життя. Шістдесят років за плечима, тридцять п’ять із них – на заводі бухгалтером. Тепер можна було спокійно пити чай вранці, читати книжки та нікуди не поспішати.

Перші місяці пенсії вона насолоджувалася тишею та спокоєм. Вставала коли заманеться, снідала не поспішаючи, дивилася передачі.

У крамницю ходила в зручний час, коли черг немає. Після сорока років це було справжнім щастям.

Дочка Світлана зателефонувала в суботу вранці:

– Мамо, нам треба поговорити. Серйозно поговорити.

– Що сталося? – занепокоїлась Галина. – З Марійкою все гаразд?

– Із донькою нормально. Приїду, розповім. Та ти не хвилюйся!

Ця фраза саме й змусила хвилюватись сильніше. Коли діти кажуть «не хвилюйся», то є про що хвилюватися.

Через годину Світлана сиділа на кухні, погладжуючи живіт, що округлився. Тридцять два роки, друга дитина на підході, а заміж так і не вийшла за цього Олега.

Хоча живуть уже чотири роки, донька Марійка росте, але свідоцтво про шлюб для них нібито й не важливе.

– Мамо, у нас проблема з житлом, – почала дочка, нервово смикаючи ручку кухля. – Власниця квартири підвищує орендну плату. Ми ледве справляємось із нинішньою, а тут ще на дві тисячі більше вимагає.

Галина кивнула співчутливо. Знала, що молодим тяжко. Олег працює то тут, то там – сьогодні вантажник, завтра кур’єр, післязавтра охоронець. Світлана в декреті з донькою, скоро в другий декрет піде.

– Ми думали з’їхати, щоб було дешевше, – продовжувала дочка, – але з дитиною ніхто здавати не хоче.

– І що ви думаєте робити? – спитала мати, вже передчуваючи якусь каверзу.

– Ось тому я і прийшла, – Світлана нервово смикала край светра. – Мамо, чи можна нам пожити у тебе? Тимчасово, звісно. Поки гроші накопичимо, може потім іпотеку візьмемо.

Галина похлинулася чаєм. У двокімнатній хрущовці й так тісно, а тут ціла сім’я з маленькою дитиною, та ще й друга на підході.

– Світлано, а як же ми всі тут помістимося? У мене ж лише дві кімнати, та й ті маленькі.

– Мамо, ну помістимося якось. Головне – гроші заощадити. За оренду зараз тринадцять тисяч віддаємо, уявляєш? За рік сто п’ятдесят тисяч набігає! А ці гроші можна на перший внесок з іпотеки відкласти.

Галина уявила цю картину. Олег із його звичкою ходити в сімейниках по квартирі, голосно розмовляти телефоном.

Маша з її постійним плачем, іграшками по всіх кутках, мультиками на повну гучність. Світлана з животом, забаганками, вимогами особливої ​​уваги.

– А де Марійка спатиме? – Спробувала мати знайти розумні аргументи.

– У великій кімнаті з нами поставимо дитяче ліжечко. А ти в маленькій кімнаті влаштуєшся. Місця тобі багато не треба – диван, телевізор. Нормально!

– Світлана, але ж я тільки на пенсію вийшла, хочеться спокою. Сорок років працювала, втомилася я!

Дочка зітхнула, ніби мати сказала щось зовсім нерозумне:

– Мамо, а навіщо тобі цей спокій у шістдесят років? Ти ще молода, здорова. Бабусі у твоєму віці онуків активно няньчать.

Це прозвучало, як докір. Мовляв, інші бабусі корисні, а ти егоїстка.

– І потім, – продовжила Світлана, – у тебе ж дача є. Чудовий будинок, бабуся його весь час в порядку тримала. Можеш там жити. Повітря чисте, тиша, для пенсіонера – ідеально.

– На дачі? – перепитала Галина, не вірячи своїм вухам.

– Так. Будинок добрий, міцний. Город можна завести, помідори вирощувати. Для здоров’я корисно, лікарі рекомендують людям похилого віку більше на свіжому повітрі бути.

Галина відчула, як усередині щось холодніє. Дача за тридцять кілометрів від міста, автобус ходить тільки вранці та ввечері.

– Світлано, але ж там взимку холодно. Пічне опалення, дрова тягати треба.

– Мамо, ти ж сільська, у дитинстві у тебе тільки такий побут і був. Дідусь із бабусею все життя у селі прожили, й нічого. А влітку взагалі краса буде – город, ягоди, гриби у лісі збирати можна.

Дочка говорила так, ніби пропонувала матері путівку на дорогий курорт, а не поселення в село без зручностей.

– А якщо мені до лікаря знадобиться? Чи в аптеку? В крамницю за продуктами?

– Мамо, ну не щодня ж ти до лікаря їздитимеш? Раз на місяць поїдеш на огляд, і достатньо! А продуктів можна одразу багато закуповувати, у морозилці зберігати. У тебе там морозильна камера велика.

– Світлано, а друзів моїх як бачити? Сусідок, з ким все життя спілкуюся?

– Телефоном спілкуйтесь. Або вони до тебе приїдуть на дачу, шашлики посмажте. Весело ж!

Галина слухала і не вірила своїм вухам! Дочка серйозно пропонує матері стати дачницею-самітницею, щоб звільнити квартиру для її сімейства?! І підносить це, як турботу про материнське здоров’я!

– Світлано, а скільки ви хочете жити у моїй квартирі?

– Ну, рік мінімум. Може, півтора.

Рік чи півтора! Цілий рік жити з ними у двокімнатній хрущовці, або живити на дачі на самоті.

– А Олег твій, що думає з цього приводу?

– Він лише за! – пожвавішала Світлана. – Каже, що тобі на дачі набагато краще буде, ніж у місті. Жодної метушні, стресу.

– Можеш книжки читати, або телевізор дивитися. Олег навіть запропонував тобі супутникову антену поставити, щоб каналів більше було.

Галина уявила, як Олег великодушно розмірковує про її благо, лежачи на її улюбленому дивані в її квартирі. І навіть супутникову антену милосердно пропонує встановити.

– Мамо, подумай сама, – продовжувала дочка, – тобі одній у двох кімнатах що робити? Місця багато, а користі ніякої. А ми з дітьми хоч нормально влаштуємось, заощадимо гроші, встанемо на ноги.

– І коли ви хочете переїхати?

– Та хоч завтра можемо. Речей у нас небагато. Господарка вже нових мешканців шукає, нас до кінця місяця виселяє. Часу дуже мало.

Галина налила собі ще чаю тремтячою рукою. Дочка сиділа і вичікувально дивилася, вивчаючи материнське обличчя. У її очах читалося: «Ну що ти думаєш, мамо? Невже відмовиш рідній дочці, при надії та з дитиною?»

– Світлано, а що, якщо у вас з Олегом стосунки не складуться? Ви ж офіційно не чоловік та дружина.

– Мамо, яка різниця, розписані ми, чи ні? Діти спільні, живемо разом чотири роки. Шлюб нічого не змінить.

– Але, якщо раптом розбіжитеся, що тоді?

– Не розбіжимося, – твердо сказала Світлана. – І потім, навіть якщо щось трапиться, квартира ж твоя.

Це прозвучало не дуже переконливо. Галина знала Олега чотири роки – чоловік він не постійний, сьогодні тут, завтра там.

Роботу змінює кожні пів року, друзів – також. А Світлана закохана в нього, як дівчисько, готова на все заради нього.

– Світлано, розумієш, я ж тільки на пенсію вийшла, хотіла трохи спокійно пожити для себе.

– Мамо, та що означає «для себе пожити»? – обурилася дочка. – Це ж свята справа – дітей та онуків підтримати!

Дочка грала на материнських почуттях професійно. Галина відчувала, як її опір тане.

– А якщо я таки скажу «ні»? Якщо вас не зможу прийняти?

Світлана помовчала, потім тяжко зітхнула і поклала руки на живіт:

– Мамо, я не знаю, що тоді буде. Чесно говорю. Мені буде дуже боляче. Дуже прикро, що рідна мати відмовила у скрутну хвилину.

У цих словах чулася погано прихована загроза. Образа на все життя, розрив відносин, позбавлення спілкування з онуками.

Галина уявила, як Світлана розповідатиме всім знайомим і родичам: «Уявляєте, моя мати відмовилася допомогти рідній дочці!»

– І потім, куди нам подітися? – Схлипнула Світлана. – Із двома дітьми, без грошей. Олег каже, може, до його матері переїхати, але в неї однокімнатна, та й вона нас не дуже шанує.

Галина знала Олегову матір – жінка різка, прямолінійна. Світлана там довго не витримає.

– Мамо, ну допоможи нам! – благала дочка. – Рік усього! Ми обережно житимемо, заважати тобі не будемо. Ти на дачу з’їздиш, відпочинеш від міської метушні.

– І часто мені доведеться туди їздити?

– Та, як вийде. Може, у вихідні до міста приїжджатимеш, продукти купуватимеш, з подругами побачишся. А в будні на дачі – тиша, спокій. Для літньої людини – ідеально!

– Добре, – нарешті сказала Галина, відчуваючи, як здається. – Але лише на рік. Рівно на рік не більше! І з умовою, що заощаджуєте, накопичуєте й активно шукаєте собі житло.

Світлана кинулася обіймати матір:

– Мамочка, рідна! Дякую тобі величезне! Ти в мене найкраща! Побачиш, все буде чудово! Ми не заважатимемо, все робитимемо по господарству.

– І на дачу я їздитиму, коли сама захочу, – додала Галина. – Це моя умова.

– Звісно, ​​мамо! Твоя квартира, твої правила. Ми гості, розуміємо.

За тиждень вони переїхали. Олег діловито розставляв свої речі у шафі. Маша носилася кімнатами, вивчаючи нову територію. Світлана керувала процесом, вказуючи, що куди поставити.

А Галина стояла посеред цього перевороту і збирала сумку на дачу, почуваючи себе вигнанцем зі свого будинку.

Перші місяці були справжнім пеклом. Олег швидко освоївся. Вмикав телевізор на повну гучність, розмовляв телефоном у будь-який час дня та ночі. У холодильнику з’явилися його енергетичні напої, на полицях – протеїнові коктейлі.

Світлана вередувала через свій стан, вимагала особливої ​​уваги. То їй спекотно, то холодно, то музика заважає. Маша плакала ночами, іграшки валялися у всіх кутках, мультики репетували з ранку до вечора.

Галина приїжджала в місто раз на тиждень за продуктами та ліками, і щоразу жахалася, що відбувається. Її акуратна квартира перетворилася на прохідний двір.

На кухні гори немитого посуду, у ванній сушилися дитячі речі та шкарпетки Олега. Улюблений диван покрився плямами та крихтами від соків та печива.

– Світлано, може, трохи порядок наведемо? – пропонувала мати.

– Мамо, та коли мені! – відмахувалася дочка. – Дитина маленька, мені важко. А Олег на роботі цілий день утомлюється, йому відпочивати вечорами треба.

– Я можу допомогти, поки у місті.

– Та не треба, мамо. Ми самі впораємося. Ось буде малюк, потім і приберемо все.

«Потім» не наставало ніколи. Галина сама мила посуд, пилососила, протирала пилюку, але до наступного приїзду все знову було в хаосі.

А на дачі жінка почувала себе справжньою вигнанкою. Тридцять кілометрів від цивілізації, найближча крамниця за три кілометри, автобус двічі на день.

Сусідки дивувалися:

– Галю, а що ти тепер цілий рік тут стирчиш? У тебе ж квартира у місті є.

– Там донька із сім’єю живе тимчасово, – пояснювала Галина. – Гроші накопичують на свою квартиру.

– Ах, он воно що. Ну, це правильно, молодим допомогти треба.

Не поясниш же сусідкам, що квартиру зайняла дочка зі співмешканцем, а її ввічливо випровадили до села «для здоров’я»?

Зима на дачі була особливо важка. Дрова закінчувалися швидко, воду доводилося гріти на плиті. Галина почувала себе засланою на край світу.

Через пів року Світлана стала мамою сина Дениса. Галина сподівалася, що тепер вони активніше шукатимуть собі житло. Але коли приїхала до міста відвідати новонародженого, дочка заявила:

– Мамо, з двома дітьми нам тепер точно нічого придатного не знайти. Хто ж сім’ю з немовлям візьме? Давай ще рік посидимо, га?

І Галина зрозуміла, що її обдурили із самого початку. Рік перетвориться на два, два перетвориться на три.

– А вона що, так і доживатиме свої пенсійні дні на покинутій дачі?! Ну вже ні!

Виселяли дочку з сімейством з поліцією, бо самі вони вперто відмовилися йти. На адресу Галини звучали прокльони, лайка та погрози.

А їй вже байдуже, бо угода була на рік, – і вона її дотрималася. Чи соромно їй перед ріднею та сусідами? Вже ні! Як кажуть, як постелилася доня, так і виспиться…

Як вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула ціпок? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.