– Світлано, ти чого? – Катя простежила за її поглядом. – Ой… Це ж… Це Артем, так? – Він же у відрядженні, – прошепотіла Світлана, наче сама собі

Світлана поправляла біля дзеркала в ліфті легкий шовковий шарф, коли він зупинився на першому поверсі. Вона вийшла у фоє, де вже чекала на неї подруга Катя – яскрава, галаслива, завжди готова до пригод.

– Ну, нарешті! – Катя цмокнула її в щоку. – Я вже думала, ти передумала. Сьогодні ж п’ятниця, треба відзначити мою премію!

Світлана посміхнулася. Їй справді не хотілося нікуди йти. Вдома було тихо і спокійно: чоловік, Артем, поїхав у відрядження у Чернігів на цілий тиждень, діти залишилися у бабусі.

Але Катя вміла вмовляти, і в результаті Світлана погодилася на вечерю в новому ресторані в центрі – модному місці з панорамними вікнами та живою музикою.

Вони увійшли до зали близько восьмої вечора. Ресторан був сповнений: приглушене світло, тихий джаз, запах дорогих парфумів та смаженого м’яса. Офіціант провів їх до столика біля вікна. Світлана зняла пальто, сіла, озирнулася – і завмерла.

За столиком у дальньому кутку біля каміна сидів Артем.

У суворому темному костюмі, який вона сама прасувала перед його від’їздом. З келихом червоного в руці. Навпроти нього молода жінка. Дуже молода. Років двадцяти восьми, не більше.

Довге темне волосся, червона сукня з глибоким вирізом на спині, сміх дзвінкий, як кришталь. Вона нахилялася до Артема, торкалася його руки, коли щось розповідала.

Він усміхався тією самою усмішкою, якою колись усміхався тільки Світлані – трохи примруженими очима, з ямочкою на щоці.

Світлана відчула, як кров відхлинула від обличчя.

– Світлано, ти чого? – Катя простежила за її поглядом. – Ой… Це ж… Це Артем, так?

Світлана не відповіла. Вона просто дивилася. Артем нахилився до жінки, щось шепнув на вухо. Та засміялася і легенько вдарила його по плечу – грайливо, інтимно.

– Він же у відрядженні, – прошепотіла Світлана, наче сама собі.

Катя схопила її за руку.

– Спокійно. Може це колега? Ділова зустріч?

Але навіть Катя не звучала переконливо.

Офіціант приніс меню. Світлана механічно відкрила його, але літери розпливалися. Вона не могла відвести погляд від чоловіка.

Він не помічав її – сидів спиною до зали, обличчям до каміна. Жінка іноді обводила поглядом зал, і Світлана щоразу опускала очі, боячись зустрітися з нею поглядом.

– Замовляємо? – спитала Катя тихо.

– Так, – Світлана кивнула, не дивлячись у меню. – Будь-що.

Катя зробила замовлення за двох. Світлана ж продовжувала спостерігати.

Артем поклав руку на спинку стільця жінки – не обіймав, але близько. Дуже близько. Вона повернулася до нього, і він поправив пасмо її волосся, заправивши за вухо.

Жест був таким природним, таким звичним, що у Свєти перехопило подих. Він робив так само з нею, коли вони тільки одружилися.

Катя спробувала відволікти її розмовою про роботу, про дітей, про нову колекцію в Zara. Світлана кивала, але не чула.

У голові крутилася одна думка: він сказав, що буде в Чернігові до наступного вівторка. Він дзвонив учора ввечері з готелю, скаржився на нудні переговори, говорив, як сумує. Говорив «люблю тебе» перед тим, як лягти спати.

А зараз він тут. З нею.

Жінка підвелася, щоб пройти до вбиральні. Проходячи повз їх стіл, вона кинула швидкий погляд – і затрималася на Світлані на секунду. Усміхнулася куточком губ. Знала? Чи просто ввічливість?

Коли вона пішла, Артем дістав телефон, щось написав. Телефон Світлани у сумці мовчав. Катя нахилилася через стіл.

– Світлано, давай підемо. Зараз. Не треба на це дивитись.

– Ні, – тихо сказала Світлана. – Я хочу зрозуміти.

Подали їжу. Світлана колупала салат, не відчуваючи смаку. Жінка повернулася, сіла ближче до Артема. Він налив їй червоного.

Вони цокнулися. Він дивився на неї так, як давно не дивився на дружину – з цікавістю, бажанням, захопленням.

Світлана раптом згадала, як останніми місяцями Артем став частіше затримуватися на роботі. Як став акуратніше вдягатися. Як купив новий парфум – на переговори, сказав. Як став рідше обіймати її вечорами.

Все складалося. Катя прошепотіла:

– Може, підійдеш? Запитаєш прямо?

– Ні. Не тут.

Але всередині все кипіло. Вона хотіла кричати. Хотіла підійти та вилити на нього келих червоного. Хотіла розбити тарілку об підлогу. Але сиділа нерухомо, мов статуя.

Музиканти заграли повільну композицію. Декілька пар вийшли танцювати. Артем підвівся, простяг руку жінці. Та прийняла. Вони вийшли на невеликий танцмайданчик біля каміна.

Він обійняв її за талію. Вона поклала голову йому на плече.

Світлана дивилася, як вони повільно кружляють. Як він шепоче їй щось на вухо. Як вона усміхається. Як його рука лежить на її спині – трохи нижче, ніж належить колезі.

Катя мовчала. Вона не знала, що сказати. Коли музика закінчилася, вони повернулися до столика. Жінка взяла сумочку.

– Схоже, вони йдуть, – прошепотіла Катя.

Світлана кивнула.

Артем допоміг жінці надіти пальто – легке кашемірове чорне. Вони попрямували до виходу. Пройшли за два метри від столика Свєти. Артем не озирнувся. Не помітив. Вони вийшли.

Світлана сиділа ще хвилину. Потім підвелася.

– Ходімо.

Катя швидко розплатилася. Вони вийшли надвір. Було холодно, грудневий вітер тріпав волосся.

Артем із жінкою стояли біля входу, чекали на машину. Він обіймав її за плечі – вже не ховаючись. Вона притискалася до нього.

Під’їхав чорний седан – явно таксі преміум-класу. Артем відчинив двері, пропустив жінку вперед, сів слідом. Машина поїхала. Світлана стояла і дивилася вслід. Катя обійняла її.

– Свєт… Мені так шкода.

Світлана не плакала. Поки що не плакала.

– Відвези мене додому, будь ласка.

У машині вона мовчала всю дорогу. Катя теж не знала, що казати.

Вдома Світлана ввімкнула світло, пройшла на кухню, налила собі води. Сіла за стіл. Телефон лежав поряд. Вона набрала номер Артема. Гудки. Потім автовідповідач.

Вона написала повідомлення: “Як справи в Чернігові?”

Через десять хвилин надійшла відповідь: «Все нормально, сумую. Переговори затяглися, ляжу раніше. Цілую.»

Світлана подивилася на повідомлення. Потім поклала телефон екраном униз. Вона повернулася на кухню, сіла, ілише тоді заплакала. Тихо, без схлипів просто сльози текли по щоках.

Наступного дня вона не пішла на роботу, взяла відгул. Діти були в бабусі до неділі. Будинок був порожній. Вона сиділа з чашкою чаю та думала.

Згадувала, як вони познайомилися – п’ятнадцять років тому в інституті. Як він носив її на руках через калюжі. Як робив пропозицію на набережній. Як тримав її за руку під час появи близнюків.

Згадувала, як останніми роками все стало рутиною. Як він почав дратуватись по дрібницях. Як рідше говорив “люблю”. Як сама втомилася від побуту, від дітей, від вічної нестачі часу.

Але це не виправдання. Увечері він зателефонував – як завжди, із «готелю».

– Привіт, рідна. Як день минув?

– Нормально, – відповіла вона спокійно. – А в тебе?

– Втомлююся. Завтра ще один раунд переговорів. Сумую за вами.

– Я теж.

– Дітей забереш у неділю?

– Так.

– Гаразд, я пішов спати. Кохаю тебе.

– І я тебе.

Вона поклала слухавку.

Наступного дня, в суботу, вона поїхала до Каті. Розповіла про дзвінок. Катя вислухала, обійняла.

– Що робитимеш?

– Поки що не знаю.

– Розлучення?

– Не знаю.

У неділю вона забрала дітей. Цілий день грала з ними, читала казки, готувала пиріг. Поводилася, як завжди.

У понеділок Артем написав, що відрядження продовжено ще на два дні. У вівторок – що виїжджає увечері в середу.

У середу ввечері він увійшов до квартири з валізою, втомлений, але задоволений.

– Привіт, кохана! – обійняв її, поцілував у щоку.

Діти кинулися до нього з криками «тато!». Світлана посміхнулася.

– Як доїхав?

– Нормально. Скучив жахливо.

Увечері, коли діти заснули, він прийняв душ, переодягнувся у домашнє. Вони сиділи на кухні, пили чай.

– Ну, розповідай, як відрядження? – спитала Світлана спокійно.

– Та нудно все. Переговори, готелі, переговори. Нічого цікавого.

– А колеги як? Цікаві люди?

Він знизав плечима.

– Звичайні. Один хлопець з місцевої філії, пара менеджерів. Нічого особливого.

Світлана кивнула.

– Я у п’ятницю з Катею в ресторан ходила. В новий, у центрі, – гарне місце.

– Так? – Він усміхнувся. – Добре відпочили?

– Дуже. Жива музика була. Люди танцювали.

– Класно.

Світлана помовчала.

– Артем.

– М-м?

– Ти любиш мене?

Він здивовано глянув на неї.

– Звісно. А що?

– Просто так спитала.

Він підвівся, підійшов, обійняв ззаду.

– Ти в мене найкраща. Ти ж знаєш.

Світла заплющила очі.

Вона не знала, що буде далі. Може, колись розповість. Може, вдасть, що нічого не було. Може, піде. Може, простить.

Але в той момент вона просто сиділа в його обіймах і відчувала, як усередині все руйнується.
Повільно, тихо, без криків та скандалів.

Наче хтось вимкнув світло в кімнаті, де вони прожили п’ятнадцять років. Як з цим далі жити, – час покаже!

Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!