– Світлано, ти ж обіцяла допомогти з Марійкою! – Наталя підвищила голос. – Я тобі стільки грошей давала! А ти допомогти не можеш? – Я зайнята, чого пристала?! – Голос сестри став різким. – У мене свої плани на вечір!

– Ну, Наталко, востаннє врятуй, га? Ми ж не чужі! – жалібно просила сестра телефоном.

Голос Світлани звучав звично слізно, з тією самою інтонацією, яку вона включала, коли потрібні були гроші.

– Світлано, я тобі допомагала вже двічі за цей місяць, – втомлено промовила Наталя. – І ти досі не повернула десять тисяч, які брала минулого разу.

– Та я ж допомагаю тобі з Марійкою! – одразу обурилася сестра. – Періодично дивлюся за нею, забираю із садка. Хіба це нічого не означає?

Наталя підійшла до вікна. За склом мрячив дрібний дощ, перетворюючи асфальт на сіре дзеркало.

– За останні два місяці ти двічі посиділа з донькою, – спокійно зауважила вона. – І все. А грошей я на тебе витратила стільки, що простіше було б найняти няньку.

– Наташ, ну не будь жадібною! – голос Світлани став ще більш жалібним. – Допоможи, га? Я ж обіцяю повернути наступного тижня. У мене тут така ситуація…

Наталя заплющила очі. Та сама пісня, що і місяць тому, і два місяці тому. Світлана завжди вміла знайти правильні слова, натиснути на потрібні болючі точки.

– Допоможи, будь ласка, – продовжувала сестра. – Ну, будь людиною, ми ж родина!

Наталя відкрила банківську програму на телефоні й переказала потрібну суму. П’ять тисяч гривень зникли з її рахунку, як і багато разів раніше.

– Гроші я переказала, – сухо сказала вона. – Але це справді востаннє, Свєта. Час би взятися за розум і почати жити самостійно.

– Дякую, рідна! Я тебе так люблю! – радісно вигукнула сестра і відразу скинула дзвінок.

Наталя відклала телефон та налила собі свіжого чаю. Пара підіймалася від кухля, розмиваючи контури кухні. Вона опустилася на стілець і охопила гарячу кераміку долонями.

…Після того, як вони зі Світланою приїхали з рідного Чернігова до Києва вчитися, а потім працювати, стосунки між сестрами помітно зіпсувалися.

Світлана жила для себе – вітряна, непостійна, котра змінює роботу кожні пів року. Наталя ж мріяла про сім’ю, стабільність.

Сім’ю вона мала, але недовго. Коли доньці було три роки, чоловік пішов до молодої колеги, залишивши Наталю з дитиною на руках, та іпотекою на двадцять років.

Зараз Марійці п’ять, вона ходила в садок, а Наталя отримувала невеликі аліменти та працювала в рекламній агенції.

Іноді доводилося просити Світлану посидіти з дитиною, але останнім часом сестра тільки й робила, що тягла гроші.

Кожен дзвінок обертався новим проханням допомоги, новими слізними історіями у тому, як їй важко живеться.

…Минуло два тижні. Від Світлани не було ні слуху ні духу – не дзвонила, не писала, наче розчинилась у столичній метушні. Гроші, зрозуміло, ніхто не повернув…

Наталя не дзвонила першою. Образа сиділа десь під ребрами, тупим болем відгукуючись щоразу, коли вона згадувала сестру. Але в середу її затримали на роботі – чергова презентація затяглася, клієнт нескінченно чіплявся до деталей.

Наталя металася по офісу, поглядаючи на годинник. Марійку потрібно швидко забирати із садка. А вирватися з офісу не виходило.

– Алло, Світлано? – Захекавшись, сказала вона в слухавку. – Можеш забрати Марійку з садка? Я застрягла на роботі.

На фоні грала гучна музика, чути сміх і гомін голосів. Світлана явно перебувала у якомусь клубі чи барі.

– Не можу, – відрізала сестра. – Я зайнята. У мене своїх справ по горлу.

– Світлано, ти ж обіцяла допомогти з Марійкою! – Наталя підвищила голос. – Я тобі стільки грошей давала! А ти допомогти не можеш?

– Я зайнята, чого пристала?! – Голос сестри став різким. – У мене свої плани на вечір!

Гудки у трубці. Світлана скинула дзвінок.

Наталя стояла посеред офісу і не знала, що робити. Відпроситись зараз не варіант. Вона й так недавно брала лікарняний, коли донька захворіла. Підводити керівництво більше Наталя не могла.

Вона гарячково перегортала контакти в телефоні. Мама далеко, у Чернігові. Подруги або на роботі, або самі з дітьми. Око зачепилося за ім’я Христини – колишньої зовиці, сестри чоловіка, що пішов.

Палець завмер над контактом. Вони не спілкувалися понад рік, з самого розлучення. Але вибору не було.

– Христино, привіт, – заговорила Наталя, коли та підняла слухавку. – Вибач, що турбую. У мене тут ситуація…

Вона швидко пояснила проблему, готуючись почути відмову.

– Звичайно, заберу! – без роздумів відповіла Христина. – Садок той самий, що й раніше?

– Так, – з полегшенням видихнула Наталя. – Дякую тобі величезне.

– Дурниці. Марійка ж моя племінниця, як не крути.

Через сорок хвилин Наталя отримала фотографію: усміхнена Маша сиділа в машині поряд із Христиною, показуючи великий палець.

– Їдемо до мене додому. Все гаразд, – написала Христина.

Наталія закінчила презентацію у рекордні терміни й помчала до колишньої зовиці. Христина жила в затишній двійці, яку обставила у скандинавському стилі – світле дерево, білі стіни, живі рослини на підвіконнях.

– Мамочко! – Марія вибігла до передпокою й обійняла Наталю за ноги. – Тітка Христина допомагала мені робити виріб для садка! Ми зробили їжачка з шишок!

– Проходь, чай питимемо, – усміхнулася Христина, прибираючи зі столу пластилін та кольоровий папір.

Поки Маша гралася з конструктором, жінки сиділи на кухні за чаєм.

– Як так вийшло, що не було кому забрати дівчинку? – обережно запитала Христина.

Наталя розповіла про ситуацію зі Світланою, не приховуючи гіркоти та розчарування.

– А знаєш що, – задумливо промовила Христина. – Я працюю вдома, віддалено. Графік вільний. Якщо щось подібне повториться – дзвони, не соромся. Марія таки моя племінниця і я її люблю.

Наталя дивилася на Христину і не могла повірити у те, що відбувається. Після розлучення вона очікувала, що родичі колишнього чоловіка відвернуться від неї. А тут навпаки – підтримка звідти, звідки не чекала.

– Дякую тобі, – щиро подякувала вона. – Я дуже ціную це.

Вони пішли додому, коли на вулиці вже спалахнули ліхтарі. Маша всю дорогу розповідала про виріб і про те, як тітка Христина показувала їй фокуси з монетками.

З того часу між Наталією та Христиною зав’язалося несподіване та дуже доброзичливе спілкування. Христина сама дзвонила, пропонувала забрати дівчинку на вихідні.

– Давай я візьму Марійку в суботу, – казала вона. – Сходимо в театр ляльок, потім морозиво поїмо. Ти ж втомлюєшся за тиждень, відпочинь.

…А за кілька тижнів задзвонив телефон. На екрані висвітлилося ім’я Світлани.

– Наташ, слухай, – без передмов почала сестра. – Дай грошей, га? Мені треба терміново. Тут така ситуація…

Наталя сиділа на дивані, а поряд Марійка малювала принцес кольоровими олівцями.

– Вибач, але все, – спокійно відповіла вона. – Моя благодійність закінчилася! Більше грошей не дам! Борг можеш не повертати, але й нових грошей не чекай.

– Що?! – верещала Світлана. – Та я ж допомагаю тобі з дівчинкою! Якщо ти не даси грошей, то я взагалі відмовлюся за нею дивитися!

– Ти мене підвела, коли я дійсно потребувала допомоги, – незворушно продовжила Наталя. – І знаєш що? Понад місяць я не дзвонила, не просила тебе стежити за донькою.

– І нічого, впоралася. Тож твоя допомога мені більше не потрібна. І гроші я заради цього віддавати не буду.

– Наташ, та ти з глузду з’їхала! – репетувала Світлана в слухавку.

– Все, бувай, – Наталя скинула дзвінок та заблокувала номер сестри.

Маша підвела голову від малюнка.

– Мамо, а чому тітка Світлана кричала?

– Дорослі іноді сваряться, сонечко, – м’яко пояснила Наталя. – Але це не страшно.

Телефон пискнув – надійшло повідомлення від Христини.

– Слухай, давай на вихідних зустрінемося в новому дитячому кафе. Мені його знайома порадила. Поки Марійка гратиме, обговоримо, як відзначатимемо її день народження. Це моя єдина племінниця, не можу залишити її без гарного подарунка.

Наталя посміхнулася і швидко набрала відповідь:

– Відмінна ідея! У скільки зустрічаємось?

Вона дивилася на доньку, яка захоплено прикрашала чергову принцесу, і думала про те, як дивно іноді складається життя.

Найближчі зв’язки часом формуються з тими, від кого зовсім не чекаєш підтримки. А ті, на кого розраховуєш найбільше, підводять у невідповідний момент.

Але головне – вона більше не збиралася терпіти споживче ставлення до себе. У неї є донька, робота, і тепер – справжня підтримка від людини, яка не вимагає нічого натомість. І цього цілком достатньо для щастя.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!