Син із дружиною вирішили, що я маю продати свою трикімнатну і переїхати в однушку, щоб допомогти їм виплатити іпотеку

Життя моє, як то кажуть, не солодке. Два сини в мене: один начебто вдалий, а другий… ну, сам не знаю, як так вийшло.

Все життя виховував їх однаково, а виросли наче дві різні людини.

Старший Сашко – успішний. Все в нього: хороша робота, сім’я, достаток. А ось молодший Петя… Вічно без діла: то на дивані лежить, то в комп’ютері сидить.

Роботу знайти не може – “не до душі” йому, бачите, все, що трапляється.

Живемо ми з ним удвох у моїй трикімнатній квартирі. А Сашко з дружиною та сином давно оселилися в однокімнатній квартирі, що від матері мені залишилася. Так і було в нас донедавна.

Сашко давно мріяв збудувати будинок. Працював не покладаючи рук, щоб накопичити, а нещодавно вирішив іпотеку взяти на будівництво.

Молодець, що сказати. План у нього був чіткий: збудує будинок, переїде, а там вже й кредит виплачуватиме, та житиме спокійно.

Я й не проти був. Як кажуть, кожен влаштовує своє життя як може, та й в іпотеці нічого страшного немає – зараз молодь тільки так і може придбати собі житло.

Все б добре, та тільки не очікував я, що дружина мого старшого сина Аня, вічно незадоволена чимось жінка, раптом новий план вигадає. І з цього все почалося.

Отже, сидів я якось на кухні. Вечір був тихий і спокійний. Петя поруч пив чай, ні слова не кажучи. Раптом задзвонив телефон – Сашко.

– Батько, привіт! Ти вдома?

– Привіт, синку. Вдома, звичайно, а де мені ще бути? Ти чого дзвониш, щось трапилося?

– Та нічого, все нормально. Слухай тут Аня хоче з тобою поговорити. Справа важлива, – було видно, що син дуже схвильований.

– Ну, давай, нехай каже.

І ось я вже чую голос Ані, як завжди різкий і швидкий:

– Вітаю вас, Іван Петровичу! Ми тут із Сашком обговорили дещо важливе. Знаєте, нам дуже допомогло б, якби ви погодилися переїхати у цю квартиру, де ми зараз живемо. А вашу трикімнатну можна продати, щоб частину іпотеки погасити.

Я застиг.

– Почекай, Аня, ти що таке кажеш?! – Перепитав я, ледве стримуючись. – Чому це ви вирішуєте, що я маю переїхати? А мене спитати ви не забули?!

– Ну, розумієте, Іване Петровичу, це ж логічно. Однокімнатна маленька, але вам з Петром місця вистачить. А гроші з продажу трикімнатної допомогли б нам розрахуватися з боргами, та й будинок швидше збудуємо.

Слухаю її та не вірю своїм вухам. Це як так?! Я, виходить, все життя збирав, працював, щоб вони тепер мене виселили? Та ще й в однокімнатну!

– Аня, мене ваші плани не стосуються, – я намагався говорити спокійно. – Це моя квартира, я її продавати не збираюся. Викручуйтесь зі своєю іпотекою самостійно. Я Сашкові квартиру не обіцяв.

У цей момент у розмову знову вклинився мій старший син.

– Батько, ну ти чого? Ти ж знаєш, що ми хочемо якнайшвидше з цим усім розібратися. Та й вам із Петром хіба складно переїхати? Ми ж сім’я!

– Сашко, я розумію, що сім’я, але ви якось зовсім нахабніли, межу не відчуваєте! Я всю молодість працював, а тобі все готове треба? А якщо у вас не вийде будинок збудувати? Що ж тоді?

Атмосфера розпалювалася все сильніше.

– Іване Петровичу, ми ж для всіх намагаємося. Ви ж розумієте, ми сім’я, і ​​зараз ваша допомога нам потрібна! – не вгамовувалася Аня.

Тут я вже не стримався:

– Ні! Не вам вирішувати де мені жити та що з квартирою робити. Якщо ви вирішили взяти іпотеку – платіть, як усі нормальні люди. У мене свої плани на це житло, і міняти його заради ваших боргів я не збираюся.

Закінчив я розмову і відчув, як кров у скронях стукає. Петя весь цей час мовчки сидів, але по його очах я бачив, що він теж розлючений.

Ніколи не думав, що діти можуть так нахабно претендувати на твою оселю.

Потім Сашко ще кілька разів намагався все мирно обговорити, але я стояв на своєму. Я просто в шоці від цього нахабства!

Хоч би трохи сумління набув! Та й Аня його така сама.

З того часу спілкуємося набагато рідше і щоразу наче на мінному полі. І найцікавіше, що саме від Сашка я такого не очікував!

Він начебто хлопець із мізками, повинен сам все розуміти. Ні, мабуть, я його розпестив.

А Петро, якого я завжди вважав недолугим, зайвого шматка хліба не попросить. Скромний дуже! От і думай тепер, хто із синочків більше радості приносить.

Ставте вподобайку та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?