Син вмовив мене взяти для них кредит, щоб вони могли купити квартиру. Їм потрібен був початковий внесок, а збирати самим їм здавалося, що це довга і безперспективна втрата часу

Син вмовив мене взяти для них кредит, щоб вони могли купити квартиру. Їм потрібен був початковий внесок, а збирати самим їм здавалося, що це довга і безперспективна втрата часу.

Піддалася я на вмовляння. Повірила, що вони самі платитимуть цей кредит, хоча взагалі не розуміла, як вони збираються викручуватися, віддаючи й кредит, і іпотеку.

Але син запевняв, що у них все підраховано, вони впевнені, що такі витрати потягнуть. Просто самим їм стільки грошей ніхто не дасть, а ось мені без проблем.

– У тебе і зарплата через цей банк надходить, і кредитна історія хороша. Тобі точно дадуть кредит, – умовляв мене син.

Мені весь їхній задум не подобався з самого початку. Я не розуміла, навіщо їм обвішуватися кредитами, якщо можна спокійно пожити, накопичити грошей на перший внесок, а потім брати квартиру.

На той момент молоді жили у моїй другій квартирі, я їх звідти не виганяла, хай собі жили б. Все ж мені легше, комуналку за неї не треба платити. Здавати я квартиру не хотіла, надто багато мороки з мешканцями, але проти сина з невісткою нічого не мала. Жили б собі спокійно, збирали б гроші.

Але їм хотілося свого, жити на своїй території та бути там господарями. Начебто у моїй квартирі вони не можуть зробити так, як їм хочеться.
– Ти ж знаєш, ремонт там так собі, треба переробляти, а вкладатися в чужу квартиру бажання немає, вибач, – пояснив мені син.

Мають право, що тут сказати. Хоча ремонт там цілком пристойний. Вже кілька років у ньому пожити було цілком можливо, я вважаю. Але діти вирішили інакше.

Вони знайшли квартиру в іпотеку, але проблема в тому, що грошей на перший внесок не було, тому вони звернулися до мене. Сваха вже на пенсії, їй такий кредит не дадуть.

А треба було взяти в кредит двісті тисяч гривень, це на мінімальний перший внесок. Для мене це просто великі гроші, я такий кредит брати боялася.
– Та чого ти переживаєш? Ми з дружиною все порахували, у нас вийде і кредит гасити, і одразу іпотеку. Ось дивись… – пускався в докладні пояснення син.

Довго вони мене вмовляли, пів року точно. Але зрештою я погодилася на їхні умови. Я беру кредит, вони несуть його в банк для іпотеки, більше я до цього кредиту не маю стосунку, вони самостійно його виплачують.

Перші два етапи пройшли добре. Кредит я взяла, діти з його допомогою взяли іпотеку, а потім почалися проблеми. Замість того, щоб активно працювати, відбиваючи квартиру, молодята вирішили дітей планувати.

Виходить, що зарплата сина йтиме на дитину, та ще й декрет невістки, тобто грошей буде в сім’ї в рази менше. А іпотеку та кредит ніхто не скасовував.

Я з сином вирішила поговорити, дізнатися, що в них взагалі в планах, до чого мені готуватися. Було стійке відчуття, що я вже знаю відповідь, але хотілося вірити у краще.

Проте розмова із сином цю віру прибила на корені. Синок розвів руками та сказав, що кредит вони вже не тягнуть, доведеться мені якось самій викручуватися.
Я була зла, бо мене підставили. Мені потрібно виплатити величезну суму за кредитом, який я навіть не використала на себе.
– Ну, вибач, так вийшло, – все, що зміг сказати мені син.

А потім він почав розміркувати, що не все так погано. Я можу продати другу квартиру та погасити одразу весь борг, ще й залишаться гроші.

Або я можу здавати другу квартиру, трохи додавати зверху – ось і набирається щомісячний платіж, теж цілком мені під силу і нічого страшного.

Від того, як він міркував, у мене зародилася підозра, що так все спочатку і планувалося – мене розводять на кредит, а потім швидко роблять дитину і зіскакують з кредиту під благородним приводом.

Я, звичайно, викручусь, і не з таких ситуацій викручувалась за своє життя, але бажання довіряти та допомагати синові та його сім’ї якось зовсім пропало.