Син вже бабусиною квартирою розпорядився, хоча та ще жива-здорова і при своїй пам’яті. Сказав, що раз бабусина квартира все одно йому врешті-решт відійде, то чому б не поквапити події. Не в сенсі спровадити бабусю на той світ, а перевезти її до нас. А то у сина скоро дитина буде, ну як вони там на оренді житимуть

Син вже бабусиною квартирою розпорядився, хоча та ще жива-здорова і при своїй пам’яті. Сказав, що раз бабусина квартира все одно йому врешті-решт відійде, то чому б не поквапити події. Не в сенсі спровадити бабусю на той світ, а перевезти її до нас. А то у сина скоро дитина буде, ну як вони там на оренді житимуть.

У нас із чоловіком двокімнатна квартира, яку ми заробляли своїм потом та кров’ю, не з неба вона нам впала, не у спадок дісталася. Від моїх батьків я успадкувала будиночок у селі, але не як у рекламі молока, а халупку, яка вся потребує капітального ремонту. Ми її продали, щоби купити квартиру. Виручили не багато, але хоч щось, дякую.

Мама чоловіка, Любов Михайлівна, живе та процвітає у своїй окремій однокімнатній. У них квартира була двокімнатна, але свекруха чесно виділила сину його частку, продавши квартиру і купивши собі однушку. За це їй дуже дякую.

Зі свекрухою у мене стосунки хороші, але думаю, що це від того, що ми майже не перетинаємося. Так, у свята, зрідка ходимо відвідати. Мама у чоловіка вчитель, досі працює, так що їй теж особливо немає часу коли гостей приймати та по гостях ходити.

І є у нас син, йому наразі двадцять шість років. Рік тому він одружився. Ми цю справу благословили, подарували грошей, натякнули, що їх можна витратити на іпотеку, але молоді купили машину. Ми з чоловіком пальцем біля скроні покрутили, та й годі. Наша справа – подарувати, а далі як хочуть.

Молоді на іпотеку поки що не налаштовані. Невістка стрибала з місця на місце, змінюючи не лише фірми, а й сфери діяльності. Начебто виросла, але так і не зрозуміла, ким хоче стати. Син працював стабільно, але за чотири роки, що він у тій конторі, жодних зрушень у плані кар’єри. Зарплату щорічно індексують, але небагато, і все.

Ми з чоловіком їм мізки не виносили на тему іпотеки, онуків, стабільності та іншого. Це їхнє життя, хай самі його й живуть, як вміють, як виходить. Бабуся не схвалювала таку поведінку онука та його дружини, про що постійно їм говорила, але та бабуся – людина іншої епохи, ще й педагог.

Розмова про бабусину квартиру, як про спадщину, ніколи не підіймалася. Мені здавалося дико обговорювати це за живої людини. Все ще тисячу разів може змінитися. Та й перед людиною якось незручно, начебто чекаєш не дочекаєшся, коли вона піде з життя.

Син же, як виявилося, вважав бабусину квартиру своєю законною власністю, про що ми нещодавно дізналися від нього самого.
– Мамо, тату, привітайте нас, ми чекаємо на дитину! – радісно сяяв син. Ми привітали, а він продовжив. – Я до вас не лише з цією новиною, а й із серйозною розмовою з приводу квартири.

Я вже внутрішньо напружилася, бо просто так такі розмови не заводять.
– Загалом, іпотека нам тепер зі зрозумілих причин не світить, але й на орендованій квартирі з дитиною жити не хочеться. І господарі різні трапляються, і грошей зайвих на оренду не буде, дружина в декрет піде. Я тут подумав… Бабусина квартира все одно моя буде згодом. То чого тягнути? Забирайте бабусю до себе зараз, а ми заїдемо до її квартири.

– Угу… А більше жодних планів немає? – співчутливо поцікавився чоловік.
– Ну, якщо у довгій перспективі, то потім треба буде помінятись квартирами. Ви з мамою в однушку, а ми з дружиною у вашу двокімнатну. Але це віддалена перспектива, говорю ж.

– Зрозуміло. Любо, принеси мені швейне приладдя. Треба синові ґудзик на лоба пришити, щоб він об губу не спотикався, а то вб’ється ненароком.

Довелося пояснювати синові, що він забагато хоче. Бабуся у нас ще в силах і навряд чи горить бажанням тіснитися з нами в одній квартирі. Та й ми не в захваті від перспективи в наші роки жити з мамою. Одна справа забрати немічну людину, якій допомога та догляд потрібні, а зовсім інша — перевозити бадьору стареньку, яка цього ще й не хоче.

Син на нас надувся, заявив, що чекав від нас допомоги, адже у них незабаром з’явиться дитина. А ми його висміяли та відмовилися допомагати. Мовляв, які ж ми батьки, вкотре кинули дитину у складній ситуації.

– Ви самі в цю ситуацію себе загнали. Потрібно було думати спочатку, а потім робити. Якщо ви такі дорослі, щоб одружитися і розмножуватися, то й відповідальність за свої вчинки навчіться нести, – жорстко осік його чоловік.

Зрозуміло, що ми якось допомагатимемо, все-таки син. Але, чесно кажучи, після цієї розмови робити це зовсім не хочеться.