– Синку, приїжджай до мене в суботу, мені треба поговорити з тобою! – Голос батька був таким сумним, що Іван негайно вирушив у село з самого ранку

– Синку, приїжджай до мене в суботу, мені треба поговорити з тобою, – голос Василя був таким сумним, що Іван негайно вирушив у село з самого ранку.

– Тату, що трапилося? Ти не захворів? Щось ти не дуже добрий вигляд маєш, – син підійшов ближче і помітив, як у батька тремтять руки, а очі зволожилися слізьми.

– Іване, я хочу продати будинок, – тихо сказав літній батько.

– Не зрозумів. А жити де ти будеш? – Іван розгублено почухав потилицю, не розуміючи, що могло підштовхнути батька до такого рішення.

Цей будинок був для Івана чимось більшим, ніж просто житло. Тут він на світ божий з’явився, провів все своє щасливе дитинство.

Іван згадував, як ганяв м’яч із друзями, ходив із батьком на рибалку, а з мамою – по гриби. Тут він уперше закохався, відчув щирі почуття, що залишилися в пам’яті на все життя.

Батьки Івана жили дружно, їхній союз завжди був сповнений любов’ю та взаємоповагою. Попри те, що вони ніколи не купалися в розкоші, в їхньому будинку завжди панувала особлива тепла атмосфера.

Але тепер батько був один. Кілька місяців тому не стало матері. Вона тихо пішла з життя, наче заснула.

Для Василя це стало справжнім ударом. Марія була його натхненням, опорою, душею їхнього будинку. Без неї він став порожнім та холодним.

– Розумієш, синку, я не можу тут один. Кожен кут нагадує про твою маму, – голос Василя тремтів. Він задумливо згадував Марічку, з якою прожив сорок щасливих років, і знову не зміг стримати сліз.

Іван мовчав, дозволяючи батькові виплеснути свою тугу. Коли батько трохи заспокоївся, син спитав:

– А де ти житимеш, якщо будинок продаси?

– Куплю собі маленьку однокімнатну квартиру. Мені багато не потрібно. А гроші від продажу підуть тобі. Ви з Ольгою давно хочете переїхати зі своєї тісної квартири, – відповів Василь.

Іван глянув навкруги. Будинок справді здавався порожнім без матері. Усередині було чисто, але не вистачало тієї душевної теплоти, яка завжди надходила від мами.

Надворі Іван помітив, що батько ще не перекопав грядки.

– Тату, осінь вже, а ви город ще навіть не починали, – здивувався він.

– Нехай нові господарі вирішують, що тут садити, – відмахнувся Василь.

Іван поїхав додому з тяжким серцем, але пообіцяв особисто зайнятися пошуками покупців. З того часу він щосуботи приїжджав до батька з сім’єю.

Його семирічні близнюки не відходили від діда, наповнюючи хату радісним лементом. Поступово Василь оживав. Нескінченні питання онуків повертали йому почуття важливості.

– Щось давно тато не питав про покупців, – зауважила одного разу Ольга.

Іван замислився. Вони з дружиною давно вигадали свій план, і часті поїздки в село були його частиною.

Однієї суботи Ольга приготувала вареники, які дуже полюбляв батько Василь, а Іван в цей час, разом із батьком, перекопали город. Близнюки активно допомагали, граючи з маленькими візками, та збираючи гілки.

Після вечері Іван завів розмову:

– Тату, я маю пропозицію.

– Покупців знайшов? – пожвавішав Василь.

– Не зовсім. Ми з Ольгою вирішили продати свою квартиру, та переїхати до тебе. Гроші від продажу вкладемо у ремонт. Ти не впізнаєш свого будинку, – з усмішкою сказав Іван.

Василь був на сьомому небі від щастя. На його очах виступили сльози радості. Життя повернулося до будинку, наповнивши його затишком, та теплом. Він вважав, що справжнє щастя – це бути необхідним, і не бути самотнім…