– Синку, візьми домашніх яблук! – Почувши ці слова, Вася завмер на місці

Щоб скоротити шлях додому, Василь попрямував уздовж рядів ринкових крамниць. Тут він купив продукти для вечері, витративши весь власний бюджет. На півдорозі до будинку, він почув до болю знайомий голос:

– Синочок! Візьми домашніх яблучок!

Вася обернувся на голос, і побачив жінку похилого віку, що сиділа за прилавком. Вона нагадала йому бабусю – та сама манера розмовляти, той самий добрий погляд.

– Як це домашніх? – Запитав він.

– Точно домашніх! Моя яблунька цього року щедрий урожай дала, – відповіла бабуся.

– А чому з черв’ячками?

– Так без хімії, любий! Черв’ячок таких не погребував, – задерикувато тараторила жінка.

Вася повернувся не за яблуками, а за тим голосом, що розбудив у його душі спогади про покійну бабусю. Вона завжди вміла переконувати, так само тепло та щиро.

– Гаразд, візьму. Вдома дружина в положенні, та син чекають. Думаю, ці яблука їх потішать, – погодився він.

– А ти завтра заходь, я меду принесу, липового! – запропонувала старенька.

Вася кивнув, подякував жінці, і подався додому. Дорогою його думки поверталися до бабусі. Вона була доброю і дбайливою людиною.

Як матері не стало, маленького Васю виховувала бабуся – вона стала його єдиною родиною.

Коли хлопчикові було тринадцять років, бабуся пішла в інший світ. Його відправили в дитячий будинок, а її квартиру забрали далекі родичі, яких Вася ніколи не знав.

У дитячому будинку Вася перебував до повноліття. Звісно, ці роки не можна назвати щасливими, але він витримав, і не зламався.

Після випуску відучився, відслужив в армії, отримав житло, та влаштувався працювати на завод. Симпатичний і високий хлопець викликав інтерес у дівчат, але варто їм було дізнатися, що він з дитбудинку, як інтерес відразу ж пропадав.

Тільки через п’ять років він зустрів Галю – дівчину з такою ж долею, яка виросла у притулку. Вони одружилися, і незабаром у них з’явився син Микитка. Зараз Галя знову була в положенні – цього разу, донькою.

З усмішкою Вася зайшов у квартиру, та поставив пакети на стіл.

– Галю, розбирай продукти. Купив ще яблук на ринку у бабусі. Домашні!

Дружина швидко зазирнула в пакети, дістала фрукти, й одразу почастувала сина. Невдовзі вони з Микиткою сиділи перед телевізором, та хрумтіли ароматними яблуками. Вася, дивлячись на них, відчував, що ці “домашні яблука” – справжнє щастя.

Всю ніч Васі знову снилася рідна бабуся. Вона лагідно гладила його по голові, тихо повторюючи:

– Онучок, все в тебе буде добре!

Зранку Василь прокинувся від будильника. Час вставати, та збиратися на роботу.

Вдень думки про ту стареньку з ринку не полишали його. Вася згадав її добрий погляд, манеру говорити, схожу на бабусину. Він вирішив, що обов’язково зайде до неї, й забере обіцяний липовий мед.

Повертаючись увечері знайомою дорогою, він знову почув той самий голос:
– Милий, а мед, мед забув!

Вася обернувся і побачив, як старенька тепло посміхається йому. Він підійшов до її ряду, дивлячись на баночки з золотавим медом.

– Скільки з мене? – Запитав він.

– Та кинь, любий. Які гроші? Це тобі від душі. Гостинець для тебе, та твоєї родини! – відповіла вона.

Василь здивувався. Невже вона просто так хоче його пригостити?

– А морква солодка у вас є? – Несподівано для себе спитав він.

Бабуся на мить зам’ялася, але відразу відповіла:

– Звісно, ​​є. У мене в селі всього повно: і моркви, і картоплі, і цибулька. Тільки важкі сумки мені не підняти. Хочеш – приїжджай, дам скільки треба.

Зачарований її словами й спогадами про дитинство, що наринуло, Вася погодився. Він поїхав разом із бабусею в село.

Там, блукаючи знайомими вуличками, й дивлячись на старі будинки, він замислився. Ці місця нагадали йому дитячі роки, коли він бігав тут босоногим хлопчиськом, ловлячи в траві коників.

Наступного року Марія Тимофіївна, та сама добра бабуся, готувалася до зустрічі гостей. Вона вирушила до місцевої сільської крамниці за частуваннями.

– Мені ось тих цукерок, та тортик не забудь, Ларисо, – попросила вона продавчиню.

– Тимофіївно, та куди тобі стільки солодкого? – Здивувалася сусідка, що стояла поруч.

Бабуся гордовито відповіла:

– Так гості у мене. Вася із сім’єю приїдуть. Внучата солодке любить!

– Та які вони тобі внучата? Чужі вони, – не втрималася сусідка.

Але Марія Тимофіївна лише усміхнулася, і нічого не відповіла. Людям рота не закриєш. Головне, що їй добре.

Для самотньої людини велике щастя зустрічати в себе теплу, дружну родину. Так, Вася з Галиною та дітьми, стали для Марії Тимофіївни рідними.

Вони відвідували її у вихідні, та приїжджали до неї у відпустку, допомагали по господарству, насолоджувалися простими сільськими радощами.

І не має значення, чи були вони справжніми родичами. Головне – що вони виявилися добрими людьми, які зробили її життя світлішим…