– Синку, вона тобі не підходить! Нехай поживе трохи, та й їде! Вона не зможе жити тут, а ти собі життя зіпсуєш! – Вмовляла мати сина

Валентина поправила на письмовому столі серветку, яку сама колись зв’язала гачком, посунула вазу до центру. Потім підійшла до ліжка, розправила подушки, складені гіркою, і зітхнула.

Незабаром у цю кімнату мав повернутися її єдиний син Олександр.

Довгі роки у них із чоловіком не було дітей. Валентина вже змирилася з думкою, що їй не судилося стати матір’ю. Але у свої 35 років доля її обдарувала довгоочікуваним хлопчиком.

Вона віддала всю себе синові. І ось тепер він закінчив університет, і мав працювати учителем у сільській школі. Валентина з нетерпінням чекала дня, коли знову зможе обійняти свого Сашка.

Вона вже уявляла, як свататиме йому наречену – Галю, життєрадісну дівчину, яка жила неподалік її сестри.

Валентина вже натякнула матері Галі, що хотіла б поріднитися з їхньою родиною, і та була не проти. Валентина жила мріями, чекаючи на приїзд сина.

День був похмурим, але спекотним. Василь глянув на затягнуте хмарами небо і подумав, що дощ не завадив би, щоб освіжити засушену землю. Він вирішив підправити паркан, що покосився.

Валентина стояла поруч, допомагаючи чоловікові, і нахвалювала “майбутніх родичів”, та їхню доньку.

У душі вона трохи переживала, що скаже син, але була впевнена: заперечувати він не стане, адже на зимових канікулах він зізнався матері, що в місті дівчини не має.

І ось у двір долинув шум голосів. Відчинивши хвіртку, вони побачили Олександра з двома валізами в руках.

– От ми й приїхали. Це мої батьки, Надя, – сказав він, повертаючись до дівчини зі світлою косою, що тримала в руках невеликий букетик квітів.

– Синочку! Приїхав! – сплеснула руками Валентина, і побігла до сина, обіймаючи його. – Нарешті, я так чекала на тебе!

– Доброго дня, тату! – Олександр потис руку батькові, який міцно обійняв його.

Потім син обернувся.

– Мамо, тату, познайомтеся. Це моя наречена.

– Надя, – тихо промовила дівчина, опустивши очі.

– Яка наречена? У тебе ж не було нареченої! Коли ти її встиг знайти? – розгублено спитала Валентина, розводячи руками.

– Ну не було, а тепер є. Хіба для цього потрібно багато часу? – засміявся Василь, узяв одну з валіз і подався до хати.

Валентина пішла за ними, ледь переставляючи ноги від несподіваної новини.

– Ось і наш дім, Надя. Мені пропонували роботу у міській школі, де я проходив практику, але я відмовився. Мені більше подобається спокійне життя в селі, ніж вся ця міська метушня.

– А ти впевнений, синку, що твоїй нареченій сподобається наше село, та наш дім? – з гіркотою спитала Валентина.

– Впевнений, мамо. Але ще більше я впевнений, що ти з часом покохаєш Надю. Вона добра і чуйна. Тобі вона точно сподобається, адже ти в мене розумниця, – відповів Олександр, обіймаючи матір.

– Головне, синку, щоб вона подобалася тобі. Адже жити вам, – додав Василь.

За обідом переважно розмовляли батько з сином. Надя сиділа мовчки, відчуваючи на собі уважний погляд Валентини, яка похмуро накривала на стіл. Вона майже не доторкнулася до їжі, й весь час важко зітхала.

– Мамо, а чому ти не їси? – спитав Олександр, поклавши руку їй на плече.

– Та не голодна, – сухо відповіла Валентина, глянувши на Надю.

– Дякую, все було дуже смачно, – Надя підвелася з-за столу, і спробувала забрати посуд.

– Не треба, я сама заберу. Ви, мабуть, втомилися з дороги. Синку, покажи нареченій її кімнату, – сказала Валентина, навіть не подивившись на сина.

Коли молодята пішли, взявши свої валізи, Валентина повернулася до Василя:

– Ну, чого ти мовчиш, батьку? Ти збираєшся поговорити із сином?

– Валю, він уже дорослий. Коли ти це зрозумієш? Радуйся, що він повернувся. Міг би залишитися в місті, і ми бачили б його раз на рік.

Валентина заплакала.

– Він один у мене, Василь. Про кого мені ще дбати? Ти бачив її руки? Та вона лопату не втримає. Як вона житиме у селі? Город копати, картоплю садити? Вона не пристосована до такого життя.

На шум вийшов Олександр.

– Мамо, чому ти плачеш? Що сталося?

– Синку, вона тобі не підходить. Нехай поживе трохи, та й поїде. Вона не зможе жити тут, а ти собі життя зіпсуєш.

– Мамо, я вже дорослий. Ми з Надею все обговорили. Я кохаю її, і тільки з нею бачу своє майбутнє.

Цілуючи матір, він обійняв Надю, яка вийшла з їхньої кімнати.

– Ходімо, Надю? Я покажу тобі наші місця, – сказав Олександр, і вони пішли.

Валентина ще довго тихо плакала, витираючи сльози.

За кілька тижнів Надя почала допомагати в будинку, на кухні та у дворі. Валентина все ще ревниво ставилася до неї, перевіряючи кожен її крок, але поступово почала помічати, що дівчина намагається щосили.

Якось Валентина захворіла. Надя повністю взяла на себе весь клопіт по дому. Вона готувала, прибирала, доїла корову.

Василь хвалив Надю, називаючи її донькою. Поступово Валентина почала змінюватись. Вона зауважила, що дівчина не тільки добра, а й працьовита.

Згодом Валентина підійшла до Наді з обручкою.

– Пробач мені, доню, за все. Я не мала рації. Ти найкраща. Бажаю вам із Сашком щастя, – сказала вона, простягаючи обручку.

На осінніх канікулах зіграли весілля, яке гуляло все село. Надя стала улюбленицею не лише родини, а й усього села.

А Валентина зрозуміла, що не можна судити жінку за тендітні руки, вони багато чого вміють робити, на перекір усім забобонам, головне, що є бажання, і чоловік, задля якого можна гори звернути…