– Синку, я тебе дуже люблю. Вибач мені. Я дуже намагатимуся. Мама…

Віра так кричала на касирку, що в бідної жінки тремтіли руки.

– Довго ще ви копатися будете?! Не можете нормально працювати – сидіть удома!

– Вибачте, – жінка похилого віку і так швидко сканувала товари, і все ж примудрилася прискоритися.

– Віро, – чоловік акуратно торкнув дружину за лікоть, – годі вже, ходімо.

Дружина різко обернулася:

– А ти взагалі мовчи! – Тебе хтось питав?

Дмитро винно відвів очі й замовк. Він завжди замовкав.

Вдома пахло пряною куркою. Свекруха, Ніна Петрівна, стояла біля плити, помішуючи суп.

– Ой, прийшли! А я тут супчик зварила, курячий, із локшиною. Сідайте, погодую.

– Я сто разів просила не лізти на мою кухню, – прошипіла Віра. – Ви що, тут уже живете, чи таки – в гостях?

Ніна Петрівна зблідла, опустила ложку.

– Я ж допомогти хотіла…

– А не треба мені допомагати! Я чудово сама впораюся!

З кімнати вибіг семирічний Пашка:

– Мамо, привіт! А мені Васька з другого під’їзду сказав, що я слабкий! А я ж не слабак, правда?

– Відчепись, – гаркнула Віра, не бачиш, чи що? Я зайнята!

Пашка завмер. Подивився на бабусю. Та відвела погляд. Віра пішла в кімнату, грюкнувши дверима.

Так вони завжди жили.

Кожен наступний день був схожий на попередній. Віра прокидалася злою, засинала злою, а тим часом репетувала на всіх, хто траплявся під руку. На чоловіка, на свекруху, на сина, на продавчинь, на колег, на випадкових перехожих.

Іноді, дуже рідко, вона ловила себе на думці: «Господи, що я творю?» Але думка провалювалася в чорну порожнечу, з якої, здавалося, не було виходу.

Чоловік терпів, бо звик. Десять років шлюбу навчили його одному: мовчати та не відсвічувати.

Працював на двох роботах, приносив гроші, робив усе, що вона скаже. Вночі, коли Віра засинала, він виходив на кухню, пив чай ​​і довго дивився в одну крапку. Думав.

Ніна Петрівна приїхала три місяці тому допомогти з Пашкою, доки батьки на роботі. Вона погодилася і тепер щодня ловила на собі погляди невістки, сповнені злості.

Пашка… Пашка просто жив. Бігав, грав, ставив запитання. Щоразу підходячи до матері, хлопчик натикався на стіну.

Спершу він плакав, потім припинив. Йшов до бабусі й тихенько сидів поруч із нею – так було спокійніше.

У п’ятницю сталося те, що траплялося багато разів. Віра прийшла з роботи дуже зла: начальник накричав, колега підсиділа, в метро наступили на ногу.

Прямо перед її приходом Пашка розлив сік на новий бежевий диван, куплений у кредит. Хлопчик стояв поруч із порожньою склянкою і з жахом дивився на червону пляму, що розтікалася.

– Ти що наробив? – Заволала Віра, увійшовши у квартиру, – ти хоч знаєш, скільки цей диван грошей коштує?!

– Я ненароком, мамо! Будь ласка, не кричи. Я тебе боюсь…

– Боїться він! – Ще більше розлютилася Віра, – тільки ламати вмієш і все псувати! Життя через тебе нема!

– Мамо, вибач…

– Марш у свою кімнату! Щоб я тебе більше не бачила!

Пашка пішов. Віра ще довго кричала в порожнечу, доки не охрипла.

Вночі вона не спала. Пішла на кухню, сіла біля вікна. За вікном мрячив дощ.

Вона сиділа і дивилася на краплі, що стікали по склу. Думала про те, як усе набридло. Як хочеться, щоб все це закінчилося, щоб усі відстали, – і настала тиша.

Віра не помітила, як задрімала прямо за столом. Прокинулася від холоду, годині о четвертій ранку. У квартирі було тихо. Діма спить, Ніна Петрівна спить, Пашка спить.

Вона встала, пішла до вбиральні. Назад проходила повз кімнату Пашки. Двері прочинені. Зазирнула, щоб перевірити, чи не розкрився.

Пашка спав, згорнувшись калачиком і обійнявши подушку. А на столі, поруч із ліжком, лежав відкритий зошит. Звичайний, шкільний, у клітинку. Лише обкладинка розмальована танками.

Віра вже хотіла піти, але раптом побачила на сторінці:

“Мама”.

Вона взяла зошит, сіла на краєчок ліжка, та почала читати. То був щоденник. Перший запис датований вереснем.

– Сьогодні мама знову кричала. Тато сказав, що вона втомилася. Я хотів її обійняти, але вона відсунулася. Це тому, що я поганий.

Віра проковтнула. Перегорнула сторінку. Жовтень.

– Сьогодні у бабусі день народження. Я намалював листівку, гарну, із квіточками. Хотів подарувати вранці. Але мама знову кричала на тата, і я не став. Поклав під подушку. Може завтра подарую, коли мами не буде вдома.

Далі листопад.

– Я зламав машинку, яку мені тато подарував. Спеціально. Просто подумав, що якщо я зламаю щось своє, вона не кричатиме. Але вона все одно кричала. Сказала, що я не вмію нічого цінувати. І що я тупий.

У Віри затремтіли руки. Грудень.

– Новий рік скоро. Я написав листа Діду Морозу. Попросив, щоб мати перестала кричати. Жаль тільки, що такого подарувати не можна.

Січень.

– У нас у школі було завдання: написати, ким я хочу стати, коли виросту. Я написав, що хочу стати невидимкою. Щоб мама мене не бачила і ніколи не кричала.

– Вчителька здивувалася та зателефонувала татові. Батько прийшов, поговорив зі мною. Сказав, що мама справді хороша, просто їй важко. Я знаю. Я пам’ятаю, якою вона була раніше. Вона мене обіймала. І сміялася. А тепер не сміється. Ніколи.

Віра сиділа, не маючи сили поворухнутися. Сльози капали на зошит, розпливалося чорнило.

Лютий.

– Сьогодні я розлив сік на диван. Мама кричала дуже довго. Коли вона кричить, мені здається, що я розпадаюся по шматочках. Спершу вуха, потім серце, потім душа.

– Я ліг і заплющив очі. Думав: цікаво: якщо мене не стане уві сні, вона плакатиме? Чи просто скаже: ну й гаразд, проблемою менше?

Зошит випав у Віри з рук. Плечі тремтіли, але вона не видавала ні звуку. Боялася розбудити сина. Боялася, що він побачить її такою. Боялася всього.

Так вона сиділа досить довго. Хвилин двадцять, може, годину. Потім підняла зошит, поклала на місце. І вийшла.

Повернулась до себе. Лягла поруч із Дімою, та дивилася в стелю аж до ранку.

Вранці Пашка прокинувся першим. Розплющив очі, потягнувся, сів на ліжку. Побачив, що двері прочинені, і згадавши учорашнє, зітхнув.

Вийшов у коридор, прислухався, – тиша. Дивно. Зазвичай у цей час мама вже гримить посудом і репетує, що всі навколо – сонні тетері.

Він заглянув на кухню. Мама сиділа за столом. Не репетувала, не гриміла. Просто сиділа та дивилася у вікно. Перед нею стояв кухоль з чаєм, що давно охолов.

– Мамо? – покликав Пашка обережно.

Вона обернулася. Обличчя її було дивне – не зле, не втомлене, а якесь інше. Пашка не міг збагнути, яке.

– Доброго ранку, – сказала Віра тихо. – Іди снідати.

Він сів за стіл. Мати поставила перед ним тарілку з кашею, та сіла навпроти.

Пашка їв і поглядав на матір. Чекав, коли почнеться звичне. Але нічого не розпочиналося.

– Мамо, – сказав він нарешті, – ти чого?

– Нічого.

– А чому мовчиш?

– Думаю.

– Про що?

Віра глянула на сина довгим поглядом. Потім простягла руку і погладила по голові. Просто так без приводу.

– Про тебе думаю, – сказала вона. – Про нас.

Пашка завмер з ложкою в роті.

– Мамо, ти не захворіла?

– Ні, синку. Навпаки – одужую.

Він не зрозумів, але кивнув. Йому було байдуже, головне – що вона не кричить.

– Доїдай, – сказала Віра. – До школи час.

Пашка допив чай, підвівся, пішов збиратися. Біля дверей зупинився.

– Мамо, – зніяковіло сказав. – А ти ввечері… ну… це… знову не будеш кричати?

Віра підійшла, присіла перед ним навпочіпки.

– Слухай мене, – твердо сказала вона. – Я не знаю, чи вийде у мене чи ні. Але я намагатимусь не кричати. Сильно намагатимуся. Щоб ти ніколи більше не боявся. Розумієш?

Пашка кивнув головою.

– А якщо не вийде? – спитав він пошепки.

– Якщо не вийде – ти мені скажи. Просто скажи: – Ти знову? І я згадаю.

– Що згадаєш?

– Все згадаю, – вона поцілувала його в верхівку. – Іди.

Пашка пішов.

Віра залишилася стояти у передпокої. Чула, як грюкнули двері ліфта. Потім настала тиша.

З кімнати вийшов Дмитро, сонний, скуйовджений.

– Ти чого так рано? – Запитав.

– Не спалося.

Він глянув на неї уважно.

– Все нормально?

– Нормально, – відповіла Віра. – Іди снідай.

Чоловік пішов на кухню. Віра – за ним.

Сіли за стіл. Діма налив собі чай.

– Дімо, – раптом запитала Віра. – А ти мене за що любиш?

Він похлинувся.

– Що?

– За що ти любиш мене? Я ж… я ж монстр.

Діма відставив кухоль. Подивився на неї уважно.

– Ти не монстр, – сказав він. – Ти просто забула, яка ти.

– А яка я?

– Різна, – Дмитро посміхнувся. – Я пам’ятаю. Ти можеш бути теплою, веселою, лагідною. Можеш так обійняти, що кістки затріщать… Я пам’ятаю все, Віро. Це ти забула…

Віра мовчала.

– Знаєш, я дуже чекаю, що ти станеш, як раніше, – додав він. – Скільки треба, стільки й зачекаю.

Віра простягла руку, стиснула його долоню.

Того дня вона вперше ні на кого не накричала. Зі школи прийшов Пашка. Кинув рюкзак, підбіг, обійняв її просто так.

– Мамо, а я сьогодні дванадцять балів отримав!

– Молодець, – похвалила Віра. – Пишаюся тобою!

Він завмер. Подивився на неї здивовано.

– Правда?

– Правда.

Пашка посміхнувся. Так широко, як давно не посміхався.

– Мамо, знаєш, – сказав він. – Я сьогодні в школі думав: а раптом ти мене ввечері обіймеш? І ти правда обійняла.

– Дурненький, – Віра притиснула сина до себе. Тепер я тебе обійматиму щодня!

Увечері Віра зайшла в його кімнату. Пашка вже спав. На столі лежав той самий зошит.

Віра взяла його, відкрила останню сторінку. Дістала ручку і написала внизу, під його рядками:

– Синку, я тебе дуже люблю. Вибач мені. Я дуже намагатимуся. Мама…

Як кажуть, – все добре, що добре закінчується!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!