– Сину, це правда, що ти купив мені мікрохвильову піч, а дружину залишив без зимових чобіт? – Підозріло запитала Поліна Андріївна

Після появи сина я хоч і пішла у декретну відпустку, але все ж таки планувала пізніше повернутися на роботу. Однак, після появи доньки, я остаточно відмовилася від своїх планів, та залишилася вдома.

Вся фінансова відповідальність лягла на Валентина, мого чоловіка. На щастя, він працював у сфері інтернет-технологій, та зміг знайти хорошу та прибуткову посаду.

У підсумку – до тридцяти чотирьох років я, з молоденької юристки, перетворилася на професійну домогосподарку.

Весь мій день був присвячений готуванню, прибиранню та допомозі дітям з уроками. У вихідні я іноді гуляла з дітьми в парку, або по набережній.

В один із сонячних недільних днів я, як завжди, знаходилася із сином та донькою на вулиці.

Нещодавно випав перший сніг, і я була у зимових чоботах. Раптом я відчула, що моє взуття промокає.

Сівши на лавку, я їх оглянула. Виявилось, що на одному з них луснула підошва. З цієї причини ми були змушені повернутися додому.

– Подивися, що сталося з моїм взуттям, – сказала я, показуючи його Валентину. – Воно зовсім зносилося, треба купити нову пару.

– Добре, до Нового року купимо, – незворушно відповів чоловік.

– Ти зараз жартуєш? Як я ще півтора місяця ходитиму в цих недоносках? Я навіть надвір не можу вийти, не промочивши ноги, – обурилася я.

– Нічого не поробиш, наступного тижня у матері день народження, а я обіцяв їй купити найкрутішу мікрохвильову піч з вбудованим грилем, – весело повідомив Валентин.

– Не бачу в цьому нічого веселого. Хіба ми не можемо собі дозволити купити й мікрохвильову піч, і пару найпростіших чобітків? – спантеличено спитала я.

– Я вже сказав тобі, що ні, і припини рахувати мої гроші, – суворо заявив чоловік.

Я була шокована, коли Валентин уперше за час нашого шлюбу прямо сказав, що всі гроші належать лише йому.

Я одразу відчула себе ніяково, й ображено замовкла. Я була вражена тим, що для чоловіка було важливіше купити матері мікрохвильову піч, щоб догодити, ніж мені нове взуття.

Однак нічого вдіяти з цим я не могла. У мене просто не було своїх грошей.

Щоб виправити цю ситуацію, я почала шукати собі роботу, але, через велику трудову перерву, ніхто не поспішав мене працевлаштовувати.

За день до дня народження матері, Валентин приніс додому дорогу мікрохвильову піч. Він обгорнув її подарунковим папером, а згори прикріпив величезний бант. Потім чоловік поставив подарунок на тумбу в передпокої, щоб не забути про нього.

Побачивши такий клопіт, мене затрясло від злості. Я витратила на нього всю свою молодість, подарувала сина та дочку, пожертвувала роботою, а в результаті – не заслужила навіть просту пару зимового взуття.

Того дня я майже не розмовляла з Валентином і думала, як зіпсувати йому подарунок. Несподівано мені на думку прийшла зухвала і трохи божевільна ідея. Я дочекалася, коли чоловік засне, і розпакувала подарунок.

Всередину мікрохвильової печі я поклала свої старі зимові чоботи, й доклала до них записку: “Дякую за дбайливого сина, який не може купити мені зимове взуття.”

Потім знову загорнула коробку у святкову обгортку, та акуратно прикріпила бант. Помилувавшись своєю працею, я, зі спокійною душею, пішла спати.

Наступного дня ми вирушили на день народження матері. Чоловік не звернув уваги на те, що я взула демісезонні чобітки замість зимових.

У квартирі Поліни Андріївни вже зібралися гості: дочка Юля із чоловіком Костянтином, сестра Ксенія, та сусіди.

– А ти чого в осінніх чобітках? Забула, що на вулиці вже зима? – пожартувала сестра чоловіка, побачивши мене.

– Просто сьогодні тепло на вулиці, і я вирішила, що саме час походити в осінніх, – іронічно відповіла я, і подивилася на чоловіка.

Однак Валентину було все одно на ці шпильки, він обійняв сестру і поспішив з подарунком до матері.
Чоловік наполіг на тому, щоб Поліна Андріївна відкрила його подарунок першим.

Жінка вирішила пошанувати старшого сина, та розкрила презент.

– Дивись, мамо, тут є вбудований гриль! – радісно повідомив Валентин, і відчинив дверцята мікрохвильової печі.

Іменинниця здивовано ахнула, і дістала з печі мої старі чобітки із прикріпленою запискою.

Вона уважно прочитала її, та розгублено подивилася на сина. Чоловік із подивом подивився на взуття, нічого не розуміючи.

– Сину, це правда, що ти купив мені мікрохвильову піч, а дружину залишив без зимових чобіт? – підозріло запитала Поліна Андріївна.

– Я не залишив її без чобіт, а просто відклав покупку, – зніяковіло відповів Валентин, і зло зиркнув на мене.

– І як довго вона повинна чекати на нове взуття? – невдоволеним голосом спитала мати. – Втім, це не має значення. Якщо ти не можеш забезпечити свою сім’ю, то не треба робити мені такі дорогі подарунки.

– Мамо, припини! Є в мене гроші на чоботи для дружини, але оскільки вона майже завжди вдома, я не бачу сенсу купувати їй нове взуття, – роздратовано випалив чоловік.

Усі родичі та гості були шоковані цими словами, а я залилася фарбою.

– Оце так, братику, не чекала я, що ти такий скнара, – з осудом промовила Юля.

Валентин щільно стиснув губи, та скомандував мені збиратися додому. Я слухняно одягла дітей, і разом із чоловіком залишила свято. Дорогою додому чоловік влаштував скандал.

– Ти зганьбила мене перед усією родиною! Я працюю цілодобово, щоб утримувати нашу родину, а ти виставила мене скнарою, – сердито пробурчав Валентин.

– Та ти що? А я, на твою думку, цілими днями нісенітницею страждаю? – ображено запитала я. – Ти сам себе зганьбив!

– Сидіти вдома і куховарити може кожен, ти навіть не розумієш, що таке робота! – Зневажливо заявив чоловік.

– Ось як? Тоді сам собі готуй і пери, – сердито промовила я, і замовкла до самого дому.

З того вечора ми майже не розмовляли. Я почала готувати тільки собі та дітям. Через два дні нашу сім’ю відвідали свекруха та сестра чоловіка. Вони принесли мені нову пару зимових чобіт.

– Ми з Юлею подумали, що якщо Валентин не в змозі купити тобі взуття, то це зробимо ми, – гордо заявила Поліна Андріївна.

Від цих слів мені стало настільки соромно за себе і за чоловіка, що він раптово став жадібним, що я вперше задумалася про розлучення.

– Дякую, але не варто. Я думаю, що він просто невдало пожартував, – збентежено промовила я.

– Повір, він не жартував, я свого брата знаю, – посміхнулася Юля, і закотила очі.

Я лише розгублено посміхнулася, і нічого не відповіла. Я розуміла, що родички мають рацію.

Наступного дня я сходила до РАГСу, і подала на розлучення, після чого стала посилено шукати роботу.

Коли Валентин дізнався про це, він засміявся і сказав мені, щоб я не дурила. Але через пару днів чоловік усвідомив, що я не жартую, і став до мене підлещуватися.

Валентин навіть купив мені дорогі чоботи, та взяв шубу у кредит. Однак усе це не справило на мене належного враження.

Я завершила процес розлучення, і нарешті змогла знайти роботу, яка мені підходила. Хоч мені було і важко після розлучення, але я не пошкодувала про свій вчинок.

Розумію, що в цій принизливій ситуації є і моя провина, що залишилася без роботи, та власних коштів. Але, тоді виникає питання: “Навіщо мені чоловік?”

Зовсім не ураховувати мої нагальні потреби – це, як на мене, занадто! А ви що скажете? Я слушно вчинила, показавши всій рідні, який у мене “люблячий” чоловік?