– Сину, як тобі вдалося закохатися в дочку жінки, яку я покинув заради твоєї матері?

– Тату, ти чай будеш? Та-ату!

– Га? Що? – Борис повернувся до сина. – Ти щось сказав?

– Я купив печиво. Мамине улюблене. Чай, говорю, будеш?

– Якщо мамине улюблене, тоді буду. – Борис підвівся з дивана та пішов за сином на кухню.

Чайник уже шумів на плиті, на столі стояли чашки з блюдцями. Катя не визнавала кухлів, привчила чоловіка та сина пити з чашок. Як її не стало, вони слідували укоріненій в сім’ї традиції.

Дружина Бориса пішла із життя півтора року тому, а він все не міг упокоритися з її відходом. Безсонними ночами все питав когось, дивлячись у стелю:

– Чому ти забрав її? Чому не мене?

Борис відкусив печиво, але не відчув смаку.

– Ми на вихідні поїдемо в столицю, – повідомив Ігор.

– З Вікою? Гроші потрібні?

– У мене є, – відмахнувся Ігор.

Якийсь час вони мовчки пили чай.

– Тату, ти одразу зрозумів, що любиш маму? – Раптом запитав Ігор.

– Мені менш як хвилину вистачило, щоб зрозуміти це. А ти чому питаєш? Сумніваєшся у своїй любові до Віки?

– Іноді вона мене страшенно бісить, – поскаржився син.

– Якщо сумніваєшся, тоді не поспішай говорити їй про кохання і давати марні обіцянки, – порадив Борис.

– А ти одразу мамі освідчився?

– Не встиг, “швидка” мене забрала.

– Це як? – зацікавився Ігор.

– Мені тоді було трохи більше, ніж зараз тобі. І дівчина в мене була, Оля. Мені навіть здавалося, що я її любив. А потім… – Борис помовчав, збираючись із думками.

– Ранньою весною, як тільки сходив сніг, ми з пацанами сідали на мотоцикли та ганяли містом…

– Не знав, що у тебе мотоцикл був, – здивувався Ігор.

– Не було, старший брат давав кататись. Виїжджали на околицю міста, де менше машин і ганяли там, щоб мати не знала. Лаялася вона дуже.

– Якось я вирвався вперед. Раптом на дорогу вискочила переді мною дівчина. Я різко загальмував і звернув убік. Рефлекс швидше думки спрацював. І потрапив під зустрічну автівку.

– Вона на поворот йшла, швидкість скинула, бо не вижити б мені. Але все одно дісталося. Ребро зламав, ключицю.

– Коли свідомість повернулася, побачив перед собою обличчя дівчини. Очі в неї були незвичайні. Навіть подумав, що пішов із життя та бачу ангела.

– Хотів запитати, як її звуть, зробив вдих, а в грудях такий біль спалахнув, що знову знепритомнів. Отямився вже в лікарні.

– Оля приходила до мене щодня, апельсини приносила, бульйон, морс… А я ту дівчину згадував. Спокою мені не давали її очі.

– Коли мене виписали, я одразу почав шукати її, обійшов усі підстанції швидкої допомоги. Чомусь вирішив, що вона на швидкій працює.

– Водій один підійшов до мене, поцікавився, чому я цілий день біля підстанції вештаюся. Подумав, що я вживаю заборонені речовини. Вигляд у мене після дорожньої пригоди відповідний був. Я йому розповів, що дівчину шукаю, описав її.

– Він сказав, що є схожа в третій бригаді, тільки одружена вона. Я, звичайно, засмутився, але вирішив дочекатися. Навіть зрадів, що це не вона виявилася.

– Почав їздити в той район, де в пригоду потрапив, сподівався зустріти її. Водій мені цю ідею подав.

– Може вона мимо проходила, побачила оказію, та й підійшла. Але ти маєш рацію, швидше за все вона медик, якщо не злякалася, – сказав мені водій «швидкої».

– Ольга ревнувала страшно, сварки влаштовувала, думала, що в мене інша з’явилася. Хоча так і було. Я раптом зрозумів, що її не люблю. Загалом, з Олею ми розлучилися, втомилися мучити одне одного.

– Минуло літо, настала осінь. Я вже надію втратив, думав, що дівчина мені привиділась. І ось одного разу в автобусі я побачив її.

– Народу повно, а я розштовхував усіх, пробираючись до неї. Раптом вона вийшла на зупинці, двері зачинилися. У мене серце впало, думав знову втратив її. І я закричав водієві, щоб він двері відчинив.

– Відчинив? – Запитав Ігор.

– Відчинив. Наздогнав я дівчину, спитав, чи вона пам’ятає ту дорожню пригоду. Вона мене, звісно, ​​не впізнала. Я ж у шоломі був.

– Загалом проводив її додому. Виявилося, вона справді медсестрою працювала у лікарні. Мав рацію водій швидкої допомоги.

– У мене хлопець є, я виходжу заміж, – раптом сказала Катя біля свого будинку.

– Але ж ти ще незаміжня, значить, у мене є шанс, – самовпевнено заявив я. Так зрадів, що знайшов її, що все мені було байдуже. Не встиг я запитати, в якій лікарні вона працює, як вона зникла у під’їзді.

Наступного дня після роботи приїхав до її будинку і почав чекати. Вітер холодний наскрізь пронизував, промерз я до кісток, поки чекав на неї.

– Знову ти? – Здивувалася вона. – Я ж сказала, що виходжу заміж.

“А я з дівчиною розлучився через тебе”, – хотів сказати я, але губи заклякли від холоду, не слухалися.

– Ходімо. – Вона в’язала мене за руку і привела додому.

– Катю, ти не одна? – Її мама вийшла в передпокій і подивилася на мене.

– Борис, – представився я, а самого від холоду лихоманить.

– Закохався, каже, жити без мене не може. Чай гарячий? Треба зігріти бідолаху, бо захворіє, – посміхнулася Катя.

– Вона розлучилася з нареченим, і ви одружилися, – випередив батька Ігор.

– Все вірно, за пів року. Під час вагіт.ності у Каті знайшли ваду серця. Чомусь раніше її не помітили. Кесарів зробили, але заборонили ще мати дітей.

– Я беріг її, сподівався, що ми проживемо разом усе життя. Але доля вирішила інакше. Тромб відірвався і застряг у клапані. Отак, синку. Досі не можу змиритись.

– Про вас із мамою фільм можна знімати, – Ігор сумно глянув на батька.

Він пішов у свою кімнату, а Борис все не міг заспокоїтися, знову і знову згадував найдрібніші подробиці життя з Катею. Розповіддю себе розтривожив.

Після Нового року Борис став помічати, що з Ігорем щось відбувається. Задумливим став. Як не зайде до нього в кімнату, він у навушниках сидить, листується з кимось у телефоні.

– А чого Віка до нас не заходить? – Запитав він одного разу сина.

– Ми розлучилися. Я зустрів дівчину. Мені здається, у нас все серйозно.

– Здається?

– Не прив’язуйся до слів, – з роздратуванням відмахнувся син.

– Так познайом мене з нею, раз так все у вас серйозно, – запропонував Борис.

І найближчого вихідного Ігор привів додому Марію, милу усміхнену дівчину.

– Тату, ми вирішили одружитися, – повідомив він за чаєм.

– Не рано?

– Ні, я люблю Машу. Ми вже заяву подали.

– Де жити збираєтесь? – поцікавився Борис.

– Поки квартиру винаймемо, далі видно буде, – відповів Ігор.

– Навіщо винаймати? Живіть у мене.

– Ні, тату, ми хочемо жити окремо. Загалом, батьки Марійки запрошують тебе в неділю в гості. Весілля обговорити й таке інше…

Коли Борис з Ігорем прийшли до Маші, їх зустрів її батько, повний і лисий чоловік.

– Анатолій, – представився він, простягнувши Борисові руку.

А потім до передпокою вийшла мама Марії. Борис одразу впізнав її, хоч Ольга змінилася й погладшала.

По тому, як вона розгублено витріщилася на нього, Борис зрозумів, що вона теж його впізнала. Але обидва не подали вигляду, що знайомі.

Борис і подумати не міг, що знову зустрінеться з Олею. Треба ж було його синові закохатися саме в Машу, доньку жінки, від кохання якої він колись відмовився.

Ольга зателефонувала за два дні.

– Нам треба зустрітися, – сказала вона рішуче.

– Добре, – відповів Борис.

Оля надіслала йому повідомленням назву кафе та час зустрічі. Борис замислився. Невже вона й досі його не вибачила? Наполягатиме, щоб Ігор залишив її дочку у спокої?

– Хто дзвонив? У тебе такий вигляд, наче привид побачив, – Ігор уважно дивився на батька.

– У певному сенсі так і є. Дзвонила Оля, мама Марії. Вона хоче зустрітись зі мною. Так вийшло, що мама твоєї Маші – це та дівчина, яку я покинув заради Каті. Ось така штука, сину.

– Не знаю, про що вона хоче поговорити, сподіваюся не буде проти вашого весілля. Не хвилюйся раніше часу, – підбадьорив сина Борис, помітивши, як він напружився.

– Я намагатимусь переконати її, що ви не повинні страждати через мене. Скажи, як тобі вдалося закохатися саме в Машу?

Коли Борис прийшов в кафе, Оля вже була там.

– Доброго дня, ти добре виглядаєш, – сказав він, сідаючи за столик.

– Навіть уявити не могла, що наші діти покохають одне одного, – не відповівши на його комплімент, заявила Ольга.

– Аналогічно. Сподіваюся, ти не проти їхнього весілля? – Борис намагався говорити спокійно. – Мій син ні в чому не винен.

– Марія сказала, що твоя дружина пішла із життя. Така молода. Співчуваю. Я дуже злилася на тебе, навіть ненавиділа. Не приховую, хотіла вам обом всього поганого, але не сме рті…

– Про що ти хотіла поговорити зі мною? – перервав Ольгу Борис.

– Чесно зізнаюся, першою думкою було зірвати це весілля, коли побачила тебе і зрозуміла, що ти батько Ігоря.

– Свою образу на тебе я перенесла і на сина. Але Маша так любить його… Сподіваюся, він не вчинить із моєю донькою, як ти зі мною.

– Давай не заважатимемо дітям.

– Ти був щасливий із нею? Не пошкодував, що кинув мене? – спитала Ольга тихо.

– Ні. Я дуже любив свою дружину. Давай більше не обговорюватимемо минуле. Це безглуздо, – попросив Борис.

– Ти не припускав думки, що Маша могла бути твоєю дочкою? – Поставила несподіване запитання Ольга.

Борис швидко впорався зі сум’яттям, яке охопило його.

– Ні. По-перше, ти охоронялася. Я бачив у тебе пігулки. По-друге, Маша з’явилася на рік пізніше за мого сина. Невже ти досі не вибачила мені?

– Чіпляєшся за будь-яку нагоду, щоб розлучити наших дітей. Анатолій мені здався порядною людиною, він любить вас із Машею. Якщо тобі неприємно, після весілля ти мене не побачиш.

Дивлячись на Ольгу, Борис не відчував ні провини, ні ностальгії, ні жалю. Як йому не вистачало зараз Каті.

Після зустрічі з нею для нього не існувало інших жінок. Про Ольгу він дуже швидко забув. Але доля влаштувала їм зустріч, нагадавши минуле.

– Ну що, тату? – Ігор вийшов до передпокою, коли Борис повернувся додому.

– Все добре, не хвилюйся. Ольга не проти вашого весілля. Сподіваюся, ви будете щасливі, – зітхнув Борис.

– Обіцяю, як ви з мамою, – усміхнувся син.

Борис дотримав своє слово, після весілля уникав зустрічей з Ольгою, не приходив у гості. Але все ж таки до поло гового будинку прийшов зустріти Марію з донькою. Не міг пропустити таку подію.

Коли почали розсідатися в машини, Анатолій вчепився в Бориса міцною хваткою.

– Цього разу тобі не вдасться втекти від мене. Їдьмо до нас святкувати! Жодних відмов не приймаю!

– Їдьмо. Не треба мене уникати. Я вибачила, – шепнула йому Ольга біля машини.

І у Бориса, вперше після весілля сина, стало спокійно на душі. Минуле залишилося в минулому. А попереду на них чекало щасливе життя…

Як вам такий збіг? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!