Та й ти, дівчинко, поки не знаєш — але я щойно врятувала тебе від майбутнього пекла

Місяць тому мій син прийшов додому з дівчиною.

— Мамо, це моя дівчина… і ми вирішили жити разом.

А я що? Звісно, не заперечувала. Як кожна мама — я просто хочу, щоб мій син був щасливим.

— Дуже добре, любий. Проходьте на кухню, зробіть собі чаю… А я поки почну збирати тобі валізи.

— Що? Які валізи? — спитав, явно нічого не розуміючи.

Іноді мені здається, що здоровий глузд він узяв від батька… бо якщо не дійшло натяком — кажу прямо:

— Якщо ти вже вирішив жити з дівчиною — значить, живеш із нею. Повноцінно.

— Але мамо… Ти ж знаєш, яка дорога оренда! Ми ще навчаємось. Ми думали трохи пожити тут. Без напрягів. Просто зайняли б куточок…

Ага. Цю історію я знаю.

Я теж колись жила зі своєю свекрухою. І спочатку все було добре — усмішки, люб’язність, обіцянки. А потім… починаються погляди, натяки, напруження.
Ні, дякую. Я туди вдруге не хочу.

Та й ти, дівчинко, поки не знаєш — але я щойно врятувала тебе від майбутнього пекла.

— Сину, якщо ти вже прийняв доросле рішення — бути з нею, значить, приймай і дорослу відповідальність.

Любити — це не лише триматись за руки. Це ще й вміти забезпечити простір, взяти на себе обов’язки.

Пошукай роботу, змінюй графік навчання, зніміть хоч кімнату.

— Жити з чужими? Ми не хочемо!

Ага… З чужими — ні. А в моїй хаті, наче в гуртожитку — будь ласка?

— Слухай, ти ж кохаєш мого сина, правда?

— Дуже, — ледь чутно відповіла вона. Очі блищали.

— Чуєш? Вона тебе любить. А коли є любов — будь-який куточок може стати домом, правда ж?

— Так… я з ним — хоч на край світу, — прошепотіла вона з тією ніжністю, що ледь не розбила моє серце.

— Прекрасно. Я вам допоможу почати. Ви не потрапите в якусь дірку — я подбаю. Лише прошу одне: не забувайте про цю “стару” жінку.

— Та яка ж ви стара! Вам ще років сорок до “старої”! — відповіла вона з усмішкою, і я ледь стрималась, щоб не розплакатись.

Через пів години, коли я зачинила за ними двері… я таки розплакалась.

Було б так просто сказати: “Залишайтесь”. Мати сина поруч. Все під контролем. Спокій.

Але ні. Діти не народжуються для того, щоб триматися за мамину спідницю. Вони народжуються… щоб летіти.

Я вже зробила свою частину: виростила, навчила, любила. А тепер — його черга йти своїм шляхом.

Мораль:
Любити дітей — це не тримати їх біля себе. Це дати їм крила. Навіть якщо потім ніхто не залишиться в гнізді.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.