– Та мені начхати на всіх сусідів! Я не збираюся позбавлятися дитини, і буду матір’ю вдруге! – Он як! І що ж, ти плануєш й другу дитину  на матір повісити? Та вона просто не винесе цього! І взагалі, я цього не допущу! – Кричав батько

– Ну ось, все практично готове. Зараз снідатимемо, поки Ромочка ще спить, – щебетала Катерина Дмитрівна, розставляючи столові прилади на столі.

– Так, бо боюся, як би не спізнитися в перший день після відпустки. І Світлана чогось у ванній засіла, вже хвилин двадцять звідти не виходить! – відповів Леонід Олександрович дружині, поглядаючи на свій наручний годинник.

– Зараз я її покваплю. Чого вона там справді зачинилася… Все ж таки не одна на роботу збирається. Тим більше, що їй до десятої. Чи маску якусь знову з ранку робить? – сказала Катерина Дмитрівна і пішла у ванну кімнату.

Жінка хотіла постукати у двері та поквапити дочку, але не встигла. Двері відчинилися, і з ванної вийшла Світлана.

Катерина Дмитрівна стривожено подивилася на бліде обличчя дочки. Світлана нічого не сказала і поспішила до своєї кімнати. Мати пройшла за нею.

– Світлано, тобі що, погано? – стурбовано спитала вона.

– Так, мамо, погано. Це токсикоз, – відповіла Світлана.

– Що? Світлано, та ти у своєму розумі?! – Катерина Дмитрівна сплеснула руками й від несподіванки навіть сіла на диван…

…Ще нещодавно родина Ковальових жила щасливо. Леонід Олександрович – викладач в університеті. Катерина Дмитрівна – бухгалтер у великій будівельній компанії.

Єдина дочка-студентка – Світлана. Своя квартира, достаток, щасливе, розмірене життя. Влітку їздили на море та ходили у захопливі туристичні походи, взимку – каталися на лижах.

Все звалилося раптово. Якось увечері Світлана прийшла додому пізніше звичайного.

– Світлано, ти чого так пізно? Чи в бібліотеці знову просиділа? – поцікавилася мати.

– Мамо, я при надії, – сухо та несподівано відповіла Світлана.

На той момент у Катерини Дмитрівни буквально земля пішла з-під ніг. Батьки, природно, стали з’ясовувати, хто є батьком їхнього майбутнього онука.

Але Світлана вперто приховувала ім’я. Надулася і дивилася з-під лоба, от і вся розмова…

– Це Андрій? – суворо питав Леонід Олександрович.

– Ні, не Андрій. І взагалі, що ти причепився з ним! Ми просто дружимо, у нього взагалі дівчина є, – нервово відповіла Світлана.

– Просто дружимо! Хто ж тоді, ти можеш відповісти, чи ні? Додружилася! Що тепер робитимеш, диплом на носі, державні іспити!

– Нічого. Візьму академічну відпустку, а потім довчуся! Одна я така, чи що? – впевнено відповіла Світлана.

– А дитину куди дінеш? – знову суворо питав обурений батько.

– Он мама два роки посидить з нею. А потім до дитячого садка відправимо. Багато жінок стають мамами для себе, і нічого надприродного в цьому немає, а ви паніку влаштовуєте! – Відповідала Світлана, впевнена, що має рацію.

Відтепер усе у житті Ковальових змінилося. Світлана, як і планувала, взяла академічну відпустку, і за кілька місяців стала мамою хлопчика, якого назвала Романом.

Хоч би як намагалися батьки, назвати ім’я батька хлопчика Світлана відмовлялася. Потім це взагалі припинило мати значення, тому що з’явилися інші турботи.

Малюк вимагав до себе уваги, а від звичного розміреного життя, яке буквально рік тому панувало у квартирі, не залишилося жодного сліду.

Перші три місяці з малюком сиділа Світлана. Потім академічна відпустка закінчилася і треба було щось вирішувати.

Катерині Дмитрівні в цей час саме запропонували посаду головного бухгалтера. Але жінка вирішила не залишати єдину доньку без освіти.

Катерина Дмитрівна відмовилася від високооплачуваної посади та сіла з онуком у декретну відпустку, а Світлана відновилася в університеті.

Так минуло ще пів року. Катерина Дмитрівна весь вільний час присвячувала господарству та маленькому онукові.

Світлана вже майже не приділяла синові уваги. Вдень вона була в університеті, а вечорами поверталася пізно. Леонід Олександрович несхвально ставився до поведінки дочки:

– Світлано, де ти постійно пропадаєш?! Мати з Ромою цілий день. Хлопчик тебе вже не впізнає! – звертався чоловік до дочки.

– Тату, я в універі! А ввечері – невже я не можу з подругами прогулятися, десь у кафе посидіти! Вам що, з рідним онуком посидіти складно?

– На мене все повісити хочете? – Істерично репетувала Світлана, вважаючи такі розмови звичайними нападками у свою адресу.

Під час сесії Світлана не склала іспити з кількох предметів. З університету її відрахували. Це стало для батьків ще одним потрясінням.

– Ну, треба ж! Стільки часу та сил було витрачено на підготовку та навчання! І тепер все марно… Невже ти залишишся без освіти? – напівпошепки голосила Катерина Дмитрівна, укладаючи спати маленького Рому.

– Мамо, ну годі тобі! Ви наполягли на економічному факультеті, а мені це навчання завжди стояло впоперек горла! – зухвало відповіла Світлана.

– Ми наполягли? Дочка, та що ж тепер? Невже під’їзди підеш мити, чи за прилавок? Ми з батьком усі сили та кошти в тебе вклали, а ти залишишся зі шкільним атестатом? – Катерина Дмитрівна не могла стримати сліз, розмовляючи з дочкою, та уявляючи її похмуре майбутнє.

– Мамо! Ти міркуєш, як бабця якась! Та зараз такий час, що ця освіта взагалі нікому не потрібна! Он перукарі більше інженерів тепер заробляють! Або блогери! – обурювалася Світлана, наполегливо доводячи свою правоту.

– Ну, і що ж? Ти вирішила стати перукарем? Будеш людей підстригати? Чи станеш блогером, перед камерою п’ятою точкою крутитимеш? Сором-то який…

– Та не буду я блогером, не бійся. І перукарем теж. Я тут дізналася – можна пройти курси, та стати майстром нігтьового сервісу.

– Ну, загалом, манікюр робитиму. Робота не складна та високооплачувана. Та й у салони краси манікюрниці потрібні постійно.

Катерина Дмитрівна поклала Рому. Настрій доньки жінці категорично не подобався. Мало того, що через все, що відбувається, вона сама відмовилася від підвищення кар’єрними сходами, так тепер ще й Світлана хоче залишитися без освіти.

Але дівчина таки наполягла на своєму. Вона закінчила курси та влаштувалася працювати в салон краси. З того часу Світлана знову почала пропадати на роботі з ранку до ночі.

Рома маму практично не бачив, а Катерині Дмитрівні довелося звільнитися з роботи. Декретна відпустка вже закінчилася, а до дитячого садка онук так і не зміг звикнути.

Поступово Ковальови звикли до нового ритму. Якщо раніше Катерина Дмитрівна засмучувалась через те, що довелося завершити кар’єру і назавжди залишити улюблену роботу, то тепер їй здавалося, що все в житті складається не так уже й погано.

Вона із задоволенням займалася онуком, водила його на секції та заняття.

Влітку сім’я, як за старих добрих часів, зібралася на море. Найбільше поїздки чекав маленький Рома.

– Мамо, я з вами не зможу поїхати… У мене робота, та й взагалі справи. – Несподівано заявила Світлана.

– Ну, здрастуйте… Невже тебе з роботи не відпускають?

– І з роботи теж, та й ще деякі справи є… – загадково відповіла Світлана.

Батьки особливо не наполягали, вирушили з онуком на море, а Світлана залишилася в місті…

Тепер Катерина Дмитрівна сиділа на дивані та не вірила власним вухам. Дочка знову в положенні. Тільки життя почало потроху входити у мирне річище, і тут таке…

– Ти що ж, хочеш вдруге матір’ю-одиначкою стати?! Сусідам у вічі соромно дивитися! – Кричав на доньку Леонід Олександрович.

– Та мені начхати на всіх сусідів! Я не збираюся позбавлятися дитини, і буду матір’ю вдруге! Я люблю їх батька! – Заявила Світлана.

– Що означає, їх?… – Втрутилася в розмову Катерина Дмитрівна.

– А то й значить – у дітей один і той самий батько. Просто це одружена людина, і він не збирається розлучатися з дружиною! – Нарешті розповіла правду Світлана.

– Он як! І що ж, ти плануєш й другу дитину  на матір повісити? Та вона просто не винесе цього! І взагалі, я цього не допущу! – Кричав Леонід Олександрович.

Виявилося, що коханого Світлани звуть Михайло. Чоловік дійсно був щасливим і давно одруженим і не збирався нічого змінювати у своєму житті.

Проте доля внесла у ситуацію свої корективи. Його дружина дізналася не тільки про зради, а й про те, що зі Світланою у них є спільний син, і незабаром буде друга дитина. Вона сама, не довго думаючи, подала на розлучення.

Світлана домоглася переїзду до коханого. Природно з Ромою, бо Леонід Олександрович та й Катерина Дмитрівна поставили питання рубом – діти мають жити з батьками!

Спочатку Світлана була шалено щаслива, і називала все, що відбувається – справжнім подарунком долі. Однак незабаром стало зрозуміло, що щасливий білет – це лише тендітна ілюзія.

У салоні краси Світлана не була працевлаштована офіційно. Коли власниця дізналася, що майстер манікюру при надії, просто знайшла їй заміну. Світлану попросили більше не виходити на роботу.

Вона планувала приймати клієнтів вдома, але у своєму положенні та з дитиною, це виявилося неможливим. Тепер увесь час вона проводить, займаючись господарством та сином.

Михайло пропадає вечорами та повертається додому дуже пізно. Світлана все частіше думає про те, що вона припустилася помилок, які вже не виправити.

У неї немає ні нормальної сім’ї, ні освіти, ні роботи. Дівчина не знає, як надалі складеться її доля. Одружитися Михайло відмовився, попри дітей.

А Катерина Дмитрівна спочатку дуже переймалася через розлуку з Ромою. Вона, щоправда, із задоволенням забирає хлопчика у гості на вихідні та свята, а у будні дні працює.

Жінка повернулася на колишнє місце, куди її з радістю взяли. Вона часто думає, що було б, якби вони тоді з чоловіком не взяли на себе повністю виховання Роми й не спустили навчання дочки на гальма…

Можливо, і доля Світлани склалася б інакше, та і її життя теж. Катерина Дмитрівна почувається винною у цьому плані. Але, як кажуть, що зроблено – те зроблено, і минулого не повернути…

Ви теж вважаєте, що в цій ситуації винна мати? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.