– Та не прикидайся! Ти хоч розумієш, що зробила? Ми ж у її квартирі живемо! Це її квартира, батьківська! Нас тепер виселять!

– Ви що собі дозволяєте? Хто вам дав право лізти в нашу родину?

Ольга буквально свердлила мене поглядом. Не опускаючи очей, я твердо сказала:

– Я питаю про синці на руках Рити. Я її педагог, а право лізти у вашу родину мені дав закон. Якщо дитина зазнає наси льства.

– Ваша справа – вчити її бринькати на піаніно! – Вона перервала мене. – А все інше вас не повинно торкатися.

– Ще і як повинно, – заперечила я. – То звідки синці у неї?

Тут чоловік Ольги Геннадій щось їй шепнув, і вони вийшли. Відсутні були хвилин п’ять, а коли повернулися, жінка виглядала вже трохи спокійніше.

– Вона дуже … нервова, – сказала Ольга, – коли в неї щось не виходить, вона сама себе щипає. Ось звідти й синці.

Попри те, що говорила жінка дуже впевнено, я відчула каверзу. Але права вести допит далі у мене не було …

Рита з’явилася у моєму класі у вересні. Вона була не просто худенька, а якась прозора. І очі цієї тихої одинадцятирічної дівчинки були зовсім дорослими, серйозними.

А коли вона сіла за інструмент і заграла Чайковського, я, слово честі, мало не задихнулася. Тому що це було напрочуд тонко відчуте, сміливе, доросле виконання.

– Хто тебе навчав раніше? – Запитала я після першого уроку.

– Мама.

Одне слово. Прозвучало воно сухо, уривчасто. А невдовзі я дізналася, що її мами не стало два роки тому. Батько Рити пішов із життя ще раніше, і її взяли до себе далекі родичі, троюрідна тітка з чоловіком, котрі до того, здається, і не підозрювали про її існування.

Через кілька тижнів я помітила у Рити синці. Спочатку на зап’ястях, ніби хтось стискав їх надто сильно, потім на передпліччі.

Рита старанно натягувала рукави светра, ховала руки, а коли я питала, мовчала. І мовчання це було гучніше за будь-який крик…

– Рито, – сказала я одного разу після уроку, – ти можеш мені все розповісти. Я не лаятимуся. Я хочу допомогти.

Вона підняла на мене очі, і я побачила в них таку втому, якої не буває у дітей.

– Льонька не спить ночами, – сказала вона після довгої паузи, – я з ним сиджу. А він мене іноді щипає.

– Льонька?

– Їхній син, – пояснила Рита, – йому чотири місяці. Тітка Оля каже, що я маю допомагати, бо вони мене годують і одягають.

– Ось тобі й на… – подумала я. – Ця дівчинка з її дивовижним даром щоночі качає чуже немовля, бо його батькам ліньки вставати… І він її щипає. Так, звичайно. Розкажіть це комусь іншому.

– А уроки коли робиш? – Запитала я.

– Коли встигаю, – Рита знизала плечима, – іноді не встигаю.

Ось тоді я вирішила поговорити з ними. Даремно, звичайно. Але я, наївна, думала, що поговорю з ними по-людськи, поясню, що дитині потрібен відпочинок, що в неї талант, що не можна так… Мені здавалося, що вони просто не розуміють або, можливо, не помічають.

Усе вони чудово помічали.

Після тієї розмови Ольга написала на мене скаргу директору, в якій вказала, що я втручаюся в особисте життя сім’ї, що поводжуся не професійно, психологічно тисну на дитину.

Директорка, Зінаїда Петрівна, жінка мудра та шарпана життям, була моєю давньою приятелькою.

Вона викликала мене до себе і запитала:

– Віка, ти хоч розумієш, у що лізеш?

– Розумію, – відповіла я.

– І все одно лізеш?

– А ти б змогла не лізти? – піднялася я. – Вони її карають, я впевнена!

Вона подивилася на мене довгим поглядом, потім зітхнула і сказала:

– Добре… Роби що повинна. Але тільки акуратно, гаразд?

Я намагалася. Я фіксувала її синці, записувала її «показання», які, до речі, вона давала дуже неохоче…

Так, дійсно, названі батьки змушували її сидіти ночами з їхньою дитиною. І справді, вони її карали за найменшу провину.

Я чекала слушного моменту, тому що розуміла, якщо викликати опіку раніше часу, якщо не зібрати достатньо доказів, ці люди, напевно, викрутяться.

Слушний момент незабаром настав. Коли Рита прийшла на урок, я помітила, що половина її обличчя була синя.

Набрякла повіка, розбита губа, садна на вилиці… Вона бубнила щось про сходи, про те, що спіткнулася, але руки її тремтіли так, що вона не могла грати.

– Так, все! Досить, – сказала я, – більше ти туди не повернешся.

Я зателефонувала в опіку прямо при ній. Потім у поліцію. Потім сиділа з нею в кабінеті, поки люди з опіки складали протоколи та запитували. Я весь час тримала її за тонку, холодну руку, на якій усе ще виднілися сліди чиїхось пальців.

Через два дні її забрали до притулку. Зрозуміло, тимчасово.

Геннадій подзвонив мені того ж дня ввечері.

– Ти що наробила, га?! – З місця в кар’єр почав він.

Він був дуже нетверезий, і на мить мене накрило дежавю. Двадцять років тому мій колишній дзвонив мені та кричав на мене за те, що я посміла подати на розлучення та на поділ майна.

– Що ти наробила? – волав він тоді. – Ти все забрала в мене, все!

Але я вже не була та.

– Що ви хотіли? – спокійно запитала я.

– Що я хотів… – передражнив Геннадій. – Та не прикидайся ти! Ти хоч розумієш, що ти зробила? Ми ж у її квартирі живемо! Це її квартира, батьківська! Нас тепер виселять!

Ну ось, все і стало на свої місця… Не дитина їм була потрібна, а квартира. Трикімнатна квартира в центрі, що дісталася Риті від батьків.

Вони взяли дівчинку, щоб жити в її квартирі, використовували її, як безплатну няньку і карали, коли вона не справлялася.

– Майте на увазі, що дзвінок записується, – сказала я, – то що ви хотіли?

Він грубо вилаявся і кинув слухавку.

Наступного дня я написала заяву в прокуратуру. Ну а потім почалися мої ходіння по муках – в опіку, комісію у справах неповнолітніх, до суду…

Вони писали скарги на мене, на опіку, на всіх поспіль. Але факти були незаперечними: дитина була явно покарана і виснажена.

Я подала до суду не лише довідки від лікарів, знайшлися й свідки – сусіди, які чули крики дівчинки.

Невдовзі їх позбавили опікунства. Судове засідання тривало дві години. Ольга ридала й присягалася, що любить Риту, як рідну, а Геннадій сидів із кам’яним обличчям і дивився на мене так, ніби хотів порішити на місці.

Може, й хотів… Хай там як, суд ухвалив рішення на мою користь. За місяць їх виселили із квартири.

А невдовзі я подала документи, щоб удочерити її. Риту я забрала з притулку в день, коли їй виповнилося дванадцять.

Вона увійшла до моєї квартири, маленької та тісної, зовсім не схожої на ту батьківську, і зупинилася на порозі кімнати, яку я для неї приготувала.

– Це мені? – спитала вона пошепки.

– Тобі.

Там був старий диван, письмовий стіл із настільною лампою, полиці з книгами та піаніно. Моє старе піаніно, яке я притягла з нашої музичної школи, бо там його все одно списували.

Рита підійшла до нього, підійняла кришку, провела пальцями по кнопках і заграла. Не Чайковського, а щось своє, боязке, але світле.

Колишні опікуни довго писали скарги на мене, на суд, на весь білий світ. Але це було марно. Я рада, що змогла витягнути цю дівчинку з лап корисливої ​​рідні!

Не повинні діти потерпати від таких нахаб! А дорослим треба бути пильними та не байдужими до крику болю дітей за стіною…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!