– Та що ж таке! Що з вами всіма не так?! – Мені за три години на вокзал дружину зустрічати, – видихнув він. – Думав, хоч з тобою встигну

Подруга Ніна сказала:

– Спробуй. Ну що ти втрачаєш?

І я, жінка з тридцятьма роками шлюбу за плечима, через два роки після розлучення звантажила програму для знайомств. Пальці тремтіли. Я заповнювала анкету, ніби оформляла візу до країни, де не знаю ні мови, ні звичаїв.

Коли профіль був готовий, я подивилася на свою фотографію у маленькому кружечку. Безглуздо. Палець уже потягнувся до кнопки “Видалити”. Але зупинила мене не думка, що все тільки починається.

Втома від однакових вечорів. І жадоба хоч чогось непередбачуваного.

– Зрештою, це може бути весело, – подумала я. І відмахнулася від тривожного голосу, який нашіптував про неадекватних незнайомців з інтернету.

Перший тиждень я просто гортала фотографії. Чоловіки за п’ятдесят, усі як один позували зі спійманою рибою, на тлі машин чи заміських будинків.

Або обійнявшись з яким-небудь лабрадором. Обличчя в них були однаково натягнуті, ніби їх застали зненацька і попросили терміново виглядати щасливими.

Жоден не зачепив.

А згодом написав Андрій. Фотографія пристойна: без риби, без капота, у гарній сорочці. Обличчя відкрите, очі з лукавим примруженням. Такі очі торкають відразу, думаєш: ну ось, нормальна людина.

Листування вийшло коротким. Він запропонував зустрітися того ж дня, мовляв, ми люди дорослі, навіщо зволікати. Я погодилася, тому що Ніна має рацію, що я втрачаю, крім півтори години суботнього вечора?

Кафе він вибрав сам. Я прийшла на п’ять хвилин раніше, повісила куртку на спинку стільця, сіла біля вікна і звичним рухом розправила шарф на колінах. Шарф кольору кориці, м’який, я купила його собі минулої осені просто тому, що захотілося.

Дістала із сумочки дзеркальце. Подивилася. Не дівчинка, звісно, ​​але й не стара. Нова стрижка, сережки-крапельки, які я купила собі минулого дня народження, сорочка з жилетом. Цілком пристойно.

Андрій з’явився у призначений час. Рукостискання в нього було сухим і коротким, як у людини, яка вітається за звичкою, а не тому, що радий. Він сів навпроти й поклав телефон на стіл екраном униз.

Тоді я розцінила цей жест, як ввічливість. Мовляв, не відволікатимуся, вся увага тобі.

Як я прорахувалася.

Підійшла офіціантка. Я замовила каву, а Андрій хитнув головою:

– Я нічого не буду.

Офіціантка кивнула і пішла, а він посунув до себе сільничку, покрутив її та поставив назад. Пальці його не знаходили спокою, то стукали по стільниці, то м’яли край паперової серветки.

Я спробувала зав’язати розмову, запитала, чим він займається. Він коротко відповів щось про логістику. Запитала, чи давно живе у цьому районі. Кивнув.

Жодного зустрічного питання. Не тому, що боявся, видно було, що йому не цікаво. Він кудись поспішав, а я була в його розкладі рядком між обідом та поїздкою.

Він раз у раз косився на годинник. Мружився, ніби перераховував хвилини, що залишилися. І мені стало шкода суботнього вечора, а заразом і себе, що вийшла з дому із сережками-крапельками та надією на нормальну розмову.

Принесли каву. Андрій відразу підняв руку і попросив рахунок. Офіціантка здивовано глянула на мене, але кивнула.

За хвилину повернулася з палітуркою. Андрій розгорнув її, подивився і двома пальцями, акуратно, як хірург, підсунув до мене.

Я подивилася на рахунок, потім на нього. Він відвів очі, як людина, яка знає, що робить недобре, але все одно робить.

Що ж. Кава, між іншим, виявилася цілком пристойною. Я зробила ковток, не поспішаючи, поставила філіжанку і спитала:

– Ти поспішаєш?

– Ні, – він хитнув головою.

– А чому нервуєшся?

Він потер долоні одну об одну, подався вперед і напівголосно сказав:

– Оксано, поїхали до мене.

Філіжанка повільно опустилася на блюдце. Навпроти мене сиділа абсолютно незнайома людина з очима, що бігали, і пальцями, які жили окремо від нього. Хто він? Я не знала, чим він живе, чи є у нього діти, чи правду він написав в анкеті про свій вік.

– Ні, – сказала я.

І тут його обличчя змінилося. Саме змінилося, ніби з нього сповзло щось м’яке, ретельно підігнане. Та приємна маска з лукавим примруженням з анкетного фото. Щелепа висунулася вперед, ніздрі здригнулися, а голос став хрипким і жорстким.

– Та що ж таке! Що з вами всіма не так?!

Долоня грюкнула по столу. Сільничка підстрибнула.

– Розумієш, дружина поїхала на десять днів. На десять! Я думав, зараз почнеться рух. Призначав зустрічі, писав, дзвонив. І жодна, чуєш, жодна не погодилася! А мені нудно! Ну, які ж ви всі…

На його шиї розповзалися темні плями, наче хтось зсередини нагрівав його, як чайник на плиті. Пальці все стукали та стукали по ребру телефону, що лежав екраном униз. Тепер стало ясно, навіщо він перевернув його екраном до столу.

– Мені за три години на вокзал дружину зустрічати, – видихнув він. – Думав, хоч з тобою встигну.

Я дивилася на Андрія. На його зім’яту серветку. На плями, що вилазять з-під коміра сорочки, тієї пристойної, анкетної. На палець, що відбиває нервовий дріб.

Секунду я мовчала. Усередині щось клацнуло, ніби страх і образа не встигли добігти, а на фініші їх випередило щось інше. Я відкинулася на спинку стільця і ​​засміялася.

Він не чекав на це. Взагалі ніякої реакції, мабуть, не очікував нічого, окрім покірного «гаразд», або обуреного “прощання”.

– Ти… чого? – Видавив він.

Я витерла куточки очей тильною стороною долоні й посміхнулася йому, як усміхаються дитині, яка намалювала на шпалерах сонце і не розуміє, чому мама не в захваті.

– Андрію, – сказала я, – ти хоч розумієш, що ти зараз розповів незнайомій жінці в кафе? Десять днів без дружини! Купа спроб розважитися! Жодної згоди! І за три години вокзал.

Пауза.

– Це ж водевіль. Класичний!

Він мовчав, моргав і пихкав. Руки, як і раніше, жили окремим життям, смикали все, до чого дотягувалися: край столу, манжету, ту ж нещасну серветку.

– А ти думав, це як замовити їжу? Відчинив додаток, натиснув кнопку і через пів години доставка?

Я похитала головою.

– Ні, любий. Так не працює!

– Ти мені ще нотації читатимеш? – буркнув він.

– Не буду, – я допила каву, поклала купюру в палітурку і поставила на неї сільничку.

Встала, накинула шарф на плечі, застебнула сумочку.

– Нотації читати – справа невдячна. Але пораду дам. Безплатну! Їдь на вокзал. Купи квіти. І живи зі своєю дружиною нормально, якщо вона в тебе є.

Він нічого не відповів. Я й не чекала.

На вулиці повітря було холодним і чистим. На гілках набухали перші бруньки, щільні, глянсові, готові луснути з дня на день. Весна. Ліхтарі запалювалися один за одним, і мені подобалося думати, що хтось іде попереду і вмикає їх спеціально для мене.

Крок сам по собі став широким, а плечі розправилися, ніби з них зняли щось зайве. Десь у кишені куртки брязнув телефон. Ніна, яка була в курсі сучасного побачення, надіслала запитальний смайлик і серце.

Я набрала:

– Передзвоню пізніше. Розповім. Ти не повіриш.

Удома я полила каланхое, насипала корму коту і набрала Ніну.

– Ну що там? – Нетерпляче видихнула подруга. – Розповідай!

– Нічого особливого, – посміхнулася я.

– Що, він… того? Ну, себто…

– Ні, абсолютно нормальний. Не мань.як.

– Але не сподобався?

– Вгадала.

Я коротко переказала їй побачення. Кафе, сільничку, рахунок, «поїхали до мене», дружину зустрічати на вокзалі.

– Знаєш, Ніно, що я зрозуміла за ці двадцять хвилин?

– Що?

– Що зі мною все абсолютно, абсолютно, безповоротно гаразд. Я сама, і мені добре. Мені не потрібна людина, яка запрошує мене в кафе моїм коштом. І не потрібен чоловік, який обманює дружину і намагається «розважитись» за мій рахунок теж.

– Ну так, – зітхнула Ніна. – Чоловік пішов зовсім не той. Дрібний, не цікавий.

– Та ні. Є чудові чоловіки, я багатьох таких знаю. Просто поки що наші дороги не перетнулися. Може, й не перетнуться. І знаєш, що? Мене це не лякає!

На тому й попрощалися.

Я поклала телефон на тумбочку, почухала кота за вухом і відкрила програму. Палець завис над анкетою рівно на секунду. А потім я натиснула “Видалити профіль”, закрила телефон і пішла заварювати чай.

За вікном ліхтарі горіли рівно і спокійно. Начебто знали, що цей вечір закінчився правильно. Долю не обдуриш!

Судилося зустріти того єдиного та неповторного, – він обов’язково трапиться на твоєму шляху! Не судилося, – значить не доля!

Підбирати різний мотлох в соцмережаж, – собі дорожче буде…

Як вважаєте, слушні висновки зробила Оксана? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!