– Та там у дворі Анюта знову, – зітхнула Олена, – Темно вже, а вона все сидить, замерзла вся. – Ну зрозуміло, у Маринки знову “гості”, – насупився чоловік, – Ні, ну це вже ні в які ворота. Ладно влітку дівчинка цілими днями вулицями вешталася, але зараз зима! Завтра ж поговорю з нею!

– Ти куди на ніч зібралася? – Павло здивовано дивився на дружину, що поспіхом натягала куртку.

– Та там у дворі Анюта знову, – зітхнула Олена, – Темно вже, а вона все сидить, замерзла вся.

– Ну зрозуміло, у Маринки знову “гості”, – насупився чоловік, – Ні, ну це вже ні в які ворота. Ладно влітку дівчинка цілими днями вулицями вешталася, але зараз зима! Завтра ж поговорю з нею!

– І що зміниться? – Усміхнулася Олена, – Маринці в одне вухо влетіло, в інше – вилетіло, їй твої моралі, до одного місця!

– А що ж тоді робити? Шкода дитину.

– У поліцію треба повідомити, та тільки що тоді її чекає? Дитбудинок? Боюся, там не солодко буде.

З цими словами вона вийшла із квартири, на ходу натягуючи шапку.

– Аня! – підійшовши до старого дитячого майданчика, ласкаво покликала Олена.

Маленька худенька дівчинка, що самотньо сиділа на лавці, підвела голову, і в очах її спалахнула надія.

– Тьотю Олено!

– Ходімо до нас, замерзла вся, – Олена підійшла до дитини, взяла її за крижану долоньку, яку Аня безрезультатно намагалася відігріти в кишені, – Ходімо, хутко!

– Ні, мама мені не дозволила більше до вас ходити, – несміливо сказала дівчинка.

– Це ще чому?

– Не знаю, – вона знову опустила голову, в очах заблищали сльози.

– Так, давай, пішли, а з твоєю мамою я потім сама розберуся, – Олена була обурена. “Заборонила! Бач, ти! Зовсім мізків немає у Маринки”.

Завівши Анюту у свою квартиру, жінка допомогла їй зняти тонку, зовсім не зимову, курточку і брудну шапку. На ногах дівчинки були одягнені гумові чобітки поверх вовняних шкарпеток.

“Ну так, “чудове” взуття для морозу!” – гнівно подумала Олена.

– Ти проходь поки у ванну, руки помий, та тільки гарячу воду не включай, а то пальці в тебе зовсім задубілі, боляче буде.

Вона подивилася на червоні скрючені пальчики, якими Анюта ледве ворушила.

– А давай-но, разом підемо, мені теж руки вимити треба!

Після Олена відвела дівчинку на кухню, нагодувала супом, напоїла гарячим чаєм з яблучним пирогом.

Дівчинка їла мовчки, жадібно, майже не жуючи, ковтаючи шматок за шматком. Дивлячись на те, з яким апетитом вона уплітає другий шматок пирога, Олена відчула, як до очей підступають сльози.

– Дякую вам, тітко Олено, дуже смачно! – Анюта з вдячністю дивилася на неї, – Я сьогодні не обідала, вранці тільки чай пила, голодна була сильно!

– Та ти їж, їж, не соромся! – Олена охоче поклала на спорожнілу тарілку ще один шматок ароматної випічки, – Нам самим його все одно не здолати!

Дівчинка потяглася до пирога, але раптом зблідла, зігнулася, майже склалася навпіл.

– Ой!

– Що? Що сталося? Аня! – Олена з тривогою підбігла до дитини, – Де болить?

– Живіт! – Одними губами промовила дівчинка, – Ой, мене нудить!

Не встигла Олена схаменутися, як весь вміст маленького шлунка опинився на підлозі.

– Паша! Паша, допоможи, Ані погано! – Олена в паніці металася по кухні, не знаючи, як допомогти своїй маленькій гості.

– Що сталося? – Павло зупинився у дверях, миттю оцінив обстановку.

Анюта сиділа на підлозі, важко дихаючи, над нею схилилася Олена, витираючи кухонним рушником забруднене обличчя дівчинки.

– Так, зрозуміло, – чоловік опустився навпочіпки поруч з дитиною, – Ти як? Легше?

– Так, майже не боляче вже, – злякано пролепетала дівчинка, – Вибачте, я ненароком, я все приберу!

– Та сиди спокійно, прибере вона, – добродушно пробурчав Павло, – Олено, ти чим думала? Дівча скільки часу живе надголодь, а ти їй стільки їжі разом дозволила в себе запхати! Звісно, ​​їй погано стало!

– Та я не подумала, вона ж така голодна була, ось я…

– Гаразд, нічого страшного не сталося, все нормально, – Павло налив у склянку води, простяг Анюті, – Тримай, випий, тільки трошки, а то знову погано стане.

Після того, як дівчинці стало краще, Олена відвела її у ванну, щоб вимити забруднене волосся, та й одяг не заважало випрати.

Окутавши чисту і задоволену дівчинку у свій махровий халат, жінка віднесла її на диван, накрила ковдрою.

– Ти полеж трохи, а я тобі мультики включу.

– Тітонько Олено, мені додому, напевно, пора, – жалібно, з небажанням, сказала Анюта, – Мама лаятиметься.

– Ну як же ти підеш, одяг брудний. Зараз я виперу, в сушарку закину, а як висохне, сама відведу тебе, добре?

Аня згідно кивнула. Видно було, що покидати теплу затишну квартиру і знову виходити на мороз їй зовсім не хотілося.

Залишивши її у вітальні, Олена запустила прання і вирушила мити посуд після вечері. Крізь шум води вона почула голосні голоси: хтось розмовляв підвищеними тонами.

Вимкнувши воду, жінка поспішила на галас і виявила в коридорі свого чоловіка, який щось гнівно вимовляв жінці, яка стояла на порозі.

– Кажу тобі, немає її в нас!

– А я знаю, що вона тут, люди бачили, як Олена її вела! Анька! Швидко виходь, зараз же! Сказано було, до них не ходити!

– Не кричи! – Олена стала поруч з чоловіком, загородивши прохід вглиб квартири, – Не в себе вдома!

– Дівчинку поверни, мерзота! – верещала Марина, обдаючи її запахом перегару і давно не митого тіла.

– Мерзота тут тільки одна! – відповіла Олена, – Совісті в тебе немає! До чого дитину довела! Марино, ти що коїш? Аня у чому винна?

– А ти мене не вчи! Моя дочка, сама розберуся, як її вирощувати! Давай її сюди, бо поліцію викликаю!

– А викликай! Давно треба було! Заодно розповіси їм, як дитину на мороз без рукавичок і в гумових чоботях виставила, покажеш, в яких умовах Аня живе. Давай! Викликай! У мене свідків повний двір, як ти з нею поводишся! Дівчинці вісім років, а ти досі її до школи не віддала, мати!

Марина замовкла, на її молодому ще, але вже сильно пропитому обличчі застигло здивування, страх…

– Гаразд, чорт із тобою! – Жінка злісно плюнула прямо на підлогу, – Піду! Але май на увазі, я на вас управу знайду!

Вона вийшла, хитаючись, з силою зачинила вхідні двері.

Олена кинулася до вітальні, подивитися, як відреагувала Анюта на прихід матері, але виявилося, що вона навіть не почула, що сталося. Дівчинка спала, з головою накрившись ковдрою, їй не заважали ні мультики, ні голосні голоси, ні яскраве світло.

– Так, втомилася, бідолашна, – зітхнула жінка, вимикаючи телевізор, – І за що їй таке життя?

– Ну ти ж розумієш, що не сьогодні, то завтра ми повинні будемо повернути її матері? – тихо спитав Павло.

– Розумію, – кивнула Олена, з сумом дивлячись на згорнуту калачиком дівчинку, – Але як подумаю про це, у мене серце кров’ю обливається.

– Слухай, я згоден, з Мариною її залишати небезпечно, – погодився Павло, – Однак, як правильно вчинити в ситуації, що склалася, просто не уявляю. У дитячому будинку, як ти казала, їй теж буде несолодко. Взяти її до нас? Оформити опіку? Не знаю, чи потягнемо ми, чи впораємося… Це дуже велика відповідальність, не кошеня з вулиці підібрати.

– А може, є у дівчинки якісь родичі? – припустила Олена, – Ну, батька в неї давно не стало, я знаю, але ж повинні бути бабусі, напевно, дідусі, тітки, не знаю…

– Маринина мати теж аморальна стала, коли та тільки школу закінчила, – задумливо промовив Павло, – Батька в неї зроду не було, втім, як і сестер з братами. А от в Андрія, батька Анюти, можливо, хтось і є, тільки де їх шукати? Він же не тутешній, з іншої області начебто, хоч і в цьому я не певен.

– Спробувати варто, – впевнено сказала Олена, – Ти ж казав, що у тебе в опіці однокласниця працює, можливо, варто поговорити з нею? Так, скажімо, неофіційно. Пояснимо ситуацію, попросимо допомогти. Вони там своїми каналами швидко родичів знайдуть.

– А це слушна думка. Завтра вранці заїду до неї, попрошу допомогти за старою дружбою. А зараз давай спати, пізно вже.

****
Марина бушувала – мало того, що ці жалісливі відібрали у неї Аньку, так ще й опіку нацькували – тепер прощай, виплати! Терміну дали тиждень: квартиру в порядок привести, продукти, щоб були, одяг, і щоб у школу дівчинку влаштувати.

А воно їй потрібне? Жили собі спокійно, то ж ні, знайшлися доброзичливці! Впали на її голову!

Відволіктися від своїх бід Марина вирішила звичним способом – купила в магазині пару пляшок найдешевших міцних напоїв. Гостей цього разу збирати не стала, а то знову сусіди наскаржаться. Гаразд, поки доведеться причаїтися, а там, дивишся, і забудеться все.

Випивши в гордій самоті обидві пляшки, жінка так і не змогла заспокоїтись. Навпаки, злість та образа на сусідів під впливом міцного алкоголю посилилися багаторазово, і Марина горіла жагою помсти.

Вона дивилася у вікно, розмірковуючи, як їй насолити своїм кривдникам, як раптом її погляд зачепився за новенький позашляховик Павла. Чоловік купив його нещодавно, всього пару місяців тому, і дуже пишався, прямо порошинки здував.

– А ось я тобі влаштую! – прошипіла Марина і, прихопивши молоток, нетвердою ходою попрямувала на вулицю.

За кілька хвилин на дворі було чутно гучне виття сигналізації.

****
– І що тепер із нею буде? – Павло нервово крутив у руках ручку.

– Поки що складно сказати. Швидше за все, відбудеться умовним терміном на перший раз та штрафом, – відповів слідчий, який приймав заяву.

– А дитина? У неї дівчинка восьмирічна. Там і так вже опіка дуже цікавиться, а тут таке…

– Ну, якщо цікавилися вже, то, швидше за все, дитину заберуть, можливо, на якийсь час, а може, й назавжди.

– Ясно, – Павло підвівся, поклав ручку на стіл. – Ну, я піду?

***
– Як – заберуть? – ахнула Олена, щільніше прикривши двері кухні, щоб Аня не могла почути їхню розмову, – Ні, цього не можна допустити!

– Та я вже зрозумів, що ти дівчинку не віддаси. Значить, оформлятимемо опіку.

Він вже потягся за телефоном, як раптом той голосно завібрував, сповіщаючи про вхідний дзвінок.

– Так, Христино, так, так… Серйозно? Ось це вдача! Та ти що? Ну це ж чудова новина! Дякую тобі!

Він скинув виклик і з усмішкою обернувся до дружини.

– З опіки дзвонили. Знайшлася бабуся Анюти по батькові. Вона й не знала, що в неї внучка є, з сином стосунки багато років не підтримувала, там сварка якась у них була. Вона готова забрати дівчинку.

– Ой, як добре! – Зраділа Олена, – Ось тільки подивитися потрібно, що там за бабуся така.

Але побоювання її були марними. Бабуся Анюти виявилася дуже гарною доброю жінкою. Вона тільки охала, слухаючи історію життя своєї онуки, раз у раз хапалася за серце.

– Господи, бідна дитина! Ось натерпілася! Ну нічого, тепер все інакше буде, все позаду.

Анюті бабуся сподобалася. Щоправда, спочатку дівчинка соромилася її, але незабаром Зоя Михайлівна змогла знайти до неї підхід, і вже за кілька днів вони потоваришували.

Дізнавшись, що бабуся приїхала, щоб забрати її з собою в інше місто, дівчинка навіть зраділа.

– Ух ти! І я в школу ходитиму?

– А як же? Звісно, ​​будеш!

– Чудово, я дуже хочу в школу. Ось тільки … – Анюта зніяковіла, – Я читати не вмію …

– Ну, це не проблема! Навчу! – засміялася Зоя Михайлівна. – Адже я вчитель.

– Справді? – ахнула Анюта.

– Справді, все життя в школі працюю, таких ось, як ти, маленьких, навчаю. Тож ми з тобою зовсім розлучатися не будемо. І у школі разом будемо, і вдома.

Проводячи бабусю з онукою, Олена щасливо посміхалася.

– Як гадаєш, у них все буде добре? – спитала вона чоловіка, виглядаючи у вікнах автобуса, що від’їжджає, знайомі обличчя.

– Обов’язково, – впевнено відповів Павло, ніжно обіймаючи дружину за плечі. – У Зої Михайлівни з’явився сенс у житті, а в Анюти шанс на щасливе майбутнє.

– А Марина? Раптом вона відновиться в правах і забере Анюту?

– Та кинь ці думки! Такі, як вона, здатні тільки плакатися на кожному кутку про свою важку долю та нещасне життя. А міняти вона нічого не буде, ось побачиш.

Так і сталося. Марина дуже скоро забула про те, що має доньку. Вона так і продовжувала пити, поступово втрачаючи людську подобу, поки, нарешті, якось її не знайшли у власній квартирі. Що саме там сталося, ніхто так і не дізнався.

Дівчинка жила з бабусею, а Павло та Олена регулярно відвідували її. Вона була доглянутою і розумною дівчинкою.

Ось так небайдужість сусідів врятувала життя маленької дитини.