– Та ти взагалі сама винна! Ти що думала, що я в монастир піду? Я чоловік! Я не можу чекати цілий рік, поки тобі схочеться, – обурився він. – Зараз у тебе пузо, а що далі? Потім діти будуть, із ними теж не до цього. А потім – вічний головний біль? Якої взагалі реакції ти чекала від мене?

– Ой, господи! Ну, подумаєш, сходив ліворуч! Усі мужики такі. Годі нити! Іди мирись! Чи ти думаєш у мене тут із пузом прописатися?

– Мамо… Він взагалі зрадив мене… – нагадала Віра.

Все її життя було зруйноване. Вчора вона впіймала чоловіка на зраді, сьогодні мати майже прямим текстом виставляла за двері. І обидва розмовляли з нею так, ніби вона маленька примхлива дівчинка.

– Ну, зрадив. І що? – насупилась Ніна. – Сама ж його спровокувала. Ти що, одна така на весь світ, мати-героїня? Усі ходять в положенні, й нічого, якось живуть разом. А ти – ну просто кришталева! На роботу ходила, отже, не така вже й хвора була.

– Мамо! Невже ти не пам’ятаєш, як сама чекала батька ночами? – спитала Віра крізь сльози.

– Отож і воно! – сплеснула Ніна руками. – Усі вони гуляють. Просто не всіх викривають. Так, – даю тиждень тобі на примирення. Не помиритесь – живи, як знаєш!

Ще вчора мати обурювалася на зятя і говорила, що «потанцює він у мене». Сьогодні – гнала доньку, мало не просити вибачення у чоловіка, який її зрадив. Віра здогадувалась, що мама просто не хоче допомагати їй.

Вона б і не просила допомоги. Але, чуже плече було б дуже доречним, адже Віра була при надії.

Мати ж чудово знала, що це таке. Батько Віри, Віктор, постійно її зраджував. Ніна ставилась до цього… специфічно.

Вона плакала, не спала ночами, чекала на нього. Потім, коли він приходив уранці з букетом, шмагала його цими ж квітами.

– Ніколи більше не купуватиму тобі троянди, – якось пожартував Віктор, не соромлячись. – Дуже вже дряпаються.

І вона сміялася разом із ним. Щоразу, коли чоловік зраджував їй, вона звалювала на нього всесвітню образу і вимагала компенсації. Іноді побічно, через натяки, іноді прямо. Так у Ніни з’явилася норкова шуба, машина та ціла полиця французьких парфумів.

– Він же після цього, як шовковий, – сказала мати, коли хвалилася перед подругою черговою обновкою. – Ось я його тепленьким і беру. Ну, а що? Не кидати ж! А так, хоч якась радість.

– Ніно… Може, розлучишся? – Зітхнула мамина подруга. – Це ж не життя.

– Ага! Щоб іншій його віддати? Зараз, розбіглася! – Безкомпромісно заявила Ніна.

За час спільного життя з Віктором вона вмовила його переписати на неї квартиру, та зробити в ній ремонт. Мовляв, щоб спокійніше було. Адже Віктор певною мірою може піти, а вона залишиться одна з донькою на вулиці. Чоловік пішов і на це.

Коли Вірі було вісім, її батьки розлучилися. Віктор пішов до іншої жінки з кінцями. З дочкою він майже не спілкувався: обидва не особливо горіли ентузіазмом і зідзвонювалися хіба що у свята.

Мати тоді була у розпачі, але їй довелося змиритися з таким станом справ. Якийсь час вони жили завдяки старим запасам та залишкам розкоші, а потім Ніні довелося вийти на роботу.

– Раніше жила, як у раю, а тепер, як жебрачка, – журилася вона.

– Зате не гадаєш, з ким твій суджений, – заперечувала подруга.

– Так. І копійки рахую.

Життя справді стало складним. Мати навіть здала всі свої золоті прикраси. Але згодом вони звикли харчуватися скромніше, не ходити щотижня на розваги, та носити одяг більше одного сезону.

Віра дивилася на все це і думала, що вона ніколи не вплутається в такі стосунки. Ніколи не змусить своїх дітей бачити щось схоже. Як вона помилялася…

Донька мимоволі повторювала мамину долю.

Льоша теж був заможним. Багатий спадкоємець, до того ж із мізками. Він мав свій невеликий бізнес: кілька салонів краси по місту. Вони стабільно приносили добрий дохід.

Зрозуміло, це була не єдина його гідність. Спочатку він дуже красиво говорив про те, як для нього виглядають ідеальні відносини.

– Люди повинні домовлятися між собою. Це ключ до всього, – стверджував він. – Якби люди просто сідали та спокійно обговорювали проблеми, розлучень було б значно менше.

Льоша здавався м’яким, поступливим, добрим. Насправді ж, коли вже у шлюбі вони почали стикатися з конфліктами, гарний фасад дав тріщину.

Льоша був готовий приносити Вірі свіжі персики вранці, бігав уночі за солодощами для коханої, оплачував походи в салон. Але варто було ситуації реально розжаритися, як усе ставало зовсім інакше.

Віра переживала через те, що він затримується на роботі. Льоша відмахувався: мовляв, багато справ. Коли вона просила хоча б відповідати на дзвінки у таких випадках, він кивав, але… у результаті все одно не відповідав.

– Льош, ти розумієш, що я хвилююся?! – обурилася Віра, коли він вкотре приїхав мало не пізно вночі.

– Ну, тобі що, так складно підняти слухавку?

– Віро, це ти себе накручуєш. Твої емоції – твої проблеми, – відповів їй чоловік.

– А якби я так затримувалася? Ти теж сидів би на місці?

– Так. Це вже були б мої проблеми. Я б тебе з цим не турбував.

Іноді його думка підривала Вірі мозок. Він був готовий домовлятися лише на перший погляд. Коли справа доходила до зіткнення інтересів, Вірі доводилося поступатися.

Однак вона за наївністю вважала це терпимою особливістю характеру. Їй здавалося, що всі чоловіки не дуже добре розбираються в емоціях і не усвідомлюють, що завдають біль своїй другій половинці.

Можливо, саме через такі викрутаси Віра не стала звільнятися. Навіть коли була при надії. Вона не хотіла бути залежною від чоловіка.

Це рішення далося їй не просто. Вже з другого місяця токсикоз став її незмінним і дуже нав’язливим супутником. Варто тільки занадто швидко встати, як Віру починало нудити.

До цього додалося постійне запаморочення та сильний головний біль. Хотілося лежати в тиші, але вона вставала і гнала себе працювати. Іноді замислювалася, а чи є в цьому сенс, але все одно йшла.
Як з’ясувалося, не дарма.

Спочатку у них посипався побут. Віра майже припинила прибиратись і чергувати біля плити вечорами. Їхнє меню обмежилося макаронами, стейками, напівфабрикатними котлетами.

Льоша жодного разу не зробив їй зауваження, а якщо хотів щось особливе на вечерю – замовляв на двох. Вірі здавалося, що з його боку це подвиг. Ставитися з розумінням, підлаштовується.

Потім не стало близькості, бо Віра фізично не була готова до неї, – тут би просто дожити до ранку. Спочатку Льоша ображався, але і з цим примирився. Ну, чи так Вірі здавалося.

Для чоловіка смартфон завжди був продовженням руки. Він спілкувався з партнерами, майстрами, іноді з клієнтами. Але останнім часом Льоша лежав з ним обійнявшись навіть вночі, а часом і в душ йшов з телефоном.

Віра вирішила тихенько перевірити, що ж там таке цікаве, і знайшла листування. З відповідними фотографіями та солодкими фразочками.

Довго думати Віра не стала і влаштувала розбірки того ж дня.

– Та ти взагалі сама винна! Ти що думала, що я в монастир піду? Я чоловік! Я не можу чекати цілий рік, поки тобі схочеться, – обурився він.

– Зараз у тебе пузо, а що далі? Потім діти будуть, із ними теж не до цього. А потім – вічний головний біль? Якої взагалі реакції ти чекала від мене?

– Розуміння. Терпіння, – видавила Віра із себе. – Вже точно не зради!

– Ти спочатку сама увійди в моє становище! Он у нас перукар працює, Боря. У нього також дружина в положенні. І не жене його від себе. А тобі чоловіка, бачте, важко потішити.

Тут Віра і зрозуміла, що вся м’якість Льоші – це гарна обгортка. Під нею ховається егоїзм. Він любить не її, а себе!

Вона зібрала речі та поїхала до матері, сподіваючись на підтримку. А отримала чергові звинувачення.

– Мамо, ти ж сама бачиш, що мені зараз потрібна допомога… – сказала Віра, ледь не задихаючись від сліз.

– Я й допомагаю! Я тобі слушні речі говорю. Повертайся до нього! Тобі потрібний мужик, а твоїй дитині – батько. І вистачить шмарклі розводити!

Ніна дивилася на світ інакше. Для неї зради перетворювалися на подарунки. Прощення вона вважала мудрістю, а терпіння – лише тактикою виживання. Можливо, вона щиро вважала, що рятує дочку. Але Віра так не вважала.

Наступного дня вона зустрілася із подругою. Їй все ще треба було виговоритися хоч комусь. З Анжелою вони познайомилися на колишньому місці роботи, часто прикривали одне одного. Віра давно звільнилася звідти, але їхнє спілкування не перервалося.

– Віро, ситуація, звичайно, швах, але… Я в тебе вірю, ти впораєшся, – лагідно сказала Анжела, вислухавши подругу. – Не бійся. Є декретні, аліменти, соцвиплати всякі. Надворі ти не залишишся.

– Зрештою, перебирайся до мене. Не можу обіцяти, що прийму назавжди, але зараз живу сама і найближчим часом займатися особистим життям не планую. Платежі поділимо, обом легше буде.

Віра була збентежена. Чоловік переконував її, що вона сама штовхнула його в чужі обійми, мати вимагала повернутися до зрадника, а чужа людина так просто пропонувала допомогу.

Звісно ж, ​​вона погодилася. Не стільки через обіцянку віддати їй вільну кімнату, скільки заради якогось плеча поруч.

Віра повернулася додому й одразу почала збирати речі. Ніна зіткнулася з дочкою практично у дверях.

– Ну що, схаменулась? Помирились? – усміхнулася мати.

Віра підвела погляд і спокійно відповіла:

– Ніколи!

Ніна ахнула, сплеснула руками, почала обурюватися, але Віра вже зачинила за собою двері.
Усередині все розривалося від болю, гострого почуття самотності та страху. Але водночас, вона наче ковтнула свіжого повітря.

Хоч би як усе склалося, Віра не повернеться ні до чоловіка, ні до матері. Зубами гризтиме землю, але не повернеться! Бо поряд зі зрадниками ще страшніше, ніж на самоті. Ви з нею згодні?

Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.