– Та ви що… та ми на неї все витрачаємо! Та я… Та я заради неї… – Помовч, – відрізала Ірина Іванівна. – Віка до тебе не повернеться! Я до себе її заберу. І квартирантів вижени, інакше проблем не оберешся. – Марія квартиру внучці залишила! А ти майном сироти користуєшся, безсовісна

– Так, значить? Зібрала речі й на вихід?

Марина стояла у дверях кімнати, підперши боки кулаками. Халат на ній натягнувся, а обличчя вкрилося бридкими червоними плямами.

– Ти хоч розумієш, що я для тебе зробила? Я тебе від притулку врятувала, коли твоя мама в тумані розчинилася, а бабки не стало!

Віка, не обертаючись, продовжувала заштовхувати джинси в старий рюкзак. Блискавка заїдала, і це дратувало сильніше, ніж вереск тітки.

– А я просила мене рятувати? – глухо озвалася дівчинка, нарешті впоравшись із замком. – Ти мене взяла, щоб виглядати перед родичами святою. Мовляв, подивіться, яка Марина героїня, сироту прилаштувала.

– Та як у тебе язик повертається! – Марина зробила крок у кімнату. – Ми на ці травневі планували до друзів їхати, шашлики, відпочинок.

– А що ти влаштувала? Знову свої кислі міни корчиш? Знову тобі все не так?

– Мені не “не так”, Марино. Мені просто не хочеться дивитися на твоїх не тверезих… веселих друзів.У мене завтра контрольна, мені треба готуватися.

– Контрольна в неї! – Тітка сплеснула руками, ледь не зачепивши люстру, що низько висить. – Ти подивися на неї, відмінниця знайшлася!

– Та якби не я, ти б зараз у дитячому будинку підлоги натирала і кашу порожню їла. Я на тебе опіку оформила, я за тебе перед законом відповідаю!

Віка різко розвернулася.

– Так відмовся! Прямо зараз. Подзвони в опіку й скажи: «Забирайте її, я не впораюся». Що слабко? Імідж зіпсується?

– Ах ти… – Марина на мить задихнулася від обурення. – Ти мені ще умови ставитимеш? Та я з радістю відмовлюсь! Прямо завтра папери подам. Набридло! Жодної подяки, один гонор.

– Живи як хочеш, шукай свою маму, яка про тебе і не згадала жодного разу за сім років!

– А я, може, сама від тебе відмовлюсь! – вигукнула Віка. – Думаєш, мені тут медом намазано? Та я краще в казенних стінах житиму, ніж із тобою!

Марина завмерла, її рот смішно роззявився. У коридорі почулися важкі кроки – це з кухні вийшов Женя, батько Віки, який повернувся з місць не надто віддалених минулого літа і тепер жив тут же, на правах нахлібника, не маючи ні роботи, ні прав на дочку.

– Чого кричите? – хрипко спитав він, потираючи неголене підборіддя. – Сусіди зараз поліцію викличуть.

– А ти взагалі мовчи! — гаркнула на нього Марина. – Батько року знайшовся! Дочку твою до притулку здають, а він за сусідів переживає.

Віка подивилася на батька і їй стало сумно. Вона пам’ятала, як у три роки його вели люди у формі, як мати тоді просто зачинила двері й пішла «по хліб», щоб повернутися лише через тиждень, а потім і зовсім зникнути.

Все почалося, коли Віку принесли з полог ового будинку. Мати, молода і вічно кудись квапилася, ледь глянула на пакунок.

– Мамо, посидь з нею, мені треба відлучитися, – сказала вона своїй матері й поскакала на побачення.

Відлучення розтяглося на тринадцять років. Бабуся була людиною старого загартування. Вона не сюсюкала, не купувала зайвих іграшок, але завжди знала, коли Віка зголодніла, або коли в неї починала боліти голова.

Коли батька забрали, а мати вирушила на пошуки “кращого життя”, бабуся просто зітхнула і почала збирати документи.

– Розумієш, Вікушо, – казала вона, розчісуючи внучці волосся, – людям іноді потрібен час, щоб зрозуміти, що вони втратили. А поки вони зрозуміють, ми з тобою будемо разом.

У шість років, коли настав час йти до школи, виникли проблеми. Мати зникла остаточно. Бабусі довелося пройти через кола бюрократичного пекла, щоб позбавити цю пару прав.

– Важко це, – ділилася вона із сусідкою на лавці, поки Віка грала в пісочниці. – Свою ж дочку батьківських прав позбавляти…

– Але дівку треба оформляти, інакше ні лікарів, ні школи не видно.

Віка все чула. Вона не ображалася на матір – вона тоді не вміла ненавидіти. Мати була для неї, як персонаж із забутого мультика – начебто щось було, але сюжет стерся.

Шість класів Віка закінчила майже чудово. Бабуся пишалася, ставила щоденник на чільне місце. А потім…

Восени із-за ґрат повернувся батько. Бабуся пустила зятя пожити в себе, хоча Віка знала, що вони завжди не ладнали. А за пів року бабусі не стало.

Вона йшла довго, важко, у лікарняному боксі, куди Віку не пускали. Дівчинка сиділа на пластиковому стільці у вестибюлі, стискаючи в руках пакет з апельсинами, які так і не вдалося віддати.

Коли лікар вийшов і просто кивнув, Віка не заплакала. Тому що усвідомлення не було.

Похороном займалася Марина, рідна батькова сестра. Вона тоді дуже намагалася: плакала найголосніше, поправляла хустку, приймала співчуття з таким виглядом, ніби втратила, як мінімум, сенс життя.

– Ми тебе не покинемо, – шепотіла вона Вікторії на поминках, підкладаючи їй у тарілку зайвий шматок пирога. – З Женьки користі нуль, він сам, як дитина після відсидки, а я все ж кревна.

– Оформимо тимчасову опіку, поживеш у нас. Квартиру бабчину поки що зачинимо, щоб борги не збиралися.

Віка тоді не розуміла, що «зачинимо» означало «здамо тишком-нишком знайомим, а гроші будемо класти в кишеню». Вона просто хотіла, щоб їй дали спокій.

Життя у Марини виявилося далеким від картинки, на якій зображалися щасливі діти. Тітка жила в трикімнатній квартирі із чоловіком, який племінницю терпіти не міг. Віку поселили у прохідній кімнаті на старому дивані.

– Посуд помила? – Марина зазирнула в кімнату, стягуючи гумові рукавички.

– Помила, – кинула Віка, не відриваючись від підручника історії.

– А сковорідку? Я ж просила: жирне замочувати одразу. Ти тут не в гостях, Віка. Ми сім’я, а у сім’ї у кожного свої обов’язки.

– Я на роботі орю, тато твій на дивані лежить. Хоч ти користь принось!

Батько й справді частіше лежав. Він не конфліктував, не лаявся, просто валявся і нічого не робив.

Іноді він намагався заговорити з дочкою:

– Як у школі?

– Нормально.

– Ну, вчись. Навчання – світло.

На цьому їхнє спілкування закінчувалося. Віка бачила, що батькові на неї начхати, так само як і матері, яка десь загубилася.

Його більше хвилювало, коли Марина дасть йому грошей на тютюн, або коли по телевізору почнеться кримінальна хроніка.

Напруга накопичувалася місяцями. Марина все частіше дорікала Віку їжею, одягом та самим фактом її існування.

– Ти знаєш, скільки зараз коштує взуття на підлітка? – обурювалася вона, розмовляючи телефоном з подругою. – У неї нога росте, як на дріжджах!

– А допомога – мізер. Я свої зароблені докладаю. А подяки? Нуль. Ходить, вовком дивиться.

Віка чула це через тонкі двері. Вона знала, що тітка отримує за неї гроші, і знала, що бабусина квартира здається за непогану суму. Але говорити про це не можна – у тітки відразу починалася істерика.

Сварка гримнула на травневі:

– Я сказала, що ти їдеш з нами на дачу до Петрових! – репетувала тітка. – Потрібно мати пристойний вигляд. Одягнеш ту синю сукню.

– Я не поїду, – спокійно відповіла Віка. – Мені треба готуватися до іспиту з математики. У мене прогалини через те, що я хворіла у березні.

– Математика зачекає! – верескнула тітка. – Ти мені імідж псуєш. Усі питають: «А де ваша Віка? Що ж вона у вас така нелюдима? Думають, ми тебе тут у чорному тілі тримаємо!

– А це не так? – Віка підвела очі. – Ви за пів року мені тільки одні кеди купили, і то на два розміри більше, на виріст. А гроші з бабусиної квартири куди йдуть?

Марина зблідла.

– Та як ти смієш… Ми ці гроші на твоє майбутнє відкладаємо! Та і яке ти до неї відношення маєш?

Віка встала зі стільця.

– Я нікуди не поїду! І сукню цю безглузду не одягну. Вона мені мала в плечах.

Марина влаштувала скандал.

– Збирай манатки! – репетувала тітка, жбурляючи у бік Віки її сумку. – Прямо зараз дзвоню в опіку. Нехай забирають в інтернат. Подивимося, як ти там про квартиру згадуватимеш!

– Дзвони, – Віка методично складала зошити. – Краще там, ніж слухати твоє скиглення про те, як дорого обходиться моє утримання…

Женя вийшов у коридор.

– Марино, ну годі. Куди вона піде проти ночі?

– Заткнися! – Тітка розвернулася до нього. – Ти такий же нахлібник. Твоя дочка – копія матусі. Така ж зарозуміла.

Віка вийшла до передпокою. Вона справді була готова піти. У її голові вже дозрів план.

– Я йду, – сказала вона, одягаючи куртку.

– Вали! – заволала тітонька, виштовхала її на сходову клітку і шваркнула дверима об одвірок.

Віка не пішла до притулку. Вона дійшла до сусіднього кварталу, де мешкала Ірина Іванівна, стара подруга та колишня колега бабусі.

Ірина Іванівна була жінкою суворою, працювала колись в управлінні освіти та знала закони краще за Марину – рецепти.

– Господи, Віка? Ти чого у такий час? – Ірина Іванівна прочинила двері, притримуючи на плечах шаль.

– Марина від мене відмовилася, – коротко кинула дівчинка. — Можна я у вас переночую? Завтра я сама піду в органи опіки.

Ірина Іванівна уважно подивилася на бліде обличчя підлітка, на старий рюкзак та поношені кеди.

– Проходь. Ходімо, побалакаємо…

За столом Віка розповіла все: і про квартиру, і про гроші, і про те, як батько мовчить, поки його сестра зну щається над його дочкою.

Ірина Іванівна слухала мовчки.

– Виходить, квартиру здають? – Уточнила вона. – А документи на опіку у неї які?

– Тимчасові. Вона щоразу каже, що ось-ось постійні зробить, але щось тягне.

– Тягне, бо за постійної опіки перевірки суворіші, – кивнула Ірина Іванівна. – А за тимчасовою вона начебто робить ласку державі.

– Послухай мене, дівчинко. Завтра ми нікуди не підемо. Ми поїдемо. І не в опіку, а одразу до моєї колишньої учениці, вона зараз у прокуратурі відділом у справах неповнолітніх управляє.

І квартира Марії твоя – я сама особисто її заповіт бачила. А Маринка просто від тебе це приховує.

Пообіді тітка прискакала.

– Віддайте дівчину! – голосила вона на весь під’їзд. – Віка, виходь! Я погарячкувала, ну з ким не буває? А в нас родина!

Ірина Іванівна відчинила двері, не знімаючи ланцюжка.

– Сім’я, кажеш? Схаменулась! Прокуратура інакше вважає, між іншим!

– Яка прокуратура? – Марина затнулася.

– Та сама, яка зараз перевіряє законність здачі квартири, яка належить неповнолітній, без згоди органів опіки. І використання цільових засобів не за призначенням.

– Та ви що… та ми на неї все витрачаємо! Та я… Та я заради неї…

– Помовч, – відрізала Ірина Іванівна. – Віка до тебе не повернеться! Я до себе її заберу. І квартирантів вижени, інакше проблем не оберешся.

– Марія квартиру внучці залишила! А ти майном сироти користуєшся, безсовісна!

Марина ще намагалася щось кричати, догоджати, навіть пробувала двері відчинити, але Віка до неї так і не вийшла.

Марину позбавили статусу опікуна з позором. Мешканців із бабусиної квартири виселили.

Женя, злякавшись відповідальності, швидко знайшов якийсь підробіток на будівництві в іншому місті і зник з обрію, надіславши Вікторії коротке повідомлення:

– Так краще для всіх.

Ірині Іванівні опіку не дали – вона за віком не підійшла. Віку відправили в дитячий будинок, і їй там навіть сподобалося.

Ірина Іванівна її регулярно відвідувала, у дівчинки з’явилися подруги. Навчання підтяглося, душевний стан вирівнявся. Вікторії, попри все, жилося тепер спокійно. З такими опікунами і ворогів не потрібно!

Як вам тітонька? Пишіть в комиентарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!