— Та я ж казав, що вона егоїстка! Глянь, у чому ходить! Халат дірявий! Ну, якщо грошей немає, то нащо у таких хоромах сидіти?!

Після слів свахи стало не по собі. Відчуваю себе винною, хоч і не має в чому.

Запросила я сватів у неділю на чай. Ну, думаю, діти 10 років у шлюбі, пора вже зібратись, як люди.

Бо колись ми не дуже ладнали, особливо після весілля. Але я ж усе вже забула, давно відкинула ті образи. Чого пам’ятати? Життя ж іде, діти щасливі, он уже й квартиру свою мають. А свати, як виявилось, досі на мене щось там тримають…

Ото ж прийшли, сіли, чай п’ємо, тортик ріжу. Говоримо про дітей, роботу, життя. Я їм по-доброму, з усією душею.

І от іду на кухню ще торта нарізати та чаю долити, а якраз повз кімнату проходила і чую — шепочуться. Ну, не в їхньому стилі, бо звикли прямо казати, але щось там таке гудуть. Прислухалась, і що ж чую?

— Ну, скажи, Галино, як воно так? — це сват, Петро. — Чотири кімнати у жінки, сама тут живе, а дітей тоді сюди не пустила. Вони ж по орендованих стільки років тулилися!

— Ага! — підтакує сватиха, Люба. — Ми ж тоді їм допомагали, гроші відкладали, а вона ні копійки. Ще й комуналку з них тягнула! Як так? Власних дітей оббирати!

— Та я ж казав, що вона егоїстка! Глянь, у чому ходить! Халат дірявий! Ну, якщо грошей немає, то нащо у таких хоромах сидіти?!

Я стою, слухаю — і серце стискається. Так неприємно стало… Їх запросила, бо хотіла нормальних стосунків, хотіла по-людськи. А, виявляється, досі злість у собі носять.

Не вважаю, що зробила тоді щось не так. Бо я прекрасно розуміла: дві господині на одній кухні — то біда.

Це були б одні сварки, докори, непорозуміння. І, мабуть, я б справді стала тією страшною свекрухою, що втручається в усе. А так — їхнє життя, їхні правила.

Ну і що робити? Виходжу до них, ставлю перед ними тортик, посміхаюся:

— Ну що, свати, розмовляєте про мене? Чи ще тортика дати, щоб веселіше було?

— Ви все ще ображаєтесь? Серйозно? Минуло десять років! У дітей своє житло, хороша робота, все гаразд. Ми ж не бідуємо, ні вони, ні я. То чого ті образи тримати? Я не шкодую, що тоді зробила так, бо ми б точно пересварилися. І, може, зараз би не сиділи отак разом. Давайте вже лишимо те все в минулому, а?

Вони переглянулися, зітхнули. Люба перша відтаяла:

— Та може, ти й права… Просто боляче було, що вони тоді так тяжко працювали, а ти ніби… відсторонилася.

Петро щось пробурчав, але вже не так злобно. Потім мовчки відкусив шматок торта.

Ну і отак воно все й розрулилося. Чи забудуть вони ту стару образу — не знаю. Але принаймні я сказала все, що думала. І совість у мене чиста.

А ви б як зробили? Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!