– Та я ж, як краще хотіла…

– Це все ти! Через тебе я один!

– Тобто, це я підклала під тебе коханку? – обурилась мати, вигнувши брови. – І в чарку заглядати тебе теж я примушую? Ти сам своє життя профукав, а я ще й винна!

І Людмила й справді відчувала себе винною.

– Якби ти Ксюху не гнобила, все по-іншому було б, – промимрив він і потягся за пляшкою пінного. – Ти її поїдом зжирала, коли ми з нею жили, а тепер дивуєшся, чого я тут сиджу.

– Знаєш, синку, ти вже не маленька дитинка. Вибираєш собі не зрозумій кого, а потім мені висловлюєш!

Усередині кольнуло. Людмила не витримала, кинула брудний посуд і пішла до своєї спальні, не бажаючи продовжувати цю розмову. Бо частково так воно й було.

Вона ніколи не була з Ксенією на ножах, але стосунки між ними були дуже прохолодними. Невістка здавалася Людмилі надто тихою і навіть манірною.

Та працювала в бібліотеці, носила в’язані вручну кардигани, читала класику і боялася зайвий раз клацнути виделкою в компанії.

Людмила була іншого складу розуму. Жвава, з іскрою, пробивна. Вона мала думку з будь-якого питання, і вона не соромилася її висловлювати.

А тут – невістка-невидимка! Сіра мишка.

Коли Влад привів Ксенію знайомитись, Людмила до останнього сподівалася, що це просто подруга, колега, співмешканка. Будь-хто, але не майбутня дружина.

Однак син повідомив, що збирається одружитися. Людмила тоді дуже розчарувалася і навіть не намагалася це приховати.

– Це ваша справа, ваше життя, – сказала вона.

Але Ксенія все зрозуміла. Просто вирішила, що так, це їхня справа.

Людмила не вгамувалася. Спочатку вона терпіла, переконуючи себе, що це вибір сина, але незабаром почала запрошувати Ксенію на дачу на сімейні посиденьки.

Там Людмила завжди збирала гучні компанії. Свекруха сподівалася, що зробить із Ксенії, якщо не душу компанії, то хоча б щось більш-менш яскраве.

Але невістка не хотіла змінюватись. По можливості вона відмовлялася від поїздок, а якщо й була, то сиділа десь у куточку зі смартфоном і відмовчувалася.

Поки всі спілкувалися й смажили м’ясо, вона, здавалося, намагалася злитися з оточенням.

Зрештою, Людмила не стрималася і сказала Владу:

– У тебе не дружина, а колода. Ні життя в ній, ні жодних амбіцій. Сидить по стійці струнко, і її все влаштовує. Зачахнеш ти з нею, занудьгуєш.

– Та й важко з нею по життю буде, вона ніде не проб’ється. Задумайся. Тобі потрібно щось жвавіше, а не ця миша бібліотечна.

Людмила не помічала іншого. Невістка чудово готувала, була сімейною дівчиною, не сиділа на чужій шиї. Так, її було важко витягти з дому. Зате вона чудово в’язала та вишивала, робила химерні вироби з паперу.

Загалом, плюсів у Ксенії вистачало, але все ж пізнається в порівнянні. І в Людмили, на жаль, з’явилася така можливість.

Коли з’явився онук, Людмила натішитися не могла. Все-таки продовження роду, хлопчик. Але Ксенія очікувано замкнулася в побуті ще сильніше і взагалі припинила з’являтися на людях.

– А чого вона в тебе вічно вдома? – з претензією питала свекруха сина.

– Мамо, а де їй ще бути? Біля плити вона, з немовлям – теж. Не на курорті ж в Туреччині, – огризався Влад.

– Так вона в тебе зовсім стане меблями. Хоч розтормоши її, чи що. До мене онука привезіть, нехай вона погуляє, розвіється. Або ти з ним посидь.

Влад у відповідь лише бурчав. А що йому казати? Що Ксенія і раніше не особливо любила бездіяльно хитатися, а тепер – тим більше?

– Вона тобі не пара! – продовжувала насідати Людмила.

– А хто мені пара? Ти, мамо? – сердито питав син.

Потім Влад став дратівливим. Він і раніше майже не розповідав про стосунки з Ксенією, а якоїсь миті зовсім замкнувся. Людмила знала лише, що тепер вони частіше лаються.

Свекруха думала, що це криза у відносинах, що все мине, що це через дитину. Виявилося, у Влада була коханка.

Тепер Людмила сиділа на самоті у своїй спальні. Пальці тремтіли. Хотілося закричати на весь будинок: «Владе, ти ж сам пішов!»

Але вона не могла. Бо певною мірою розуміла: так, вона тиснула. Закидами, єхидством, постійними «та я, як найкраще хочу».

Насправді вона лізла в чуже життя і вважала, що це турбота. І так, може, вона і не була звідницею, але не виключено, що саме її крапля стала останньою.

Влад переїхав до коханки Лариси, ще до офіційного розлучення з Ксенією. Лариса була зовсім іншою. Вона виявилася яскравою, гамірною дівчиною з заразливим сміхом, який чули навіть сусіди.

Завжди з різноколірними нігтиками, в обтислому одязі, із зачіскою. Лариса була жінкою-святом: блискуча, вибухова, іноді недоречна, але страшенно жвава.

Звісно, вона сподобалася Людмилі. І не лише їй. Лариса швидко порозумілася з родичами. Вона могла і частівку заспівати, і станцювати, і тост сказати такий, що всі аплодували.

Влад поруч із нею теж розцвів. Він погарнішав, почав частіше сміятися і жартувати, постійно вирушав з нею то в походи, то до друзів.

– Оце невістка в мене буде! – хвалилася Людмила своїй сестрі. – Видатна дівка! З вогником, із запалом! Далеко піде.

Але сама Лариса не поспішала із питанням одруження і навіть трохи відгороджувалась.

– По нашому життю спочатку треба притертися, потім уже в РАЦС йти, – казала вона.

Спочатку це сприймалося навіть, як плюс. Не полює на свідоцтво про шлюб, а значить, не аферистка, кохає по-справжньому, без задніх думок.

Але так лише здавалося. Потім Лариса почала заводити розмови про машину.

– Владику, мені якось незручно щоразу твою брати… Може, візьмемо мені? Хоча б у кредит.

Потім мова йшла про манікюрний кабінет.

– Це ж мрія всього мого життя! – усміхаючись, казала Лариса. – Знаєш, скільки заробляють майстри? Потрібно тільки вкластися в курси, інструменти та розкручування. І в оренду.

– Хоча краще купити приміщення, а то клієнти примхливі, вони звикають ходити в одне і те ж місце. З орендою не так надійно, можуть виставити.

Влад відчиняв гаманець та платив. Коли дійшло до поїздки на Балі, довелося вже брати кредит. І з кожним місяцем борги Влада та апетити Лариси лише зростали.

А потім вона зникла. Просто зібрала речі та поїхала. Після себе Лариса залишила лише спогади та коротке повідомлення у месенджері.

– Владе, вибач, але, здається, мої почуття згасли. Таке буває. Ти добрий хлопець, бережи себе. Сподіваюся, ти будеш щасливий.

На емоціях він хотів написати їй, що вона просто використала його, але не зміг: вже був у чорному списку.

…З того часу Влад жив у матері. Ось уже третій місяць. Роботу він закинув, тож його звільнили. Він не мав ні планів, ні бажання щось змінювати.

Він цілодобово сидів біля телевізора, прикладався до пляшки вечорами, а іноді й вранці, якщо був зовсім не в настрої.

Він у всьому звинувачував матір, а та годувала його, бо й справді відчувала відповідальність за те, що сталося.

Людмила не знала, що їй робити. З одного боку, в чомусь він мав рацію. З іншого боку, він же дорослий чоловік, сам зробив вибір, а тепер все валить на неї. До того ж ще й чахне не щодня, а щогодини.

Їй хотілося виговоритися, але слухати не було кому. Визнаватись у такому перед подругами якось соромно.

Паплюжити сина перед родичами не хотілося. Вона пішла на форум, описала свою ситуацію. Поки чекала відповіді від психологів, їй написав хтось зі звичайних користувачів.

– Ну, звичайно, вашому синові зручно. Все ж за нього роблять, все під боком. Випхніть його з гнізда, тоді заворушиться. Він просто маніпулює вами!

Людмила думала над цим усю ніч. Вигнати – страшно. Як він упорається один у такому стані? Але жахливо й не вигнати.

Мізками Людмила розуміла, чим довше Влад сидить у неї на шиї, тим гірше для нього. Потім він звикне жити, як паразит, і що тоді?

Вранці вона зібрала всю силу волі в кулак, зайшла до нього в кімнату і сказала:

– Синку, ти мусиш піти. Так більше не можна. Я так більше не можу. Ти ж уже не маленький, живи сам, як нормальна людина. А то ти себе вважаєш жертвою і з мене робиш таку саму.

Влад закотив скандал. Він кричав, що мати його кидає, що зрадила у важку мить, що заварила кашу, а йому тепер висьорбувати. Але ближче до полудня все ж таки пішов.

В перший вечір Людмилі було особливо важко. Вона все думала про те, де її син, чи не надто жорстко вона вчинила. Може, варто було б дати йому час, щоб він знайшов роботу?

Та вона ж давала! Може, варто було найняти йому квартиру спочатку? Тоді він продовжував би бенкетувати, та сподіватися на допомогу матері.

Потім почуття провини стало потихеньку відступати.

Син підтримував спілкування з матір’ю. Відповідав холодно, але все ж таки відповідав. Людмила знала, що він винайняв кімнату на околиці та влаштувався кур’єром.

Працював не регулярно, просто, щоб вистачало на життя, проте це вже було успіхом.

Іноді ночами Людмилі снилося, як вона виганяє сина в сніг, але вдень, коли вона заварювала чай і сідала біля телевізора, ставало спокійніше.

Її все ще гризло сумління, але тепер уже через власні вчинки, а не чужі…

А ви як вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.