– Та як же так чинити з близькими людьми? Він же твій рідний дядько! – І що з цього випливає? Що він має право все життя відпочивати у нас нашим коштом?

Ганна взяла з ліжка крихітну Дашу і притиснула до себе, намагаючись вгамувати надривний плач.

Донька вередувала вже другу годину поспіль, а в сусідній кімнаті чоловік Максим зосереджено стукав по клавіатурі – терміновий проєкт для столичного замовника треба було здати опівночі.

Піврічна донька наче відчувала напругу батьків і ніяк не могла заспокоїтись.

– Максе, нам правда катастрофічно потрібна трикімнатна, – втомлено зітхнула Ганна, вдесяте за день перекладаючи дитину з однієї руки на іншу.

– Я навіть ноутбук нікуди поставити нормально не можу. Уся квартира завалена дитячими речами.

Максим кивнув головою, не відриваючись від монітора. Дедлайн підтискав, а зосередитися у двокімнатній квартирі з немовлям, що плаче, було практично неможливо.

П’ять років тому переїзд із Києва в Одесу здавався парі геніальним рішенням. Продали тісну столичну однокімнатну квартиру в спальному районі, купили тут простору двійку за десять хвилин від моря, робота в обох віддалена – здавалося, живи та радуйся.

Щоправда, тоді про дитину не йшлося, і вони не уявляли, скільки місця вимагає одна крихітна дівчинка.

– Пам’ятаєш, якою нам ця квартира здавалася величезною? – продовжила дружина, обережно похитуючи Дашу. – А тепер я від кухні до спальні пройти не можу, не спіткнувшись через візок.

Максим посміхнувся. Дійсно, після однокімнатної квартири ця двокімнатна квартира спочатку здавалася палацом.

Тепер же домашній офіс довелося влаштувати у вітальні, дитяче ліжечко стояло в спальні разом із їхнім ліжком, а візок займав половину передпокою.

Телефон чоловіка задзвонив саме тоді, коли Даша нарешті затихла і почала засинати.

– Максимко, любий! – голос дядька Володі звучав надзвичайно бадьоро. – Як справи, молоді батьки? Як наша красуня Даринка?

– Нормально, дядьку Володю. Росте потихеньку.

– Ну, це чудово! Слухай, а ми з Оленою та Артемом хотіли б наприкінці серпня до вас на тиждень-другий приїхати, як завжди. Вже й квитки на потяг взяли. Олена вже просто мріє Вашу Даринку поняньчити.

Максим машинально переглянувся з дружиною, яка входила до кімнати. Ганна, побачивши вираз обличчя чоловіка, запитливо підійняла брови, а потім, зрозумівши, хто дзвонить, рішуче похитала головою.

За п’ять років спільного життя в Одесі, дядько Володя із родиною приїжджав до них чотири рази. Щоразу, мінімум на тиждень, а одного разу затримався на цілих три тижні, пояснивши це тим, що «відпочинок вдався».

При цьому родина дядька складалася не тільки з нього та дружини Олени, але включала і їхнього сина-підлітка Артема, який їв за двох і постійно займав телевізор.

Мама Ганни влучно охрестила їхнє сімейство «кажанами» – з’являлися раптово, жили чужим коштом, з’їдаючи все в холодильнику.

Причому дядько Володя щоразу привозив, як гостинець, тільки коробку цукерок, а забирав із собою банки з домашнім варенням, яке варила Ганна.

– Дядьку Володю, нам треба серйозно поговорити, – Максим зібрався з духом і вирішив діяти прямо. – Цього року у нас ситуація кардинально змінилася.

– Так? А що сталося? – у голосі дядька почулася тривога.

– Ми активно збираємо гроші на нову квартиру. З дитиною у двокімнатній стало зовсім неможливо жити та працювати.

– Тому якщо ви все-таки хочете приїхати до нас відпочивати, цього року доведеться оплачувати проживання та харчування.

У слухавці повисла дзвінка тиша. Максим навіть подумав, що зв’язок перервався. Потім дядько невпевнено і якось натягнуто засміявся.

– Ти що, племінничку, жарти жартуєш? Чи на тебе там спека так впливає?

– Ні, дядьку, я говорю цілком серйозно. Ми зараз живемо в режимі жорсткої економії, рахуємо буквально кожну гривню. Нам потрібно зібрати гроші на трикімнатну квартиру.

– Та що ти таке кажеш! Я ж рідний брат твоєї матері! Ми ж одна сім’я! Як це платити родичам за гостинність?

Максим глибоко зітхнув. Одна сім’я, яка чотири роки поспіль жила їх коштом, навіть не запропонувавши жодного разу допомогти з продуктами, чи комунальними платежами.

– Я чудово розумію, дядьку, що ми родичі. Але нам справді критично потрібні гроші на розширення житлоплощі. Якщо у вас немає можливості сплачувати за проживання та харчування – можливо, варто відкласти поїздку на наступний раз?

– Та ти з глузду з’їхав зовсім! – голос дядька Володі різко підвищився і став майже верескливим. – Ми ж щороку до вас їздимо! Це вже традиція! А ти тут якісь гроші вимагаєш!

– Саме тому, що щороку їздите, я й говорю про оплату, – максимально спокійно відповів Максим. – Чотири роки безплатного відпочинку – це більш ніж достатньо.

Дядько Володя шумно дихав у трубку, явно намагаючись підібрати аргументи.

– А скільки ви хочете? – нарешті спитав він таким тоном, ніби примушували його віддати останні гроші.

Максим швидко прикинув витрати на їжу, комунальні послуги й хоча б символічну плату за проживання:

– Тисячу гривень з особи на день, включаючи харчування та проживання.

– Три тисячі на день за сім’ю? – дядько задихнувся від обурення. – Та в хорошому готелі дешевше вийде!

– Тоді й зупиняйтесь у готелі, – незворушно відповів Максим. – Я нікого не примушую.

– Ти розумієш, що кажеш? Ти рідню в готель відправляєш!

– Дядьку, а коли ми з Ганною приїжджали до Києва погостювати, ми в готелі зупинялися. І нічого, якось вижили. Ви нас навіть просто в гості зайти не запрошували.

Дядько Володя поклав слухавку від обурення.

Після цієї розмови Максим докладно розповів дружині всю розмову. Ганна слухала і періодично фиркала від сміху:

– Чотири роки безплатного «все включено» видалися йому недостатніми. Цікаво, а він би нас у себе хоча б на вихідні прийняв безплатно?

Вони обоє чудово знали відповідь на це запитання. Коли два роки тому вони планували поїздку до столиці, та натякнули дядькові Володі про можливість зупинитися у них, той одразу почав розповідати про те, які чудові та недорогі готелі та хостели є у центрі столиці.

Не минуло й години, як телефон Максима задзвонив знову. Цього разу дзвонила його мати.

– Синку, що за неподобство твориться? – голос Галини тремтів від обурення. – Володя щойно дзвонив, зовсім засмучений. Говорить, що ви з нього якісь неймовірні гроші вимагаєте.

– Мамо, ми нікого не примушуємо і нічого не вимагаємо! Ми просто чесно попереджаємо, що час безплатного розміщення для всіх охочих закінчився!

– Та як же так чинити з близькими людьми? Він же твій рідний дядько!

– І що з цього випливає? Що він має право все життя відпочивати у нас нашим коштом? Він цілком здоровий чоловік, працює, зарплату отримує!

– Максиме, ну ти подумай – вони ж стільки років до вас їздили! Вже звикли! А тут раптом гроші!

Ганна, почувши цю розмову, сіла поряд із чоловіком і рішуче взяла в нього слухавку:

– Галино Петрівно, давайте я вам поясню ситуацію. Ми з маленькою дитиною живемо у двокімнатній квартирі. Максим працює з дому, я також веду віддалені проєкти.

– Коли до нас приїжджають гості на тиждень чи два, ми змушені спати з Дашею на розкладному дивані у вітальні, бо спальню віддаємо гостям.

– При цьому я не можу нормально працювати, тому що у вітальні постійно хтось перебуває. Ви вважаєте, що це нормальна ситуація?

– Ну, можна тимчасово й потіснитися заради рідних людей. Це ж не назавжди!

– Галино Петрівно, ми чотири роки тіснилися. Щоліта. Цього достатньо, – твердо сказала Ганна. – Ми, молода сім’я з маленькою дитиною, нам треба думати про своє майбутнє, а не утримувати рідню.

Після цієї розмови свекруха ще кілька разів дзвонила, намагаючись переконати сина та невістку. Вона наводила різні аргументи: і про сімейні цінності, і про невдячність, і про те, що «гроші псують людей». Зрештою Максим просто відключив телефон.

Приблизно через тиждень Максим, перевіряючи робочу пошту, зайшов заразом у соціальні мережі та виявив пост дядька Володі, який набрав уже кілька десятків вподобайок та коментарів.

Пост говорив: «Сумно, коли близькі родичі повністю забувають про сімейні цінності. Деякі люди так задирають носа від свого уявного багатства, що починають вимагати гроші навіть із кревних. Мабуть, південне сонце зовсім совість і сором висушило».

Коментарі рясніли співчуттям на адресу «ображеного родича», та праведним обуренням у бік невдячних племінників.

Ганна, прочитавши цей пост, буквально зареготала:

– Уявне багатство? Ми вже третій тиждень поспіль їмо одні макарони з сосисками, щоб хоч щось відкласти на нову квартиру! Яке таке багатство?

– Зате подивися, яку жертву з себе зображує, – Максим гортав коментарі. – Прямо святий мученик якийсь.

Справді, дядько Володя у коментарях розповідав, як він «стільки років дбав про племінника», як «допомагав молодій сім’ї», і як боляче йому стало від такої «чорної невдячності».

– Яку грандіозну виставу влаштував! – Ганна годувала Дашу і водночас читала обурені коментарі. – Прямо професійна жертва обставин.

– Знаєш, а я навіть рада, що так сталося, – зізналася вона чоловікові. – Тепер хоч ясно, хто є хто.

Увечері знову зателефонувала мати Максима, цього разу ще більш засмучена:

– Ну, все, Володя оголосив, що здав квитки! Сказав, що до таких родичів, які ставлять гроші вище за сім’ю, він більше ніколи не поїде!

– Ну й чудово, – полегшено видихнув Максим. – Значить, цього літа ми зможемо спокійно працювати та накопичувати гроші на нове житло.

– Як це чудово? Максиме, ти розумієш, що робиш? Ти руйнуєш сімейні зв’язки!

– Мамо, нічого я не руйную! Я просто припинив бути безплатним пансіонатом для всіх охочих! Які такі сімейні зв’язки? Ті, що полягали в тому, що нас використовували, як дармовий готель?

– Володя ж твій дядько! Він допомагав тобі у дитинстві!

Максим хмикнув. Допомога дядька Володі у його дитинстві полягала у тому, що той іноді дарував йому на День народження дешеві іграшки.

– Мамо, якщо дядько Володя така сімейна людина, нехай покаже приклад – запросить нас до себе погостювати безплатно на кілька тижнів.

Галина обурено пирхнула і кинула слухавку.

Подружжя переглянулося і розсміялося. Вперше за п’ять років серпень обіцяв бути справді спокійним та продуктивним.

Тож, навчиться говорити “ні”, якщо зловживають вашим особистим простором, та будують “козячу пику” прикриваючись родиною!

Це не родичі, а хитрі, підступні, нахабні особи, які звикли жити “на халяву”! Не спілкуються? Ну і дідько з ними, – менше проблем та головного болю…

А ви що скажете з цього приводу? Чи слушно вчинили молодята? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.