– Та забирай ти їх обох, раз така жаліслива! З Сашка тепер навіть аліменти не здерти, він же працювати до ладу не зможе. На що я Вальку годувати та одягати буду?

У потьмянілих очах Олександра стояли сльози. Люда навіть не уявляла, що її сильний, гарний чоловік стане ось таким, блідим, худим, із сірим від хвороби обличчям.

Сашко сидів на несвіжому ліжку і не міг вимовити жодного слова, він розумів, що заслужив на це покарання і навіть не сподівався на те, що колишня дружина, яку він колись любив усім серцем, а, можливо, і любить досі, простить його.

Сашко та Люда одружувалися без весілля. Так вийшло. Хлопець прийшов зі служби в Армії в травні 1987-го і наступного ж дня мало не силоміць притягнув своїх батьків сватати кохану, яка вірно чекала на нього всі два роки.

Люда знала, що вони прийдуть, але все ж таки дуже бентежилася. Після всіх необхідних процедур, на кшталт «У вас товар, у нас купець» та благословення батьків, новоявлені свати сіли за стіл, щоб скріпити змову вишневою наливкою.

Люда ж за стіл не сіла, вона, не кажучи ні слова, пішла до спальні та почала складати в сумку свої речі. Гості та господарі помітили, що Люда щось підозріло метушитися тільки тоді, коли дівчина при всіх витягла з комода скатертину та рушники, що мама приготувала їй у посаг.

– Люсю, – ти чого це? – Зі смішком запитав її батько, вже розчервонілий після пари чарок наливки, – Тебе ж тільки засватали, весілля ще не скоро.

– Засватали, – кивнула дівчина, – І я з ними піду.

– Людмило, – вже суворо сказала мати, – Ти чого надумала? Кинь це, не вистачало ще перед людьми ганьбитися. Ось у серпні й підеш після весілля.

– Ага, – мало не плачучи, відповіла їй дочка, – А що як він передумає, за три місяці! Он скільки дівчат навколо ходить, уведуть же. Ні, засватали, все, я з ним йду! І весілля мені ніякого не треба, мені чоловік потрібен, Сашко.

Як не вмовляли Люду всі присутні, як не благала мама схаменутися, нічого не допомогло. Зрештою, своє слово сказав Сашко:

– Вирішено, я забираю Людмилу, я її кохаю. А якщо хтось спробує щось ганебне про неї сказати, в лоб дам!

Так і побралися вони. Без урочистостей, без весільної сукні та фати. Через три місяці скромно розписалися й усе.

Головне, любили вони одне одного. Двадцять дев’ять років прожили душа в душу, виростили сина Івана та двох дочок Свєту та Олю.

У Вані та Свєти вже свої дітки були, жили вони, щоправда, у місті, але онуків до бабусі з дідом у село часто привозили. А Оля так із батьками й жила. Навчалася в районі в технікумі, закінчувала вже, коли вся біда й трапилася.

Сашко на той час працював на заводі в районному місті. Вахта його та інших робітників зранку відвозила, а ввечері додому доставляла. Зручно і зарплата непогана, на той час.

У селі зовсім роботи не було. Ось і вплуталася за ним Марина, що з ним разом працювала і на тій же вахті їздила.

Вона після розлучення приїхала до своєї матері жити в їхнє село. Жінка вона молода була, на цілих сімнадцять років молодша за Сашка. Дітей у неї не було, а ось пристрасті хоч греблю гати.

На Сашу Марина одразу поклала око, мужик він статний був, міцний, заробляв добре, до того ж майстер на всі руки, а характером добрий і відповідальний. І почала вона його помалу приручати.

Спочатку з малого, важку сумку допомогти донести, допомогти встати, коли вона «ненароком» впала, послизнувшись. А скільки вона йому похвали говорила, мовляв, сильний, талановитий, цікавий, а, між іншим, додавала, що дуже хотіла б від такого чоловіка народити дитину, але не зустрівся їй такий, а тепер уже пізно, Саша таку стару ніколи не зміг би полюбити.

Сашко й сам не помічав, як у відповідь переконував Марину, що вона зовсім не стара, а дуже гарна. Жінка «бентежилася», хихотіла і весь час торкалася його руки своєї.

Ось і не помітив Саша, як захопився цією Мариною. І навіть кілька разів вони залишалися разом у місті, а повертався Сашко вже пізно вночі та невміло брехав дружині, що усував на заводі якісь поломки, ремонт яких начальство могло доручити тільки йому.

Люда звикла довіряти чоловікові, тому, хоч її щось і бентежило в поведінці чоловіка останнім часом, але вона сама себе обсмикувала, не вдавалася в паніку і ревнощі, вважаючи це неповагу до Сашка.

Тому, коли чоловік одного разу, червоніючи та плутаючись у словах, повідомив їй, що йде від неї, Люда спочатку не повірила. Але, знаючи, що Сашко не здатний на таку брехню, вона, як їй здавалося, твердим голосом сказала:

– Давай, говори до ладу!

Сашко трохи помовчав, набираючись сміливості та розповів, що покохав іншу. І ця інша чекає від нього дитину.

– Розумієш, я не можу кинути її з малюком, їй більше нема кому допомогти. Мати в неї хвора, старенька вже. Ми з тобою своїх уже виростили, вони й самі батьки, ну, крім Олі. Так що вам я, начебто, і не потрібний. А Марина, вона така слабка, дурна ще, їй потрібна опора. Зараз у неї такий жахливий токсикоз, довелося навіть лікарняний взяти. Ти тільки не лайся, будь ласка, я й так дуже боявся тобі це казати. Я просто піду, гаразд? Тільки трохи речей заберу. А дім і все в ньому я залишу вам, не переживай, Марина хотіла поділити все це, але я не дозволив, ти ж знаєш, що я не люблю когось ображати.

Ображати? Не потрібен? Людмила мружилася, кліпала мокрими від сліз очима і намагалася вирівняти дихання. Їй так передавило груди, що вона зблідла і сіла на стілець.

Коли Сашко стривожено запитав, чи їй потрібна допомога, вона замотала головою і через силу видавила:

– Іди.

Сашко зрадів, квапливо зібрав дещо з речей і, не озираючись, вийшов із дому.

Так і почалося їхнє життя нарізно. Діти, коли дізналися про те, що батько покинув маму заради молоді, категорично заявили, що він для них не існує.

Люда намагалася пояснити їм, що в житті всяке буває, не можна її прожити без помилок і втрат, і батько їх любить, так само як раніше, але вони й слухати не хотіли.

Натомість маму вони оточили такою теплою турботою, що вона іноді плакала від щастя, що вони з Сашком зуміли виховати таких чудових дітей. З Сашком… При згадці про нього вона плакала вже від розпачу.

Минуло понад п’ять років. Людмила майже заспокоїлася. Оля вийшла заміж за Колю, місцевого хлопця, і вони оселилися в його будинку майже по сусідству.

Коля чимось нагадував Люді її колишнього чоловіка, такий самий господарський, небагатослівний, але добрий. Тож жила Людмила спокійно, працювала, чекала на появу онука.

Сашко жив із Мариною, у них була дівчинка, Валя, дуже схожа на тата. Сашко її дуже любив, і вона від нього не відходила, він навіть у садок встигав її перед вахтою відвести, бувало і забирав її, вихователі дівчинку зі сторожем залишали, якщо мати забувала прийти за нею, що траплялося неодноразово.

З Людою вони майже не зустрічалися, благо жили на різних кінцях селища, але люди розповідали їй, що не так вже й добре живеться її колишньому з молодою дружиною.

Марина виявилася жадібною і хамовитою, до того ж вона й по хаті нічого практично не робила. Ні приготувати, ні прибрати. Зате у подруг пропадати, це просто.

Від Сашка одні друзі відвернулися, інших Марина відвадила. Посмутнішав він, змарнів, постарів. Але до Людмили назад не просився, совість не дозволяла, та й діти його не пробачили б, він знав про це.

До того ж не міг він кинути з Мариною Валюшку, боявся, що зовсім її мати загубить, голодом та брудом.

Але якось зайшла Людмила до місцевої аптеки, а Зоя, аптекарка, їй і видала:

– Сьогодні Маринка заходила, ну, твого нинішня, із рецептом. Там наш терапевт купу ліків навиписувала, дорогих, і все від серця. А рецепт на Сашку твого був. Я запитала, що трапилося, Маринка зам’ялася, а потім розповіла, що у твого, ну колишнього, серцевий напад учора був, навіть швидку йому викликала. А сьогодні вони на прийом до нашої лікарні ходили, там рецепт цей і виписали. Маринка, як дізналася скільки ліків коштують, навіть почервоніла від жадібності, потім пробурчала щось на кшталт, помре, так на доньку пенсію призначать, ще й краще, купила прості серцеві краплі та пішла. Ось, гадаю, не виживе Сашка твій, ліки там серйозні були, отже, справа погана. Добре, якщо вона йому швидку, якщо що знову викличе, а якщо ні?

Людмила нічого не відповіла Зої, мовчки повернулась і пішла до виходу.

– Ти чого хотіла? – Крикнула їй услід Зоя, але жінка її не почула, думки її були вже поруч із Сашком.

Того дня Люда була сама не своя, ніяк не могла забути про те, що розповіла їй аптекарка. А вночі, то й зовсім чоловік колишній наснився, ніби помирає він, корчиться від серцевого болю, а Маринка поряд стоїть, дивиться на його страждання і регоче.

На ранок Людмила рішуче зібралася і пішла до Сашка. Вона не знала, навіщо йде туди, що скаже йому та Марині, просто не могла не піти.

Відчинивши хвіртку, жінка пройшла до будинку і голосно постукала. Спочатку вона нічого не почула і вже було подумала, що нікого немає вдома, але потім двері відчинилися і з-за неї виглянула гарненьке дівчисько, років п’яти, таке ж темненьке, як Сашко.

– А мами немає, вона до тітки пішла, є тільки тато, але він хворіє.

Тут із глибини дому долинув слабкий голос Сашка:

– Валюшка, хто там? Нехай проходять.

Людмила завмерла, вона тільки тепер зрозуміла, що тут чуже життя, що її чоловік тепер чоловік чужий, що зараз повернеться Марина, просто вижене її та правильно зробить, але піти вже не змогла.

Жінка озирнулася, справді, навколо пилюка, брудна підлога, каламутні шибки у вікнах, як так можна жити, ще й з дитиною?

Людмила зіщулилася і, не роззуваючись, пройшла разом з дівчинкою коридором, Сашу вона знайшла в маленькій темній кімнатці. Він сидів, підвівшись зі зім’ятого, несвіжого ліжка і дивився на Людмилу втомленим, зневіреним поглядом.

Валюшка пробігла повз неї до тата і міцно обійняла його.

– Я жалюгідний, так? Але я заслужив на це, – прошепотів Сашко і в його очах блиснули сльози.

– Ходімо додому, – несподівано сказала йому Людмила, – Вдома й стіни лікують.

– Я не можу, – так само тихо відповів їй Сашко, – Мене не можна пробачити. І ще Валюшка, я не можу її тут кинути.

– Я тебе і не прощаю, – хитнула головою Люда, – Прощення ще заслужити треба. А щодо дочки не турбуйся, ми на твою Марину знайдемо управу, повідомимо в органи опіки, вони її швидко навчать за донькою дивитися, інакше відсудимо у неї дівчинку. Але, якщо ти тут помреш, тоді точно твоя Валюшка пропаде.

Сашко закрив обличчя руками, важко зітхнув, потім різко подивився на колишню дружину і запитав тремтячим голосом:

– Справді, можна додому?

Люда кивнула і простягла йому руку. Сашко зібрався з духом і важко підвівся з ліжка, однією рукою він узяв за руку доньку, а іншу простягнув Людмилі, жінці, якій, як виявилося, він був потрібен будь-який, здоровий, хворий, навіть з чужою дитиною, тільки тому, що він – це він.

Сашко одягнувся сам, одягти малечу йому допомогла Люда, і вони разом вийшли надвір. Марині вони залишили записку, повідомивши, де вона може знайти свою доньку.

Люда зателефонувала зятю і попросила під’їхати до будинку Марини, Коля нічого не розпитував, просто зробив те, про що його попросила улюблена теща.

Марина заявилася до них лише ввечері, нетвереза, одразу закотила скандал, але Людмила її швидко заспокоїла, пообіцявши викликати дільничного, а заразом і перевірити, в яких умовах живе дитина.

Марина відразу замовкла, а потім і зовсім видала:

– Та забирай ти їх обох, раз така жаліслива! З Сашка тепер навіть аліменти не здерти, він же працювати до ладу не зможе. На що я Вальку годувати та одягати буду? І каліка мені цей не потрібен, я ще молода, здорового знайду, – і вона, гордо скинувши голову, хитаючись, швидко пішла, а Валюшка, яка так і сиділа весь час, обійнявши батька, і навіть не подумала побігти за мамою.

Ваня з сестрами спочатку не хотіли розмовляти з батьком, але згодом змогли його пробачити, а маленька сестричка так і зовсім швидко розтопила їхні серця.

Марина потім ще раз виходила заміж, навіть народила хлопчика, якого при розлученні у неї теж відібрав його батько. Після цього вона запила і кудись зникла. Кажуть, поїхала, а куди невідомо.

Сашко ж невдовзі пішов на поправку, нехай він до кінця не одужає, але з правильним лікуванням проживе з Людмилою ще багато щасливих років, і, може, навіть встигне видати заміж молодшу дочку, яка так і виросте з ними, з улюбленими татом та мамою Людою.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!