-Так, мене звати Наталя, а ви хто? Ще й так дивно поводитесь… -Вибачте, – сказала дівчина, – просто для жінки, яка дуже заслабла, ви занадто добре виглядаєте. -Заслабла? – не зрозуміла Наталя. – Що взагалі тут відбувається? І з чого ви це взяли?

Наталя весь день поралася на кухні. Настрій був чудовим. Сьогодні приїжджає син, якого вона не бачила майже пів року.

Олексій був студентом і додому приїжджав не часто. По-перше, далеко, а по-друге, він поєднував навчання з роботою.

Наталя дуже любила єдиного сина і сумувала за ним.

Чоловік Наталі, Іван, навіть трохи ревнував і ображався, що син ставиться до матері тепліше, ніж до нього і саме з нею найчастіше ділиться своїми проблемами.

Наталя зазирнула в духовку, щоб перевірити пиріг.

-Ще трохи і можна буде діставати! – подумала вона.

Кухня миттєво наповнилася ароматом свіжої випічки. Наталя виставила таймер духовки ще на десять хвилин і посміхнулася, уявляючи, як Олексій буде наминати цю смакоту.

-Значить так! Салати готові, м’ясо замариноване. Залишилося почистити картоплю і приготувати пюре, – міркувала жінка.

Раптом у двері подзвонили. Наталя глянула на годинник. Син ще їде в поїзді і буде через дві години. Іван зустріне його на вокзалі.

Окрім чоловіка і сина, Наталя нікого не чекала.

-Напевно сусіди, – подумала Наталя і пішла відчиняти двері.

На порозі стояла незнайома дівчина у яскравій куртці.

-Здрастуйте. А ви до кого? – здивовано запитала Наталя.

-Мені дуже треба поговорити з Наталею, – відповіла незнайомка. – Це дуже важливо!

-Я – Наталя. Що ви хотіли? І взагалі, хто ви? – запитала вона.

-Ви – Наталя? Нічого собі! – здивувалася незнайомка, уважно розглядаючи жінку.

Наталі стало незручно від такої пильної уваги. І дуже захотілося виставити безцеремонну дівчину за двері. Але вона просто запитала:

-Так, мене звати Наталя, а ви хто? Ще й так дивно поводитесь…

-Вибачте, – сказала дівчина, – просто для жінки, яка дуже заслабла, ви занадто добре виглядаєте.

-Заслабла? – не зрозуміла Наталя. – Що взагалі тут відбувається? І з чого ви це взяли?

-Іван так сказав. Він давно від вас пішов би до мене, але почуття обов’язку не дає йому цього зробити. Не може залишити слабу дружину.

Наталя застигла від здивування.

-Зрозуміло… – до Наталі почав доходити сенс того, що відбувається. – Отже, ви коханка мого чоловіка, який каже вам, що я заслабла і мене скоро не стане?

-Ну так! – кивнула дівчина. – Так і є.

-Вибачте, а як вас звати?

-Ілона.

-Яке незвичне ім’я, – чомусь сказала Наталя.

Все, що зараз відбувалося, здавалося їй якимось сном.

-То до мене, Ілоно, ви навіщо прийшли? Чи хотіли на власні очі подивитися на дружину вашого старенького коханця?

-Чому старенького? – ображено надувши губки, сказала Ілона. – Як ви можете так говорити про свого чоловіка? Іван у чудовій формі, а мені завжди подобалися старші чоловіки. З ровесниками мені нецікаво, вони всі несерйозні і… без грошей.

-Ну звісно, – посміхнулася Наталя. – Без грошей. Ось із цього і треба було починати, а не співати тут пісеньки, що вам подобаються старші чоловіки. Вам, вибачте, скільки років?

-Двадцять два, а яке це має значення?

-Ви ровесниця мого сина. А Івану, Івану Петровичу, – уточнила Наталя, – сорок дев’ять. Для вас він занадто старий, ви не думаєте?

-Ні. Я ж сказала, що мені подобаються чоловіки у віці. Вони розумні і цікаві.

-Гаразд, припустимо, що я вам повірила і з Іваном Петровичем у вас неземне кохання. Але від мене ви що хочете?

-Я хочу, щоб ви відпустили свого чоловіка до мене! Віддайте мені Іванка! Не тримайте його, він вас давно не любить.

-Та я його й не тримаю, – посміхнулася Наталя. – Давно міг би зібрати свої речі і йти до вас, якби хотів.

-Так, він дуже хоче, але каже, що ви дуже слабі і буде зрадою з його боку залишити вас! Ми тому з ним і зустрічаємося всього раз на тиждень, йому ж треба доглядати за вами… Так що ж, виходить, що ви не хворієте?

-Як бачите, поки що на здоров’я не скаржуся. Ви вже вибачте…

-Але як же так? Іван мені навіть чеки показував з аптеки. Для кого ж він тоді купував купу всього? – Ілона подивилася на Наталю так, немов чекала від неї співчуття і пояснень.
-Це ви в нього запитаєте, – різко сказала Наталя.

-Чеки він коханці, значить, демонструє, – подумала вона.

Звісно, Наталя знала, для кого Іван робить такі покупки. Він допомагає своїй сестрі, яка доглядала стареньку маму. Сестра майже не виходила з дому, бо не могла залишити маму саму, й Іван часто привозив їй продукти і ліки.

Поки Наталя про це думала, Ілона продовжувала стояти, як зачарована і дивитись на неї.

-Вам, напевно, пора, – сказала Наталя. – Івана я не тримаю. Хоч сьогодні нехай іде!

Ілона розвернулась і вийшла з квартири, не промовивши й слова.

Наталя зачинила за нею двері, повернулася на кухню і… розплакалась. Вона усвідомила, що сталося. Її чоловік Іван, з яким вони прожили у шлюбі двадцять чотири роки і виховали сина, знайшов собі молоденьку коханку, але з сім’ї йти явно не збирався.

Тому не придумав нічого кращого, як розповідати коханці про те, що дружина слаба і про почуття обов’язку.

Вона б зрозуміла, якби він чесно сказав, що покохав іншу і йде до неї. Але вести подвійне життя і приписувати дружині, матері своєї дитини, таке… Ще й чеки демонструвати. Це занадто…

Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив син. Довелося взяти себе в руки і відповісти, якомога радіснішим голосом:

-Привіт, синочку! Як ти? Вже під’їжджаєш?

-Так, мамо, скоро буду вдома. Батько мене зустрічає? Все добре у вас?

-Так, синку, все добре, тато зустріне, – відповіла Наталя.

-Мамо, щось мені твій голос не дуже подобається. У вас там точно все гаразд?

-Все нормально, зв’язок, напевно, поганий, – сказала Наталя.

-Ну все, мамо, скоро буду, до зустрічі!

-До зустрічі, – сказала Наталя і поклала слухавку.

Їй доведеться взяти себе в руки, щоб зустріти сина і провести сімейний вечір разом з ним і чоловіком, якого зараз взагалі не хотілося бачити.

Це буде дуже важко, але доведеться постаратися. Вони з Олексієм не бачились пів року, і перше, що побачить син, приїхавши додому, це сварку батьків?

Ні! Вона вдасть, що нічого не сталося, вони повечеряють, наговоряться вдосталь, а потім, коли Олексій піде у свою кімнату спати, вона поговорить з Іваном. Хоча, про що їй з ним розмовляти?

Вона попросить його зібрати свої речі і піти до Ілони. Жити з ним після того, що вона дізналася, Наталя вже не зможе.

Жінка випила води і сіла чистити картоплю.

-А ось і ми! – почула Наталя голос Івана і поспішила в коридор, щоб скоріше обійняти сина.

Майже двометровий Олексій обійняв свою невисоку струнку маму, сказавши:

-Мамусю, як я скучив! Як же смачно пахне у нас!

-Мені здається, що ти ще вищим став! – Наталя не могла надивитися на свого дорослого і гарного сина.

Вона була така рада зустрічі, що навіть ненадовго забула про походеньки чоловіка. – Скоріше роздягайся і мий руки, у мене вже все готове. Зараз накрию стіл у вітальні.

-Та можна й на кухні посидіти, – запропонував Олексій.

-Ні, ні, – заперечила Наталя. – Сьогодні свято, тому сядемо у вітальні.

-Та добре, теж мені свято! – усміхнувся син.
-Звичайно, свято, – вигукнув Іван. – Тебе ж півроку вдома не було. Для нас із мамою твій приїзд тепер найкраще свято!

-Дякую, я вас люблю! – сказав Олексій і пішов у ванну.

-Давай допоможу! – запропонував Іван Наталі. – Кажи, що треба робити.

-Розклади стіл у вітальні, на кріслі є погладжена скатертина, накрий стіл і можеш тарілки розставити, – сказала Наталя, намагаючись не дивитися на чоловіка.

-Щось трапилося, Наталко? – запитав Іван, підійшовши до неї ближче і спробувавши її обійняти.

-Та ні! З чого ти взяв? – холодно відповіла жінка, відсторонюючись від нього.

-Ну, я ж бачу, що ти якась не така. Наче турбує щось. От і обійняти себе не дозволила. Скажи, що ні?

Як же хотілося Наталі в цей момент висловити Івану все, що було зараз у неї на душі. Подивитися йому в очі і запитати, за що він з нею так?

Але перед очима стояло щасливе обличчя Олексія і зараз найменше хотілося псувати йому настрій. Тому Наталя зібралась і відповіла чоловікові:

-Щось погано почуваюся. Погода, мабуть, змінюється.
-Так, схоже, що дощ буде, – погодився чоловік. – Мені теж сьогодні щось недобре…

Наталя і не припускала, що буде настільки важко сидіти за столом із сином і чоловіком, вдаючи, що все гаразд.

Вона злилася на Ілону, якій спало на думку прийти саме сьогодні і зіпсувати такий прекрасний день.

Не могла вона з’явитися через два тижні, коли син уже поїде.

Наталя тоді сама особисто одразу зібрала б речі Івана у валізи і виставила їх за двері. А тепер їй доводиться зображати сімейну ідилію перед сином, хоча всередині все просто вирує і клекоче.

-Мамусю, все було дуже смачно! Втім, як і завжди. Ех, як же мені не вистачає твоїх страв, – сказав Олексій, коли вони повечеряли, пили чай з пирогом.

Наталя поставила тарілки в посудомийну машину, думаючи про те, як так виходить, що живеш із людиною стільки років і думаєш, що ви єдине ціле. Думаєш, що знаєш всі його переваги й недоліки, і добре розумієш, що від нього можна очікувати, а чого не можна. І раптом з’ясовується, що ти його зовсім не знаєш.

Їй було так важко прийняти, що її Іван здатний на таке. Виходить, що вона понад двадцять років жила з чоловіком, якому вірила і вважала найнадійнішим і найпоряднішим, а він так легко її зрадив, проміняв на молоденьку…

На кухню увійшов Олексій, тримаючи в руках салатниці. Він поставив їх на стіл і обійняв Наталю.

-Мамо, дякую за все. Але мені здалося, що ти сумна сьогодні. Якщо тебе щось турбує, ти розкажи, не тримай у собі.

-Дякую, синку, я знаю, що ти мене завжди підтримаєш. Я така рада, що ти приїхав, – відповіла Наталя, ледь стримуючи сльози. – Ти йди відпочивати. Завтра, мабуть, із друзями побачитись захочеш?

-Так, я ще в поїзді зідзвонився з Сашком, вони мене з Миколою завтра чекатимуть. Може тобі ще чимось допомогти?

-Я впораюся, синку, відпочивай. Посудомийка є, так що роботи не так вже й багато.

Коли Наталя прибрала, вона вирішила, що тепер саме час поговорити з чоловіком. Вона все одно не зможе всі два тижні, поки син буде вдома, вдавати, що все гаразд. Та й у будь-якому разі, Олексій дізнається, що батьки розлучилися. Він уже не маленький, все зрозуміє. Просто сьогодні не хотілося псувати настрій сімейними розбірками.

Коли Наталя підходила до їхньої з чоловіком спальні, вона почула, що Іван за нещільно закритими дверима розмовляє з кимось по телефону. Наталя зупинилася і прислухалась.
-Ти що зовсім вже, Ілоно, навіщо ти поперлася до моєї дружини? Ти ж усе зіпсувала.

-Нічого вона не зіпсувала, а, навпаки, відкрила мені очі на тебе, – сказала Наталя, заходячи у кімнату.

Іван застиг, сказавши в телефон:

-Я передзвоню.

І звернувся до дружини:

-Наталочко, рідненька моя, я все тобі зараз поясню. Я люблю тебе, Ілона нічого для мене не значить!

Наталя щільніше зачинила двері в спальню, сіла на ліжко й уважно подивилася на Івана. Вигляд у нього зараз був такий собі. Великий, уже немолодий чоловік із сивиною, сидів і виправдовувався, запевняючи її у своєму коханні.

-Іване, не треба, – сказала Наталя. – Я розумію, що ти покохав молоду і красиву жінку, з чоловіками таке трапляється.

Але як ти міг казати, що я дуже заслабла? Ще й чеки показував. Ось цього я вже не можу зрозуміти. І вибачити теж.

-Наталю, – сказав Іван. – Я не люблю Ілону, це просто захоплення. Знаю, що я вчинив неправильно. Я захопився, вона почала вимагати, щоб я розлучився, ну я і придумав таке… Сам не зрозумію, як мені це спало на думку. Вибач, Наталю. Я розійдуся з Ілоною, мені вона не потрібна. Я завжди любив тільки тебе.

-Коли люблять, то не зраджують, Іване. Я не можу жити з тобою після цього. Ми розлучаємося.

-Наталю, та ти що? Яке розлучення? Ми ж сім’я, у нас син…

-Син уже дорослий, у нього своя сім’я скоро буде. Та й раніше треба було думати, коли ти на юні принади Ілони задивлявся. Ні, Іване, я не зможу жити з усім цим. Я тобі у вітальні постелю, а завтра буде краще, якщо ти підеш.

-Куди ж я піду?

-Не знаю, до Ілони, або ще до когось… Мені вже все одно.

Наталя взяла з шафи постільну білизну і вийшла зі спальні.

Через кілька хвилин вона повернулася зі словами:

-Можеш іти лягати. Подушку свою візьми.

Іван подивився на Наталю, і нічого не кажучи, вийшов зі спальні.

Минуло кілька місяців.

Наталя з Іваном розлучилися. Чоловік робив спроби помиритися з дружиною, приходив з квітами, але Наталя не змогла пробачити його.

Син підтримав маму, вважаючи, що жити разом і далі після такого буде важко і неправильно. А він хотів бачити свою маму щасливою.

З Ілоною Іван теж розлучився, вона не була йому потрібна для серйозних стосунків.

Він винайняв квартиру, з головою пішовши в роботу. Їхню спільну з Наталею квартиру він залишив дружині і сину. Не став ділити квартиру і майно. Хоч у цьому він вчинив по-чоловічому…

Одного вечора пролунав телефонний дзвінок. То був Олексій.

-Привіт, мамо. У мене для тебе є новина.

-Хороша, сподіваюся?

-Чудова. Ми з Тетяною хочемо запросити тебе на наше весілля.

-Нічого собі! Не швидко ви? Або… – Наталі прийшла в голову несподівана думка. – Я бабусею скоро стану?

-Станеш колись обов’язково, – розсміявся Олексій. – Але поки що Таня не вагітна, всьому свій час. Просто ми зрозуміли, що хочемо бути разом, хочемо стати сім’єю. Ти ж приїдеш на весілля?

-Як я можу не приїхати на весілля до єдиного сина!

-Тільки, мамо, не ображайся, але я батька теж запрошу…

-Чому я маю ображатися? Все правильно. Від того, що ми з Іваном розлучилися, він не припинив бути твоїм батьком.

Весілля Олексія і Тетяни було скромним. Зібралися тільки найближчі люди. Наталя з Іваном сиділи поруч. Заради сина цього щасливого дня вони вирішили залишити в минулому всі образи і просто радіти за молоду сім’ю.

-Може, і ми спробуємо розпочати все спочатку? – запитав Іван, запросивши Наталю на танець.

-Ні, Іване, – відповіла жінка. – Назад нічого не повернути. Давай спробуємо просто нормально спілкуватися заради сина.

-У тебе хтось є? – запитав Іван. Він помітив, що його колишня дружина дуже погарнішала і ніби світиться вся. Інтуїція підказувала йому, що справа тут не тільки в радості за сина.

-Це не важливо, Іване, – відповіла жінка.

Додому на поїзді Іван з Наталею поверталися разом.

Вони їхали в різних купе, а коли поїзд зупинився на потрібній станції, Іван побачив, як його колишня дружина вийшла з вагона, і до неї тут же підійшов солідний чоловік з гарним букетом.

Вони обнялися і пішли разом по перону.

Іван довго дивився їм услід, розуміючи, що свою Наталю він втратив назавжди…