– Так ось звідки у твоєї підозрілості ноги ростуть! Мамо, ну ти всіх по собі не суди! Якщо ти все життя обманювала батька, брехала мені, то думаєш, що всі інші жінки такі самі? – Обурено промовив син

– Вовка, ти не ображайся, але ми з Сашком, мабуть, залишимося вдома. Сходи привітай Віру Іванівну один. Ну справді, чого ми одна одній настрій псуватимемо?

– Гаразд, розумію, – кивнув Володимир.

А про себе подумав: «Дякую, матусю, довела Лєнку. Адже до появи Сашка начебто все було непогано».

Олена була другою дружиною Володі. З першою, Мариною, вони прожили лише два роки. Цього терміну цілком вистачило, щоб Маринка показала себе у всій красі: кар’єра її не цікавила, побут стомлював, а діти – це взагалі найвища кара жінки.

Таке відчуття, що єдиною метою Маринки у цьому житті було вийти заміж. А що буде потім, то це вже справа десята.

Тому, як тільки відгриміло весілля, Марина звільнилася з роботи: «Буду шукати іншу!» – і засіла вдома. Чим вона займалася цілий день, Володя не уявляв. Нової роботи вона так і не знайшла, господарством займатися і не думала: «Це доля обмежених тіток».

Володя спершу сподівався, що це тимчасово. Не можливо ж цілими днями байдикувати. Нікому ніколи не скаржився. Особливо мамі. Та й так вважала Маринку не найкращою дружиною для сина. Проте регулярно цікавилася:

– Ви дітей зі своєю Мариною збираєтеся заводити?

– Мамо, ти питаєш, бо так заведено? Ніколи не думав, що ти мрієш набути статус бабусі, – відповів Володя.

– Ні, просто хочу, щоб у тебе була нормальна сім’я.

Володя й сам цього хотів. А ось Марина – ні.

– Не раніше тридцяти п’яти! – Повідомила вона, і купила собі “чарівні” пігулки.

Якось Володя психанув і викинув їх в унітаз. Це Маринку не переконало, тільки змусило бути обережнішою, і ховати їх. Коли Володя це зрозумів, вибухнув останній скандал.

– Дітей ти не хочеш, працювати не бажаєш, домашнє господарство теж не для тебе. Для чого ти живеш? Щоб нігті цілими днями фарбувати, й в телефон вирячитися? – Він ходив по кухні, й кидав на Марину гнівні погляди.

– Не подобається, розлучімось, – флегматично запропонувала Марина.

І вони розлучилися. Навіть ділити було нічого. Квартира Володіна, а спільного майна вони майже не нажили.

Володимир так і не зрозумів, навіщо вона взагалі виходила за нього заміж. Напевно, хотіла свята, білої сукні, квітів та подарунків. Отримала – а далі, хоч трава не рости.

Віра Іванівна трохи здивувалася, що сімейне життя сина так швидко закінчилося. Спробувала з’ясувати, чому. “Не зійшлися характерами”, – сказав Володя. І більше жодного слова.

Кілька років Володимир жив непритикою, і думав: «Не одружуся більше. Жінки в наш час пішли якісь дивні. Діти їм не потрібні, побут – кабала у чистому вигляді, кар’єра… Т

ак, кар’єрою деякі цікавляться. Але вони, у моєму розумінні, не зовсім жінки. Такі собі, машини. З такою жити в одній квартирі страшно. Розчавить».

Але доля вирішила інакше. Коли Володимиру стукнуло тридцять два, у його життя пурхнула Оленка. М’яка, дбайлива, жіночна. Володя закохався. Не одразу, звичайно. Боячись помилитися, він спершу прозондував ґрунт:

– Олено, а нашу фірму ти чому обрала?

– Ну тут, мабуть, треба сказати, що я поділяю цінності компанії, та мрію рости разом із нею, – сказала Олена з комічним пафосом. – Але ж ні. Я сюди прийшла, бо в нашій конторі непогано платять, і вона близько до мого будинку.

Володя відчув полегшення. «Ну, невже мені зустрілася нормальна жінка? Без всіх цих проблем про досягнення та успіх ».

Він запросив Олену на побачення. Давно він не спілкувався з жінками, трохи ніяковів, але з Оленою було легко. Вони говорили про різне. Виявилося, що Олена любить природу, собак і, Боже, навіть дітей!

На превеликий подив Володі, Олена навіть примудрилася сподобатися Вірі Іванівні. Не те, щоб та розсипалася в компліментах. Але принаймні не назвала Олену «недолугою, розмальованою марнотраткою», як свого часу Марину. І навіть навпаки, схвалила:

– Дуже непогана дівчина. Молоденька, акуратненька, мабуть, приємна.

З вуст Віри Іванівни це було похвалою найвищого рівня. І задоволений Володя повідомив про це Олену.

– Ну, не така вже я й молоденька, – зніяковіла та. – Двадцять п’ять уже. Я боялася, що твоя мама якраз скаже: «Чверть століття прожила, а досі незаміжня. Не поквапився ніхто!

– Ну, мама у мене великий критик, але про тебе поганого слова не сказала. Це ще один знак: нам настав час одружитися, – Володя обійняв Олену, і поцілував у маківку.

– Та ми ж зустрічаємося зовсім нічого!

– А більше й не треба, вже все зрозуміло.

Перший місяць після весілля все було чудово. Мама іноді заходила у гості. Вони чаювали, Олена вислуховувала поради свекрухи, співчувала її проблемам. Володя іноді навіть дивувався:

– Слухай, та ви з мамою просто потоваришували. Таке взагалі буває у природі?

– Буває, як бачиш.

Але одного дня Олена повідомила:

– Вовка, а я, виявляється, в положенні. Думала, просто затримка, купила тест і сюрприз-сюрприз. Ти скоро станеш татом!

– Я порахувала, мабуть, щось близько двох місяців. Пам’ятаєш, ми до весілля на базу відпочинку їздили? До лікаря записалася, він точніше скаже.

Вовка поділився новиною з матір’ю, і це поклало край добрим стосункам свекрухи та невістки. Начебто Віра Іванівна мала зрадіти: у сина нарешті утворюється «нормальна сім’я», мама, тато і малюк. Але вона сприйняла цю звістку дивно.

– Вова, а ти впевнений, що це твоя дитина? – якось спитала Віра Іванівна пошепки, щоб не почула Олена.

Володя навіть не одразу знайшовся з відповіддю.

– Ні, ну ти сам подумай. Ви два роки з Маринкою жили, й нічого! А тут, майже, одразу після весілля, – гнула своє Віра Іванівна.

– Мамо, давай не будемо про Маринку. Вона взагалі дітей не хотіла! А якщо ти ще раз мою дружину будеш такими підозрами бруднити, ми з тобою посваримося!

Віра Іванівна замовкла, ображено пожувала губами, але стрималася. Лаятись із сином не хотілося. Але тільки своєї думки вона не змінила.

На гостину до сина Віра Іванівна тепер заходила рідко. З Оленою вести щирі розмови перестала. Холодно віталася, сухо прощалася. Невістка дивувалася, чим вона так образила свекруху.

– Вова, що з твоєю мамою? Ну хай вона не хоче онуків, я їй їх і не нав’язую… Але ж поява дитини – це не злочин, за який варто мене карати.

– Я й сам не дуже розумію, – відповів Володя.

Розповідати про мамині безглузді підозри дружині він, звісно, ​​не став.

«Нічого, з’явиться дитина, відтане», – думав Володя.

Але Віра Іванівна не розмерзлася.

Вона не прийшла зустрічати онука Сашка з лікарні. Послалася на високий тиск. Не з’явилася й пізніше подивитися на онука.

А коли через пару місяців Володя з Оленою та Сашком приїхали її відвідати, поводилася так, ніби у неї депресія.

– Проходьте, – сказала холодно, крізь зуби.

– Мам, а ти на Сашу глянути не хочеш? – поцікавився Володя.

Вона слухняно глянула на онука. Поглядом мазнула: ні посмішки, ні поздоровлень.

– Ви в справах?

Володя не витримав. Потрібно було розставити всі крапки.

– Оленко, ви підіть із Сашком на кухні посидьте, а ми з мамою поговоримо, – Володя кивнув засмученій дружині у бік кухні, а сам підхопив матір під лікоть, і потяг до кімнати.

– Поясни мені нарешті, що ти твориш? – зашипів він, як тільки зачинилися двері.

– Я вже тобі пояснила. Я не впевнена, що Сашко твій син. Ти два роки був одружений. Це ж не два місяці. І нічого. А тут прямо, як на замовлення!

– Спочатку весілля, потім одразу ж дитина. Може, твоя Олена за тебе заміж так швидко вискочила, бо вже в положенні була невідомо від кого.

– Та я тобі вже казав: не хотіла Маринка дітей! Вона взагалі незрозуміло, чого в цьому житті хотіла! Пігулки вона пила. Просто я про це тобі не розповідав. Вважав, що це суто наша справа! – Вибухнув Володя.

– І все одно. Те, що Маринка амеба незрозуміла, зовсім не скасовує моїх підозр. Аж надто все дивно виглядає, – не здалася Віра Іванівна.

Пояснювати матері, що навіть суто технічно її підозри не витримують жодної критики, Володя не став. Гидко виправдовуватися, та й нема за що.

– Гаразд, думай, що хочеш. Тільки Олені цю нісенітницю у вуха не лий. Не каламуть мою родину. Я дружині вірю! – Він вийшов з кімнати.

Олена нічого не розуміла, але намагалася триматися приязно. Вони навіть посиділи за столом. Віра Іванівна, щоб догодити синові, запропонувала повечеряти.

Напруженою була ця вечеря. Невисловлене висіло над столом бетонною плитою, яка загрожувала будь-якої миті зірватися, і накрити собою всю родину.

– Вова, я не розумію, що відбувається, – жалібно сказала Олена, коли вони вийшли нарешті від Віри Іванівни.

– Та я й сам не дуже розумію. Для маразму мама ще начебто молода. Їй щойно шістдесят стукнуло… Може, тимчасове помутніння.

– Сподіваюся, – зітхнула Олена.

Вона тепер намагалася уникати візитів до свекрухи. І Володя розумів її. Кому ж хочеться приходити в гості й сидіти, немов на слизькому айсбергу: холодно й не зручно. Ось і на день народження матері сьогодні він прийшов сам.

Віра Іванівна не здивувалася. Весь вечір вдавала, що так і було задумано. А коли її нечисленні подружки розійшлися по домівках, спитала сина:

– Може тест ДНК зробити, щоб бути впевненим?

– Та який тест? Я й так впевнений, – Володя відкрив фотоальбом у телефоні. – Дивись! Сашко – викапаний я! Брови, ніс, підборіддя.

Володя схопився і кинувся до маминої спальні, тицьнув пальцем у портрет свого батька-небіжчика над ліжком.

– Та він навіть на діда свого трохи схожий! А ти все сумніваєшся!

– Ну, на нього він точно схожий бути не може, – сказала Віра Іванівна, і осіклася.

– Чому? – здивувався Володя.

Потім подивився на зніяковілу матір, яка старанно ховала очі.

– Ану, давай розповідай. Витягай свої скелети.

Віра Іванівна пом’ялася, а потім опустилася на стілець і розповіла.

Батько Володі був старший за Віру на вісімнадцять років. Вона його кохала, звісно, ​​по-своєму. Загалом було за що: забезпечував, дбав, допомагав. Але тільки з дітьми не виходило.

Роки йшли, Вірин вік підбирався до тридцяти. Вона просто втомилася чекати. І тут прийшов до них на склад, де вона працювала, новий начальник. Молодий, красивий, розумний. Щоправда, одружений.

– Чимось він був схожий на твого тата, але тільки молодого.

Так сталося, що закрутився у них з Вірою роман. Може, дідько поплутав, а може, від чоловіка просто втомилася.

– Твій батько тяжкою людиною був. Романтикою мене лише до весілля балував. А потім, як відрізало. Слова лагідного не дочекаєшся.

– Кохання за розкладом. «Нічого, – казав, – даремно ліжком рипіти, раз ти дитину все одно не можеш мені подарувати». Я в нього ще й винною була! – Віра Іванівна зітхнула.

Віра внаслідок цього роману опинилась в цікавому положенні. Претензій, звісно, ​​до начальника жодних. Взаємна згода, і таке інше.

Багато Віра думала, та вирішила дитину залишити. Раптом у чоловіка нічого так і не вийде. Обстежитись він не піде, Віру вважатиме винною в тому, що їхня родина без дітей.

– Так і з’явився ти. Батько навіть не запідозрив нічого. Гордий ходив: «Я навіть не сумнівався, що зі мною все гаразд. Дивись, якого молодця зістругали! – Віра Іванівна дивилася на свої коліна, і смикала край спідниці.

Володя стояв, наче на нього вилили цебро холодної води. Думки плуталися, наступали одна одній на п’яти.

– Тобто, мій чудовий тато, який мене чубив у вихідні, ставив у кут, купував іграшки і водив іноді в зоопарк, зовсім не мій батько? – Видавив він нарешті.

Віра Іванівна похитала головою.

І тут у Володиній голові все стало на місця.

– Так ось звідки у твоєї підозрілості ноги ростуть! Мамо, ну ти всіх по собі не суди! Якщо ти все життя обманювала батька, брехала мені, то думаєш, що всі інші жінки такі самі?

Віра Іванівна мовчала.

– Ти мене просто ошелешила! Навіть не знаю, що тобі сказати… Ображатись на щось уже пізно. Батько в мене був… Причому не найгірший, – Володя глянув на портрет над ліжком.

– Знай я тоді, що я не його син, навряд чи моє життя стало б кращим… А ось зараз моє життя можна зробити краще. Причому, це у твоїх силах, мамо.

– Зав’язуй зі своїми домислами, та прийми онука. Я тобі присягаюся – Сашко твій онук. Олена – це не ти. А я – не мій тато!

Володя пішов, а Віра Іванівна ще довго сиділа у темній спальні. Згадувала своє життя, думала про слова Володі, сумувала.

Минуло трохи часу, і одного разу суботнього ранку у двері подзвонили:
– Вовка, відкрий, будь ласка, я у ванній! – Крикнула Олена.

Володя клацнув замком. На порозі стояла мати.

– Гостей приймаєте? Я без попередження, вибач.

– Проходь, Олена зараз вийде, – усміхнувся Володя.

– Віра Іванівна? – Олена висунулась із ванної. – Я зараз, білизну повішу, і чайку поп’ємо.

– Та ти не поспішай, я поки що піду з онуком по-людськи познайомлюсь, – сказала Віра Іванівна, скинула туфлі, і пішла в кімнату.

– Що це з твоєю мамою? – Прошепотіла Олена.

– Одумалася …

– Так просто?

– Ну, чому ж просто? Я впевнений, що це не легко їй довелося. Іди вішай свою білизну.

Олена зникла у ванній, а Володя поквапився у кімнату. Там у манежі грав Сашко. А йому дуже хотілося подивитися на возз’єднання бабусі та онука.

Дякувати Богу, що все так сталося, що мати скинула тяжкий тягар провини, і прийняла онука! Життя продовжується – і це найголовніше!..