Так почалася така дивна дружба різних за віком людей. Тепер Ліда приїжджала і сідала на лаву до своєї бабусі-подружки

Ліда йшла зі своєю собачкою Лапою на зупинку автобуса. Тепер вона вийшла на пенсію і вирішила щодня робити тривалі прогулянки зі своєю пухнастою улюбленицею.

Жила Ліда за три зупинки від лісу, майже на краю містечка. Вона сідала з собачкою в автобус і за три хвилини вже виходила на кінцевій.

Вуличка була майже селом. Приватні будинки, кінець асфальту, палісадники з квітами та лавки біля хвірток. Краса!

Якраз біля самої зупинки стояв старий маленький будиночок. Зелена фарба лущилася, палісадник заріс травою, на вікнах біліли фіранки закриті.

Раптом одна фіранка здригнулася, і біля вікна з’явилася бабуся в білій хустці. Жінка дивилася на автобус, що наблизився, видно було, що вона по старості не часто виходила.

Ліда чомусь кивнула їй, і старенька почала уважно вдивлятися в обличчя Ліди, мабуть, намагаючись згадати, чи не знайома з нею вітається.

Ліда пройшла в сосновий ліс і вдосталь нагулялася суничними галявинами, і лісовою пісочною дорогою. Коли вона прийшла на час відправлення автобуса, то знову глянула на вікна бабусі.

Та ніби й не відходила нікуди. Їхні погляди зустрілися. Ліда підійшла до вікна і подала старенькій букетик із гілочок із ягодами суниці.

Бабуся посміхнулася і через відкрите віконце прийняла частування. Вона кивала головою і щось шепотіла, на кшталт «Збережи тебе Господи».

Ліда поїхала. Через день вона знову вирішила прогулятися лісом. Згадавши самотню стареньку, а Ліді здалося, що бабуся саме самотня, жінка цього разу поклала в кишеню кілька гарних шоколадних цукерок – трюфелів.

Щойно Ліда з собакою вийшла з автобуса, то глянула на знайоме вікно. Бабуся, як портрет у білій рамі, сиділа і дивилася на автобус. Мабуть, так старенька розважалася: дивилася на людей, що виходять.

Ліда сміливо пройшла до віконця, старенька одразу впізнала свою нову знайому і знову прийняла подарунок, уже посміхаючись і кланяючись. На цей раз вона голосно запитала:

– Я з Гончарної вулиці. Лідою мене звуть. Ось на пенсію вийшла і тепер часто тут у лісі нашому гуляю. А вас як звати?

– Клич бабою Тонею…

– Ні, по батькові краще, – попросила Ліда.

– Ну, тоді Антоніна Василівна. Дякую тобі за частування. Добра ти… – старенька знову кивнула.

Цукерки в блискучих фантиках лежали на вузькому підвіконні та світилися на сонці, як ялинкові іграшки.

Після лісу Ліда вже не бачила Антоніни Василівни. Але наступного дня, коли вона знову приїхала на кінцеву зупинку, бабуся сиділа на лавці. Ліда приїжджала в той самий час, і старенька запам’ятала цю годину.

Цього разу у бабусі були подарунки у відповідь. Вона тримала в целофановому пакетику два теплі млинці.

– Візьми, люба, по лісі погуляєш, зголоднієш і перекусиш. Вони з сиром. Сама напекла, – старенька була дуже задоволена, що Ліда взяла частування та обійняла її.

Так почалася така дивна дружба різних за віком людей. Тепер Ліда приїжджала і сідала на лаву до своєї бабусі-подружки.

Вони розмовляли. Ліда дізналася, що дочка баби Тоні мешкає в іншому місті. Приїжджає не часто. Але майже щодня дзвонить.

Раніше баба Тоня працювала у радгоспі, якому належали широкі поля за їхніми городами. Але потім радгосп розвалився, і баба Тоня пішла трудитися перед самою пенсією до лікарні на кухню.

Багато років живе одна, після того, як не стало її чоловіка, і ось тепер, коли вже вісімдесят років із хвостиком, немає сил не тільки палісадник квітами засаджувати, а й на городі щось садити.

– А я все життя мріяла про будинок, але не було змоги придбати. Працювала на заводі у відділі кадрів, виховувала сина, не було можливості будинок купити. А на дачу їздити – машини не було.

Баба Тоня запросила Ліду подивитися на її садок. Вони пройшли через вузький дворик у другу хвіртку і Ліда посміхнулася. На п’ятьох яблунях зріли зав’язі яблук, кущі теж наливали свої ягоди. На місці колишніх численних гряд зеленіла трава.

– Ох, мені б стільки землі, я розійшлася б, – не втрималася Ліда.

– А ти бери скільки зможеш, обробляй, саджай. У мене немає сил. Сусідам пропонувала, то в них свої сади-городи. Вода є в колодязі й бочки від дощів завжди повні стоять, – запропонувала раптом баба Тоня.

– Невже це правда? – Зраділа Ліда, – адже мені теж багато не треба, і я з вами поділюся. Якщо дозволяєте, то я завтра і прийду.

Тепер Ліда зранку приходила на роботу до своєї нової знайомої. Вони йшли до саду разом. Бабуся сиділа на лавці, а Ліда потроху приводила гряди до ладу.

Була середина червня, і Ліда наважилася посадити трохи картоплі, зелені та невелику грядку полуниці. Кущики вона взяла у сусідки баби Тоні.

У ліс Ліда ходила вже рідше, але все-таки прогулювалася і заради собаки, і невдовзі пішли гриби. Частину грибів жінка віддавала Антоніні Василівні, і та була рада. Вона йшла смажити гриби, поки Ліда поливала город, і вони потім разом їли смажену картоплю з грибами.

– Лідочка, яка ж я щаслива, що зустрілися ми. Сам Бог послав мені тебе, адже я так люблю квіти, і тепер палісадник став, як і раніше – квітучим! – казала бабуся.

Якось Антоніна Василівна захворіла. Тиск підскочив. Довелося навіть викликати лікаря додому. Ліда сходила до аптеки та залишилася на ніч зі своєю підопічною. Так було бабі Тоні спокійніше.

– Спочатку ви з дочкою це питання обговорите. Якщо вона погодиться, то я не проти. Ніколи б не подумала, що буду комусь так потрібна. І не стала б ні за ким доглядати, але бачу, що характер у вас добріший і ми ладнаємо, як рідні…

Через кілька днів Антоніна Василівна сказала, що незабаром приїде її дочка і питання про наслідування будинку вони залагодять. І справді, за тиждень приїхала дочка Антоніни Василівни на дорогій іномарці, разом з онуком.

Вони познайомилися з Лідою, поговорили разом і оформили договір у юриста. Після цього стосунки у Ліди та Антоніни Василівни стали ще теплішими, вони раділи спілкуванню.

У палісаднику красувалися квіти, лава була пофарбована. У хорошу погоду жінки частіше були в саду, а якщо йшов дощ, то відпочивали чи дивилися телевізор.

Донька приїжджала до матері та бачила, що Антоніна Василівна доглянута, чистенька, задоволена, а Ліда розвела в саду багато ягід, вирощує в теплиці томати та огірки, яких їм з лишком вистачає на двох на всю зиму.

Так прожили разом жінки шість років. Пішла баба Тоня легко, уві сні, і Ліда, і дочка молилися Богові, що старенька не мучилася у хворобах.

Ліді дістався будиночок і сад на згадку про таку пізню, випадкову дружбу двох жінок, які люблять квіти…

Ставте вподобайки та залишайте коментарі, що думаєте з цього приводу?