– Так ти, вважай, моїм коштом вивчилася, квартиру купила, зарплати у вас з чоловіком пристойні, хто ж повинен допомогти сестрі? У мене немає грошей. Я Вікторії так само як і тобі сказала: «Годую до вісімнадцяти, далі сама». – Мамо, вивчилася я власним коштом, а не за твої! Ти в мене дві третини зарплати забирала, доки я вдома жила. У тебе немає грошей, а в мене звідки?

– Ольго Василівно, Іра хоче піти в десятий клас, а потім здобути вищу освіту, не треба їй перешкоджати.

– У неї в атестаті за дев’ятий клас одні п’ятірки, а ви хочете, щоб вона вступила до будівельного коледжу? Їй не маляром-штукатуром треба бути, а архітектором. Як ви цього не розумієте?

Класний керівник і завуч вже майже годину намагалися умовити матір однієї з учениць дозволити дочці далі навчатись у школі.

Дівчинка поскаржилася класному керівнику, що мама вимагає, щоб вона швидше здобула спеціальність і почала працювати.

– Вам легко говорити: здібності, вищу освіту, а годувати її хто має, поки вона цю вищу освіту отримуватиме? Ви?

– Я вдова, у мене дві дочки! Я повинна думати про те, як їх виховати, – говорила у відповідь мати Ірини. – А вам аби зайві учні в школі залишилися! Вам, напевно, за кожного платять”!

– Ваша друга дочка, на відміну від старшої, навчається дуже посередньо, і ми не вмовлятимемо вас залишити Віку в школі. Ось їй якраз краще продовжити освіту в коледжі, – пропонувала завуч.

– Ви розумієте, що порушуєте право вашої старшої дочки на здобуття освіти? – продовжила вчителька.

– Нічого я не порушую! Я ж її не на роботу у п’ятнадцять років відправляю, а в коледж, – не здавалася жінка.

– Ні, ви перешкоджаєте їй здобути ту освіту, яку вона хоче! Доведеться нам звернутися в опіку. Адже дівчинка отримує пенсію за батька?

– Пенсія їй по закону належить! І опіка тут ні до чого, – відповіла мати.

– Ну, ось там і поговоримо, – сказала завуч.

Чи ця загроза, чи щось інше подіяло на матір, але вона підписала заяву доньки на вступ до десятого класу.

Проте додала:

– Я вас зобов’язана годувати до вісімнадцяти років, і ні на день більше. Якби ти мене послухала і пішла на маляра вчитися, я б тебе до кінця навчання утримувала. А так – ні!

– Закінчиш школу – і на свої хліби! А я подивлюся, чи захочеш ти ще п’ять років вчитися, якщо треба буде на життя заробляти. З квартири не погоню, вона спільна, але не утримуватиму, – сказала Ірині мати.

Ірина взяла це до уваги й, склавши іспити, після закінчення школи подала документи в університет на заочне відділення.

Відразу знайшла роботу: влаштувалася секретаркою в коледж. Тільки не в той, куди хотіла засунути її мати, а в педагогічний.

– Чому секретаркою влаштувалася? Там зарплата дуже маленька. Ішла б у крамницю до тітки Тамари, у неї б вдвічі більше отримувала, – сказала мати.

– А на сесії зі збереженням зарплати тітка Тамара мене б відпускала? – поцікавилася Ірина.

Перші три курси вона відпрацювала у коледжі, потім змогла влаштуватися вже за фахом. На роботі дівчина познайомилася з Михайлом, і за два роки вийшла за нього заміж.

Спочатку вони винаймали квартиру, потім взяли в іпотеку одразу двокімнатну, бо Ірина була в положенні.

Її молодша сестра Віка не стала суперечити матері. Закінчивши дев’ятий клас, вона вступила в коледж сервісу та туризму.

Після навчання спробувала влаштуватися на роботу в якесь турагентство, але не вийшло, довелося йти в готель – покоївкою.

Тут вона познайомилася з Віктором, який працював у готелі електриком, і за деякий час зібралася за нього заміж.

Ось тут мати звернулася до Ірини:

– Іра, треба сестрі допомогти з весіллям. У її нареченого нічого за душею немає, Віка теж отримує мізер, а весілля вона задумала велике, одних гостей чоловік вісімдесят і сукню вибрала за двадцять тисяч.

– Мамо, а чому ти до мене звертаєшся? Ми з Мишком весілля власним коштом відзначили. І гостей у нас було п’ятнадцять, і сукня в мене коштувала шість тисяч, а не двадцять.

– Так ти, вважай, моїм коштом вивчилася, квартиру купила, зарплати у вас з чоловіком пристойні, хто ж повинен допомогти сестрі? У мене немає грошей. Я Вікторії так само як і тобі сказала: «Годую до вісімнадцяти, далі сама».

– Мамо, вивчилася я власним коштом, а не за твої. Ти в мене дві третини зарплати забирала, доки я вдома жила. У тебе немає грошей, а в мене звідки?

– Так, ми заробляємо, але мені скоро в декрет, на дитину багато потрібно. Ти допоможеш? – Запитала Ірина.

– Зрозуміло, значить сестрі грошей на весілля не дасте, – сказала мати й припинила розмову.

Але, як виявилось, Віка і не збиралася грати велике весілля.

– Ми взагалі хочемо тільки розписатися і злітати вдвох до Туреччини. Це у мами якийсь бзик – вимагає з нас весілля за першим розрядом, – пояснила сестра.

Наступного разу Ольга Василівна з’явилась у будинку Ірини, коли та вже виписалася з лікарні. Подивилася на онука, подарувала брязкальце і поклала на стіл п’ятсот гривень:

– Це вам на памперси.

Потім обійшла квартиру, уважно оглянула і повідомила:

– Віка зі своїм теж збираються іпотеку брати, не подобається на орендованій квартирі жити, – сказала вона.

– А чому вони на орендованій живуть? – Запитала Ірина. Ти одна у трикімнатній залишилася. Могла б Віку з чоловіком пустити на якийсь час.

– Ще чого! Вийшла заміж, ось і йди до чоловіка! Спочатку їх пусти, потім годуй, пери, прибирай за ними.

– Ні! Мені й одній не нудно, – сказала мати. – А ось ти могла б допомогти сестрі з квартирою. Ви за свою, мабуть, уже виплатили?

– Ні, нам ще дванадцять років платити. А на перший внесок у них гроші, звідки? – поцікавилася Ірина.

– Батьки зятя дачу продали, майже всі їм віддали. Гаразд, піду я.

І не глянувши більше в ліжечко до онука, Ольга Василівна пішла.

А за кілька днів Ірині зателефонувала родичка і повідомила, що мати розповідає рідні, що Ірина дуже жадібна, сидить на мішку з грошима, а сестрі допомогти з покупкою квартири не хоче.

Ірина, звичайно, засмутилася, зателефонувала Вікторії:

– Віка, що там у вас із квартирою?

– Беремо. Щоправда, лише однокімнатну – на більше не вистачає, – відповіла сестра.

– Мама приходила, соромила мене за те, що вам із квартирою не допомагаю. Вона чомусь вважає, що це мій обов’язок, – сказала Ірина.

– Не звертай уваги. Вона і мені казала, щоб я з тебе вимагала допомоги. Мені здається, що вона все це каже, щоб ми до неї по гроші не зверталися.

– Мовляв, у мене нічого немає, допомагайте одна одній. А ти знаєш, що мати четвертий рік дачу здає? З травня до вересня – п’ять місяців. У неї вже є постійні клієнти, – сказала Віка.

– Нічого собі! – Здивувалася Ірина. – Це пристойні гроші: дача на березі річки, селище облаштоване, поряд ліс. Слухай, а я не помітила, щоб мати сильно на щось витрачалася.

– Речей нових я у неї практично не бачила, продукти в холодильнику завжди найпростіші. Подарунків нам не робить. Куди вона гроші діває?

– Не знаю, напевно, в банк носить на рахунок, може, збирає на щось. Адже в неї не спитаєш до пуття. Тільки про гроші почує, то одразу: «У мене нічого немає. На спадок навіть не розраховуйте!».

– А ми й не розраховуємо.

На цьому й попрощалися.

А за місяць Ольга Василівна в паніці дзвонила обом дочкам.

У квартирі над нею сталася пожежа. Приїхали дві пожежні машини, все швидко загасили – вогонь не встиг перекинутися на сусідні квартири.

Єдиною, хто, окрім погорільців, постраждав, була Ольга Василівна: дві цистерни чи то води, чи якоїсь піни, вилиті пожежниками у квартирі на другому поверсі, зіпсували кухню та прилеглу до неї спальню у її квартирі. Дві кімнати, що залишилися, виходили на інший бік, майже не постраждали.

– Мені потрібно робити капітальний ремонт у всій квартирі! Ви повинні дати мені на нього гроші, – заявила вона дочкам. – Завтра ж чекаю від вас переказів.

– Мамо, почекай. По-перше, тобі, напевно, буде якась компенсація. Наразі з’ясують, хто винен у пожежі, можливо, сусіди зверху тобі все оплатять.

– По-друге, і я, і Віка платимо іпотеку, тож виділити тобі на капітальний ремонт навряд чи зможемо. Крім того, у тебе є гроші від того, що ти здаєш в оренду дачу.

– За чотири роки в тебе має накопичитись пристойно, – сказала Ірина. – А поки роблять ремонт, можеш пожити у нас. Все одно ліжечко сина поки що стоїть у нас в спальні.

– А ти мої гроші не рахуй! Дача – моя. Хочу сама живу, хочу – здаю! А ось у квартирі три власники. Тож ви з Вікою зобов’язані брати участь у ремонті! – обурилася Ольга Василівна. – Дві третини коштів маєте внести ви.

– А у нас із Вікою є інша пропозиція, – сказала Ірина. – Нічого не ремонтувати. Продати цю квартиру у тому вигляді, як вона є.

– Ми візьмемо свої частини – нам якраз стане у пригоді, щоб іпотеку погасити хоча б частково. А ти на свою частину купиш собі те, на що вистачить: студію, чи кімнату у комунальній квартирі. До речі, твоя дача тільки наполовину – друга половина належить нам з Вікою.

– Вивчила доньку на свою голову! Розумна! Все порахувала, рідну матір готова на вулицю виставити! Все. Більше не звертатимуся до вас!

Справді, майже три місяці Ольга Василівна дочкам не дзвонила.

Звісно, ​​Ірина та Віка знали, що сусіди з другого поверху, з вини яких сталася пожежа, виплатили Ользі Василівні компенсацію та навіть допомогли знайти бригаду, яка відремонтувала квартиру.

Знали вони й те, що мати продовжує здавати їхню спільну дачу – орендарі вже поділили між собою все літо. Але вона не дзвонила, і вони її не турбували.

Зателефонувала дочкам Ольга Василівна тільки тоді, коли знадобилося наприкінці дачного сезону перевезти в місто деякі речі, які вона не ризикувала залишати на зиму на дачі. Два зяті на своїх машинах зробили це за один рейс.

Жодного слова про те, що доньки повинні їй за ремонт, більше сказано не було. Як кажуть, – не буди лихо…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!