– Так, у нас лише борщ без засмажки! Хочеш із засмажкою – або йди в їдальню, або готуй сам. І їж мовчки, без коментарів! Я не на зарплаті, тож можу й ложкою по голові дати, – розлютилася дружина

– Що? Ти приготувала пельмені?.. Подавай одразу з активованим вугіллям. Хоч не так сильно отруїмося, – поблажливо пирхнула свекруха.

– Зіно, ну чого ти? Не бурчи. Давай хоч спробуємо спершу. Раптом дівчина і справді все зробила, як треба? – Заступився за невістку Олександр Петрович.

«Дівчині» було вже за сорок. Вона мовчки розставляла тарілки та накладала всім порції. Юля вже звикла до глузування з боку Зінаїди Михайлівни.

Та говорила майже грайливо, але з сарказмом і навіть образою в голосі. Наче хтось спокусився на її титул головної по пельменях у цій родині.

– Ага. А рятувати потім я тебе буду, – буркнула свекруха. – Ти б краще дома поїв, а не тут.

Зінаїда Михайлівна дивилася на тарілку, як на ворога, що прийшов до її дверей. Вона ліниво копалася виделкою в їжі, скрививши губи.

– Вже бачу, що, як мінімум, переварила їх. Кваша квашею вийшла. А ще – в тісто треба додавати куркуму, щоб було красивіше, – продовжувала голосити Зінаїда.

А ось Олександр Петрович присунув тарілку до себе та охоче перейшов до дегустації.

– Та гаразд тобі, ти чіпляєшся. Ми ж їх будемо їсти, а не дивитися! – Заявив він з набитим ротом. – Між іншим, я давненько так смачно не їв. Чудові пельмені!

Юля стримано посміхнулася у відповідь на похвалу. Натомість Зінаїда Михайлівна раптом різко змінилася в обличчі.

– Та невже? Юлька навіть сухарики примудряється спалити, а тут раптом смачно? – недовірливо спитала вона. – Сашко, хвалити із жалю – поганий тон.

– Та я тобі щиро говорю! Сама спробуй. Бульйон, аж бризкає!

Зінаїда спочатку розламала один із пельменів виделкою. Вираз обличчя свекрухи був таким гидливим, наче їй подали таргана.

Мабуть, вміст вона врешті-решт визнала безпечним, тому що все-таки наколола пельмень і відправила до рота. Жувала довго, хмурячись.

– Фарш треба робити наполовину із курки. Так економніше. Солі дуже багато. І тісто не смачне. Відразу відчувається, що на воді. У нас у сусідній крамниці й краще продають.

– Слухай, Зіно, ну яка різниця, з чого фарш? Головне, – що смачно. Молоді нехай самі за своєю кишенею стежать, – заперечив Олександр Петрович.

– Ні, не смачно! – уперлася свекруха. – Ти просто мої пельмені давно не їв. Забув уже, якими вони мають бути. Це просто бурда якась!

Юля розгублено спостерігала за цією суперечкою, вже забувши про вечерю. Ні, вона, звичайно, не розраховувала на овації від свекрухи, але й такої істерики не чекала.

Свекри сперечалися ще хвилин п’ять. Олександр Петрович зрештою махнув рукою, вирішивши, що сперечатися собі дорожче. А ще через п’ять хвилин, свекруха раптом різко зазбиралася додому.

– Ми, мабуть, підемо. В нас ще справ повно. Вдома пралка на таймері стоїть, ось-ось закінчить крутити. Білизна злежиться, якщо не розвісити вчасно, – сказала Зінаїда, схоплюючись із місця.

– Пралка? – здивовано перепитав свекор, моргнувши. – А ти точно її ставила? Щось я такого не пригадую…

– А в тебе взагалі останнім часом із пам’яттю проблеми. І не тільки з нею, – зашипіла Зінаїда вже дорогою до дверей.

Діватися Олександру не було куди. Він знизав плечима, мовляв, вибач, Юль, але треба йти, і поплентався слідом.

Коли двері за ними зачинилися, Юля запитально подивилася на Антона. Той і сам здавався трохи розгубленим.

– Це вона що так розійшлася через пельмені? – тихо уточнила дружина.

– Ну, ти ж знаєш, як вона ставиться до приготування, – зітхнув чоловік.

– Ну, чудово. Тобто я мала навмисне все зіпсувати, щоб не засмутити твою матусю? – Юля схрестила руки на грудях.

Вона навіть не знала, чи сміятися, чи ображатися у відповідь.

І Антона, і Олександра Петровича свекруха вважала своєю територією. Юлі довелося відвойовувати чоловіка крок за кроком.

Спочатку Зінаїда була незадоволена тим, що він уже не кидається до неї посеред ночі на перший дзвінок.

Потім вони хочуть провести Новий рік окремо, удвох. Потім вони не взяли її з собою в поїздку Карпатами.

Кухня була для Зінаїди чимось, на кшталт останнього бастіону та опорного пункту. А тепер раптом Юля робить замах і на нього, хоча раніше ця фортеця здавалася безпечною і безроздільно належала тільки свекрусі.

Так склалося, що готувати Юля не любила. Мати її не вчила, а сама вона особливого інтересу не виявляла.

– Встигнеш ще навозитися з каструлями, – казала їй мама. – Треба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти.

Під цим гаслом пройшла вся її юність. Коли вона переїхала і почала жити сама, то особливо не морочилася.

Їй було досить котлет з крамниці, макаронів і якогось простенького салату. Якщо був час, Юля могла приготувати курячі грудки на пару з овочами. Верхом майстерності для неї була сирна запіканка.

Юля ніколи не думала про те, що з нею «щось не так», поки на неї не почав насідати Антон. Причому до весілля він не мав жодних питань до її кулінарних навичок, а ось після…

– Знову напівфабрикати? Зараз би котлету по-київськи втоптати… Прям таку, з маслом та зеленню всередині… – мріяв він уголос, коли Юля ставила перед ним тарілку з вечерею.

Корінь усіх проблем крився в тому, що мати Антона обожнювала балувати домашніх смачною їжею. Вона була готова годинами стирчати біля плити, аби видати ще один гастрономічний шедевр.

Юля на такі подвиги не підписувалася, тому відразу стала перевиховувати чоловіка.

– Так, у нас лише борщ без засмажки! Хочеш із засмажкою – або йди в їдальню, або готуй сам. І їж мовчки, без коментарів! Я не на зарплаті, тож можу й ложкою по голові дати, – розлютилася вона одного разу.

З того моменту чоловік вщух, а от свекруха – ні. За будь-якої нагоди вона критикувала невістку перед усіма.

– Ой, та вона навіть вівсянку нормальну зварити не може, тільки цими пакетиками рятується, – посміювалася Зінаїда, обговорюючи Юлю з ріднею.

Звичайно, невістці було прикро, тому вона по можливості не відвідувала сімейних зустрічей. Однак зовсім обрубати спілкування зі свекрухою вона не могла.

Юля намагалася просто не зважати. З чоловіком у них все добре, а що там думає Зінаїда – справа десята.

Антон уже майже припинив згадувати, що і як готувала його мама, за єдиним винятком. Пельмені. Він любив домашні. Щоразу, коли Юля варила магазинні пельмені, він заводив свою шарманку про «ех, зараз би, як у мами».

Якоїсь миті дружина не витримала.

– Дістав ти мене! Гаразд, будуть тобі домашні.

Юля попросила свою маму допомогти з готуванням. Вони чудово провели вечір: сміялися, згадували історії з дитинства, подивилися фільм на фоні. Юля почувала себе так, наче підкорила Еверест. Вона була дуже горда і втомлена.

Дегустацію перенесли наступного дня. Було не до метушні з каструлями та додатковим прибиранням. Так уже збіглося, що того ж вечора до них мали приїхати в гості свекри.

І ось до чого це призвело. До неоголошеного змагання з ліплення! Юля забула б про те, що сталося наступного ж дня, якби свекруха не оголосила мовчанку.

Вона не дзвонила ні невістці, ні синові, хоча зазвичай була вкрай балакучою. А коли Юля спробувала зателефонувати свекрусі сама, та не відповіла.

– Слухай, Антоне, подзвони своїй мамі. Я хотіла запитати, чи все в силі щодо дачі, але вона не бере трубку. Раптом сталося що?

– Навряд. Але я брякну.

За кілька хвилин чоловік повернувся до кімнати з похмурим виглядом.

– Мама сказала, що їй більше не потрібна допомога.

– У сенсі?

– У прямому. Мовляв, сама впорається.

– Ну, баба з воза – кобилі легше!

Однак Юля, попри свої слова, розгубилася. Свекруха відмовляється від допомоги? Щось новеньке. Раніше вона була готова ганяти невістку та сина до посиніння.

Наступного дня Юля не витримала і зателефонувала свекру. Він був людиною простою, не схильною до драм, так, що спілкуватися з ним було набагато легше і приємніше.

– Олександре Петровичу, ви куди зникли? – стурбовано спитала Юля. – Ми ж домовлялися на неділю про дачу, а Зінаїда Михайлівна раптом каже, що жодна допомога їй не потрібна.

– Ой, Юлю… – Олександр зітхнув. – Зінка зовсім збожеволіла. Вона зі мною тепер не розмовляє. І готує лише на себе.

– Сказала: раз тобі так сподобалася куховарка Юльки – йди до неї й живи там. Уявляєш? А я просто ж правду сказав…

Юля мимоволі хмикнула. Це здавалося безумством.

– Ви вже вибачте… Не думала, що вечеря в мене обернеться баталіями. Ну, якщо буде зовсім туго, заглядайте. Я вас чимось пригощу.

– Ти, Юлю, невістка від Бога, – засміявся свекор. – Не хвилюйся. Зінка вже якось переживе. Їй би вже час звикнути, що в сім’ї дві господині, а не вона одна.

Коли вони закінчили розмову, Юля видихнула. Оце так. Через неї свекор потрапив у справжнісіньке вигнання.

Їй було сумно і навіть трохи ніяково за дорослу жінку, яка перетворила плиту на сімейний символ влади.

З іншого боку, Зінаїда сама ізолювалася від невістки й більше не допікала її. Юля знала, що довго це не триватиме. Скоро свекрусі стане нудно, і вона припинить грати у мовчанку.

Ну, а поки що можна було насолоджуватися тишею. І подумати про те, яку страву освоїти наступною, щоб знову “купити” кілька днів мовчання свекрухи…

А ви що скажете з цього приводу? Доводилося стикатися в житті з такими свекрухами? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.