– Так, у них є все, – насамперед совість…

Валентина приїхала рано-вранці в суботу.

– Мати пиріг передала.

– Як вона? По телефону вона каже, що все гаразд, а приїжджаєш і бачиш інше. Їй давно настав час перебратися в місто.

– У її будинку вже неможливо жити, взимку холодно, влітку комарі в кожну щілину лізуть. Там пахне гниллю. Ти живеш поряд, а вона не хоче переїхати до тебе. Що відбувається у вас?

– Вона звикла жити сама, сама собі господиня, а в мене все їй не так. Посуд не такий, підлогу помила не так, діти, тобто мої онуки, роблять не те.

– Що з неї взяти їй вісімдесят. У її час все було не так,  як уже не буде. До тебе вона також не поїде. Їй треба бути господаркою. Їй окремо треба жити.

– І що вона хоче?

– Вона нічого не хоче. Тільки все про сусідку каже. Їй донька купила квартиру поряд із собою, але окрему. Натяки зрозумів? Квартира у сусідки десь у вашому районі.

– Ти пропонуєш купити квартиру мамі? Це треба обміркувати.

– Обміркуйте, літо швидко пролетить, а зиму їй у хаті вже не прожити. Ремонт робити марно.

– Я сам знаю про будинок. Але квартири не дешеві.

– Про гроші не починай, спочатку треба купити квартиру. Ділянку мамину так одразу не продати. Мати довіреність написала на мене, я ж все показуватиму, продаватиму.

– Потім усе їй віддам за квартиру. У мене грошей немає, так що доведеться щось вигадати вам. Іпотека. А може, у вас накопичення є? Твоя ж Ольга отримала спадок п’ять років тому.

– Ми подумаємо. Вона зараз на роботі.

– Подумайте.

***

П’ять років тому Ольга справді отримала спадок. Квартиру, дачу та машину батьків вони з братом продали, гроші поділили.

Гроші вона одразу перевела на накопичувальний рахунок. Через два тижні можна було отримати все із відсотками, або залишити збирати далі.

Микола все розповів дружині, коли вона прийшла з роботи. Свекруха завжди добре ставилася до Ольги. Ольга розуміла, що жити літній жінці у старому будинку вже не можна. Вона знала про її характер.

– Добре, я згодна. Я поважаю Ніну Василівну, але квартиру оформлю на себе.

– Я й не думав інакше. Валентина обіцяла гроші із продажу ділянки віддати на квартиру, але коли це буде. Там гроші будуть мамині, а квартира твоя. Тільки її треба зареєструвати.

– Зареєструємо, Колю, зареєструємо.

– Валя ще про сусідку мамину говорила. Вона десь у нашому районі. Було б добре, якби вони могли бачитися.

– Так я дізнаюся, у мене номер її дочки є.

– Чудово. Ти просто золота дружина. Я не сподівався, що ти погодишся.

– Квартира ж моя буде. Нерухомість – це також добре. Для мами добре зробимо. Я теж переживала за неї, особливо взимку. Дивно, що вона з Валентиною не може жити. Там все ж таки всі знайомі, все життя там пройшло.

***

Матір перевезли наприкінці серпня. Однокімнатна квартира, другий поверх, тепла лоджія. Микола та Ольга жили через два будинки.

– На старості років поживу, як міська пані. Без дров, без печі. Квіти розводитиму. Мені Катря розповідала, сусідка моя.

Ніна Василівна у місті прижилася. Її сільська сусідка жила недалеко, часто зустрічалися і гуляли в парку. Та які вони сільські, вони вже міські пані.

– А добрі у нас діти, Ніно. Квартири нам купили, не забувають.

– Гарні, доньки вони такі, Катю. Адже мені Оля, як донька. Це вона квартиру купила, не пошкодувала. Живемо у теплі, чистоті. Продукти тягати не треба, якщо тільки по дрібниці.

– А як там твоя Валентина?

– Ніколи їй все. Дзвонить, приїжджає. Грошей каже нікуди не вистачає, там більше треба.

***

Ніна Василівна захотіла відвідати дочку. Поїхали всі разом у вихідний. Два з лишком роки минуло після переїзду. Валентина приїжджала сама, у гості нікого не кликала.

– Подивитися хочу на свій старий будинок.

Микола під’їхав, але старої хати не було. Йшлося будівництво, вірніше, будинок уже стояв.

– Значить продала, поїхали далі, синку.

Валентина на них не чекала, вони не попередили. Мати так захотіла, сюрприз вирішила влаштувати доньці.

– Чого ж ви не попередили? Я б приготувала…

– Досить чаю, у нас все з собою. Ось печиво, ковбаска. Перекусимо і поїдемо назад.

Чай пили, розмовляли. Валентина розповідала про життя сільське, про сусідів. Жодного слова про ділянку матері. Ніна Василівна не витримала, сама спитала.

– Валентино, а ділянку ти давно продала? Ти ж гроші мені обіцяла, дочко.

– Мамо… тобі гроші потрібні?

– Потрібні! Я хотіла поділити їх. У мене ж двоє дітей.

– Тут така справа… Ділянку я не продала, там будинок мого онука, між іншим, твого правнука. Тобі шкода для нього? Я не думала, що ти будеш проти.

– Ти не думала, що я приїду? А мені захотілося подивитись. Ти ж забрала все! Виходить, що я обділила сина та його родину. Мені перед ними соромно.

– Тобі шкода? Я не думала. У них і так все є.

– У них є все, а насамперед совість!

Ніна Василівна встала і повільно пішла до виходу, спираючись на тростину. Микола та Ольга вийшли за нею. Додому їхали мовчки. Мати переживала. Ділянка їй не потрібна, будинок був старий, але дочка вчинила підло.

– Мамо, не хвилюйся. Так вийшло, нічого не повернути. Радуйся, що не чужим людям пішло.

– У нас все є, а гроші ми заробимо, – підтримала Ольга.

– Все вам однаково давала, а от вийшло, що вам тепер винна.

– Нічого не винна. Це ми тобі винні.

Поступово ця історія пішла у минуле, не забулася, але про неї не згадували. Ніна Василівна дожила до дев’яноста років. Поховала свою сільську сусідку Катрю. Внуки, правнуки її не забували. Пішла із життя тихо.

Валентина вирішила довго не чекати, одразу заговорила про квартиру. Треба б поділити.

– Валю, квартира належить Ользі. Мама жила, була зареєстрована, але це її власність. Ти, і навіть я, не маємо до неї відношення.

– А навіщо вона вам? У вашого сина все є, у онуків є.

– Навіть не починай, вона нам потрібна! Ми пенсіонери, це наш додатковий дохід.

– У ваших все є, а у моїх немає.

– Це нічого не означає. Ти все отримала вже давно.

– Згадав!

– Більше це не обговорюватимемо! У кожного своє.

Валентина повернулася додому. Вона все отримала, але совість втратила! Нажаль, так часто буває. Як кажуть, – Бог їй суддя. На віку, як на довгій ниві, – життя все розставить по місцях…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!