– Так, я поїхала, – продовжувала Людмила. – Так, не було жодного втручання. Але інакше нічого не вийшло б! – Після твоєї появи я море бачила лише на картинках! Хіба я не заслужила відпочинок на старості років? Скільки можна принижуватися та просити

– Олю, я не знаю, як тобі сказати… – голос матері тремтів і зривався. – У мене дуже погані новини. Мені потрібно терміново лягати на втручання. Якщо не зроблю – потім може бути вже надто пізно.

Оля на мить затамувала подих. У неї в руках був міксер, на плиті кипіла вода, дитина збирала пірамідку на столі. Але все це раптом стало тлом: глухим, неважливим, недоречним.

Вона відклала міксер убік, сіла на стілець і вчепилася в край столу вільною рукою з такою силою, наче боялася провалитися під землю.

– Яке втручання? Що з тобою? – Запитала Оля, коли дар мови повернувся. – Мамо, ти що несеш? Де ти була? Ти ж мовчала весь цей час!

– Невиліковну хворобу знайшли. Я не хотіла тебе лякати. Спершу думала, може, обійдеться. Але мені вже підтвердили діагноз… – схлипнула мати.

– Це дорого. Дуже дорого. Мені озвучили суму – двісті тисяч. Це вже з лікуванням, реабілітацією… Я не знаю, де такі гроші взяти.

Праву руку стало поколювати, серце пронизав гострий біль. Оля навіть трохи зігнулася. Вони з Вадимом і так тягнуть будинок, господарство, бізнес, дитину.

І все одно раз на тиждень вона стабільно їздить до матері з повними сумками. Платіжки оплачує без нагадувань.

А у відповідь чує роздратовані зауваження на кшталт:

– Ну, дякую, звичайно. Але хоч би один раз щось слушне подарували. Он Любці донька на Новий рік каблучку і путівку до Туреччини під ялинку поклала, а мені – лише мультиварку.

Пізніше вже ввечері Оля розповіла все Вадиму. Він слухав мовчки, кивав, нервово перебирав робочі документи, а потім тихо сказав:

– Ну, іншого виходу нема. Життя дорожче. Візьмемо кредит, десь з бізнесом утиснемося, будівництво поставимо на паузу. Дідько із ними, з планами. Це ж твоя мати.

Кредит взяли на Вадима. Оля не мала жодних шансів на схвалення, тому що всю свою увагу вона приділяла дитині, лише іноді підхоплювала підробітки.

У банку довелося натиснути, щоб прискорити процес, але через тиждень гроші були на руках. Оля запропонувала безпосередньо сплатити втручання, проте мати чомусь відмовилася.

– Там все складно, з кимось треба готівкою… Сама все залагоджу, не хвилюйся.

Вона зворушливо обняла дочку на прощання, подякувала тій, навіть заплакала. І пішла збирати валізи. Дочка стояла у передпокої й розривалася між емоціями.

З одного боку, їй було тривожно, з іншого боку – вона сподівалася, що все налагодиться. З третього… У глибині душі їй щось уже тоді не давало спокою.

Проблема не тільки в діагнозі та втручанні. Мати дуже легко і швидко переклала все у формат «Дайте грошей».

Жодних подробиць, ніяких деталей. Вона не просила відвезти її до лікаря, забрати результати аналізів, заїхати за ліками. Це було зовсім не схоже на матір.

Завіса таємниці нікуди не зникла навіть тоді, коли Людмила лягла в лікарню. Вона не озвучувала ні термінів, ні прогнозів.

– Мамо, ти хоч скажеш, коли тобі робитимуть процедуру? – питала Оля щодня.

– Звісно, ​​доню. Зараз поки що чекаю черги. Лікарі сказали – ось-ось. Я на зв’язку, якщо що, – Людмила говорила уривчасто, наче поспішала. – Не хвилюйся. Все під контролем.

Минуло два дні. Потім тиждень. Потім другий. Людмила підіймала слухавку все рідше, повідомлення часто залишалися без відповіді.

На питання про самопочуття вона кидала смайлики, одного разу надіслала фото якогось супу з підписом: «Годують добре».

Мати не показувала ні лікарняної палати, ні процедур. Не обговорювала сусідок. У розмовах лунали лише загальні фрази.

Оля не хотіла думати про найгірше. У голові крутилися пояснення: накотила депресія, погіршився стан, втручання довелося відкласти.

Може мати не хоче вантажити подробицями. Але вантаж на серці Олі не ставав легшим. Відсутність деталей лише розпалювала тривогу.

Ближче до кінця третього тижня Оля вирішила заїхати до матері. Сама. Без попередження. З ключами, які вона давно вручила «про всяк випадок».

Дочка відчувала, що щось не так, і хотіла заспокоїтись. Раптом хтось розкрив квартиру, поки та порожня?

Раптом трубу прорвало? Оля здогадувалася, що її підозри є безпідставними, але хотіла переконатися в цьому.

Двері відчинилися з тихим клацанням, а за нею виявилося те, що жінка ніяк не очікувала побачити. У передпокої стояла валіза. На гачку висіла мамина куртка. З кухні долинали голоси, було чутно запах кави.

Оля завмерла, серце калатало десь у скронях. Тут нікого не повинно бути! Виходить, матір пролікували, але вона не повідомила про це? Чому? Що за нісенітниця?

Дочка нерішуче зробила крок, хоча хотілося розвернутися, поїхати та забути про все.

– Мамо?..

Людмила сиділа на кухні у шортах та футболці, з кухлем в руках. Вона гортала відео на телефоні, безтурботно посміхаючись.

Біля вікна лежали пакети з дьюті фрі, колекція магнітиків на холодильнику помітно поповнилася.
Для пацієнтки Людмила виглядала надто… засмаглою.

– Ой! А ти чого? – мати змінилася в обличчі й розгублено витріщила очі. – Ти чого прийшла?

Оля не відповіла. Тільки виразно подивилася на валізу, на пакети, на обличчя матері. Слова ніби прилипли до язика. Мати завжди була безцеремонною та нахабною.

Але сьогодні вона перетнула кордон, за яким була вже інша Оля. Холодна, без віри, без бажання брати участь у житті матері.

– Я думала, ти хворієш, – нарешті видавила дочку. – У нас що, невиліковну хворобу навчилися лікувати за допомогою солярію?

– Та ні, що ти! Просто лікарі на пару днів додому відправили, – спробувала збрехати Людмила, хоча тут все було очевидно.

– Дьюті фрі у нас тепер у лікарнях працюють? Як зручно. Можна відразу біленьку для лікарів купувати, не відходячи від каси.

Повисла тиша. Людмила нервово закусила нижню губу, але навіть не почервоніла.

– Ну, я… Це… Я просто втомилася. Мені треба було відпочити, розслабитись, змінити обставини. А ти все одно не допомогла б, – почала мати, запинаючись.

– Я ж намагалася просити, натякала. А ти все залагодила зі своїм «немає грошей»… От і довелося…

Оля не слухала. Не хотіла. Щойно Людмила підтвердила, що це не безглузда випадковість, дочка просто розвернулася і пішла.

Не грюкнула дверима, не закричала, не розплакалася. Просто пішла. Тому що її почуття не можна було змити слізьми чи криком. Цей обман можна було лише пережити й вийти з нього вже іншою.

Повідомлення від Людмили сипалися одне за одним. Спочатку зі схвильованими смайликами, сердечками та фразами, на кшталт:

– Поговорімо, ти все не так зрозуміла.

Потім – з образами, вигуками та натяками на невдячність.

Оля мовчала. Весь перший вечір телефон лежав екраном вниз із вимкненим звуком. У неї поки що не було ні бажання говорити, ні слів. Тільки гостре відчуття, що тепер між нею та матір’ю розгорнулася глибока прірва.

На восьмий день пролунав дзвінок. Оля не хотіла брати, але рука за інерцією потяглася до смартфона.

– Ти могла хоча б поговорити зі мною, Олю, – голос матері звучав так роздратовано, ніби це її обдурили. – Адже я не ворог тобі. Просто… обставини так склалися. Я не хотіла, але ви мене змусили.

Краще б Олі хтось ляпаса дав. Змусили… Тобто вони ще й винні, хоча втратили частину доходу з бізнесу, та були змушені взяти кредит? Оля намагалася підібрати пристойні слова, але в голову лізла лише лайка.

– Так, я поїхала, – продовжувала Людмила. – Так, не було жодного втручання. Але інакше нічого не вийшло б! Адже ти весь час відмовлялася, годувала сніданками, виправдовувалася. А я втомилася!

– Після твоєї появи я море бачила лише на картинках! Хіба я не заслужила відпочинок на старості років? Скільки можна принижуватися та просити?

Оля слухала, дивлячись у вікно. На обличчі жодної реакції. Хіба що жовна ходили ходуном.

– Ти вирішила обдурити мене, – спокійно констатувала дочка. – Зіграла на моєму страху, та дочірніх почуттях. І ти не бачиш у цьому нічого страшного?

– А як інакше?! – скинулась мати. – Сама мене змусила! Я ж не просто так… Для вас це копійки, а я собі не можу дозволити.

Оля натиснула кнопку завершення виклику і відразу вимкнула телефон. У її душі гнів змішався втомою. Здавалося, у розмові немає жодного сенсу. Все, що могла, вона вже почула, а сказати їй не було чого.

Вадим увійшов до кімнати майже безшумно, сів поруч. Він уже знав про все. Тиждень тому Оля не знайшла в собі сил одразу розповісти про те, що сталося.

Їй було соромно, адже її мати загнала Вадима в кредит, підбила їхній невеличкий бізнес, зруйнувала всі плани через якісь примхи.

Однак незабаром Оля все ж таки зважилася на розмову. Вадим вислухав дружину без зайвих питань та звинувачень, просто дав виговоритися, адже було пізно щось міняти.

– Ми не повинні це ковтати, – сказав він. – Відсьогодні, якщо й допомагатимемо, то лише з продуктами та комуналкою. І крапка.

Оля рішуче кивнула. У її серці не лишилося місця для сумнівів. Людмила вже зробила власний вибір. Тепер його наслідки – це її відповідальність.

– Не думала, що тобі гроші дорожчі за матір, – прийшло коротке повідомлення вночі.

Оля прочитала, але… нічого не відповіла. Вона відчула, ніби на неї знову намагаються накинути стару, важку ковдру провини. Але вона більше не дозволяла загортати себе в цю ковдру.

Пройшов місяць після тієї розмови. З боку матері – ні дзвінків, ні спроби зустрітися. Та Оля й не шукала цих зустрічей.

Спочатку було незвично, ніби відірвався шмат чогось важливого, хай і гнилого. А потім стало легше, чистіше на душі.

Вадим нічого не питав, але одного вечора, допомагаючи з прибиранням, упустив:

– Ти добре тримаєшся. Я розумію, що тобі важко. Але ти все правильно зробила.

Оля кивнула. Так, було не легко. Не через тугу по матері, а тому, що в ній ще жевріла стара звичка тягнути відповідальність за двох.

Навіть коли другий грає в мовчанку чи маніпуляції. Проте тепер Оля почувала себе вільною. У неї були будинок, сім’я, чоловік, дитина. Все те, що вона будувала з такою любов’ю. Ті, що відповідали їй взаємністю та повагою.

А мама… Що ж, деякі зв’язки не рвуться, бо вони надто міцні. Вони стоншуються, втрачають силу, йдуть, як вода в сухий ґрунт.

Не голосно, але безповоротно. І це був саме той випадок, коли склеїти тріснуте було неможливо.

Як ви оціните вчинок матері? Невже є такі матері, як ви вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.