Такі поїздки мене не влаштовують! Тим більше, я проти, щоб на гроші із нашого загального бюджету ти свою маму утримував

Раніше я справді вважав, що чужих дітей не буває. Я щиро обурювався, коли чув, що якийсь мій знайомий, чи друг, негативно висловлюється про розлучених жінок із дітьми:

– Та яка різниця, хто батько дитини? — казав я. Недарма ж кажуть, що батько це той, хто виховав!
– Чого ти, Ілюха, два роки Наташі голову морочив, а потім взяв і кинув?

– Тобі, Максе, легко розмірковувати! Ти ж у моїй шкурі не був!

Це спочатку Наташка була вся з себе така господарська, розумниця, уважна, а потім у мегеру перетворилася.

Я її цікавив виключно, як гаманець. Коли чотири дні з температурою валявся під сорок, вона жодного разу до мене навіть не підійшла, навіть води не подала!

Натомість, вимагала особливого ставлення до її сина. Там такі запити! Загалом, я подумав і вирішив, що це мені не треба.

– Все одно я тебе, Ілюхо, не підтримую. Якщо вже ти почав зустрічатися з жінкою, яка має дитину, то тобі варто було б відразу позначити рамки.

Сказав би Наталці, що не хочеш приймати її сина і забезпечувати його не зобов’язаний, тоді б вона так не поводилася.

Я, розмірковуючи про порядність, навіть не підозрював, що незабаром і сам опинюся у складній ситуації!

Я познайомився з Оленою два місяці тому. Дівчина мені дуже сподобалася. Ми багато часу проводили разом.

Лєна, легка на підйом, була не проти поїздок на природу, рибалку і навіть походу на футбол. У неї для мене завжди був вільний час.

Про себе дівчина розповідала мало:

– Живу з мамою, працюю багато, заміжня не була. Якщо тебе це цікавить, гадаю, що ти вже встиг помітити – я дуже люблю активний відпочинок.

Я, про наявність дочки у Олени, навіть і не підозрював, принаймні дівчина жодного разу про неї в розмові не згадала.

Дізнався я про неї тільки тоді, коли запропонував Олені з’їхатися:

– Дорогенька, мені здається, ми з тобою створені один для одного — можливо, я, звичайно, поспішаю, адже ми з тобою всього півтора місяці знайомі, але все ж таки хочу тобі запропонувати переїхати до мене.

– Я згодна! І справді, чого тягнути – давай я швиденько з’їжджу додому, зберу речі і через пару годин уже буду в тебе? Добре?

Олена свою обіцянку дотримала. Через три години вона зателефонувала мені і попросила:
– Коханий, будь ласка, вийди надвір. У мене важка валіза — боюся, що одна з нею не впораюся.

Я мовчки спостерігав, як до під’їзду під’їжджає таксі. З переднього пасажирського вилізла Олена.
Я усміхнувся і попрямував до автомобіля – хотів допомогти водієві розвантажити багаж.

– Ну, давай швидше! Чого ти вошкаєшся? — казала комусь Олена.
Я визирнув і злякався — поряд з моєю коханою дівчиною стояло дівчисько років шести.

– Господи, хоч би сестра! — промайнуло у мене в голові.
Я мовчки забрав валізи і поніс їх у квартиру, Олена з дитиною йшли ззаду.

Зачинивши за ними двері, я у лоб запитав:
– Олено, хто це?

– Пробач, любий! – почала каятися Олена. Це моя донька, Полінка!
– Як донька? Тобі ж лише двадцять два роки?

– Ну от так ось трапилося – її батько, нікчема, кинув мене, коли я була у положенні, а позбавитися дитини я не змогла.

– Олено, а чому ти раніше мені не сказала? Хіба таке взагалі можна приховувати?
– А що?! Ти не зустрічався б зі мною?

Ну, звичайно, ти ж такий самий, як і всі — відповідальності боїшся. Матері-одиначки тобі другий сорт, да?! Звичайно, вам усім моделей подавай, багатих та бездітних!

Я ледве заспокоїв Олену. Розібравши речі і уклавши дитину, ми сіли пити чай, і я завів серйозну розмову:

– Блін, Олено, я насправді нічого проти дітей не маю, ти зайвого не думай. Просто давай одразу домовимось на березі…

– Нехай я для Поліни буду вітчимом — не рідним батьком, не родичем, принаймні поки що. Просто я до такої відповідальності справді ще не готовий!

Але я не виключаю, що через певний час ми звикнемо один до одного, і все, можливо, зміниться.
– Добре! Я тебе зрозуміла. Та я насправді не збиралася на тебе батьківство вішати.

Я, якщо чесно, і брати з собою Поліну не хотіла – це мамка наполягла, сказала, що втомилася виховувати мою дитину.

А я й справді мало часу з нею проводила, працювала багато, щоб її та маму забезпечити.

З Полінкою я напрочуд швидко знайшов спільну мову. Дівчинка кликала мене дядьком Максом – мені з нею було цікаво.

Олена, дивлячись, як її дочка пояснює вітчиму, як треба правильно сповивати ляльку, раділа:
«Ще трохи дотиснути Максима, і він Полінку визнає своєю, а мене нарешті покличе заміж».

Спочатку мені сімейне життя подобалося. Вдома на мене тепер чекали, до мого приходу обов’язково був накритий стіл, вечеряли всі разом, вечори теж проводили разом.

Часто ходили то в кіно, то до парку, то в кафе. Я на розваги грошей не шкодував і рахунок ніколи не ділив.

Мені якось було незручно просити Олену сплатити половину, або повернути мені гроші, наприклад, за квитки.

Олена з дочкою чекала слушної нагоди. За відсутності Максима жінка проводила виховні бесіди.
– Ти чому його татом не називаєш?

– Мамо, але ж він мені не тато? Я кличу його дядько Макс. Йому так подобається – він мені сам казав.

– А ти його менше слухай. Ми з Максимом скоро одружимося, я стану його дружиною, а ти його донечкою. Тому вже зараз можеш називати Макса татом, щоб звикав поступово.

Кілька разів Поліна пробувала на вимогу матері назвати Максима батьком. Олена тим часом уважно спостерігала за реакцією свого нареченого — було видно, що Максу таке звернення не до вподоби:

– Олено, слухай, ти скажи Полінці, щоб вона продовжувала звати мене дядьком. Ну якось неправильно це. Мені некомфортно!

– А що я можу зробити? Це її ініціатива, їй так хочеться. Ну, як я можу заборонити дитині? Максе, Полінка тебе любить, як рідного батька. Невже це погано?

Місяць проживши разом із Максимом, Олена вирішила, що настав час починати діяти — треба потихеньку привчати чоловіка до відповідальності:

– Так, Максе. Тобі ж на роботу до десятої? Давай ти Полінку будеш до школи возити, у них заняття якраз о дев’ятій-тридцять починаються.

– Тобі теж до десятої. Чому сама не можеш відвезти?
– Розумієш, любий, ти ж на машині, тобі зручніше буде.

Ми їздимо автобусом – це довго, постійно транспорт битком. Ми нещодавно свою зупинку пропустили, бо якась напівбожевільна бабця нас випустити з автобуса відмовилася.

– Добре. Відвозитиму. Мені, тим більше, дорогою в принципі.

Здобувши одну маленьку перемогу, Олена поступово почала переносити на свого співмешканця й фінансове забезпечення доньки.

Вона тепер безсоромно просила Максима купити Полінці то іграшку, то книжку, то якийсь одяг.

Максим і ці прохання виконував — нічого поганого чоловік у них не бачив, адже такі покупки по кишені не били, та й чому б не потішити дитину.

Чим довше я жив з Оленою, тим більше втомлювався. Олена чомусь вирішила, що без неї і без Поліни я не маю права вийти нікуди.

– Навіщо тобі до друзів? Посидь вдома, з нами проведи час — ми, зрештою, майже твоя сім’я!
Ти людина тепер не вільна, тому потихеньку давай усіх своїх друзів відважуй.

Я таких добре знаю: постійно своїм дівчатам і дружинам зраджують, барами та іншими сумнівними закладами хитаються, не хочу я, щоб ти з ними поряд був.

Якось швидко дійшло й до того, що Олена стала чинити опір моїм зустрічам з матір’ю. Моя мати, Клавдія Борисівна, живе в селі, і кілька разів на місяць я їжджу до неї з ночівлею.

Якщо раніше Олена проти цього не була, то тепер стала несподівано скандалити:

– Що тобі робити, у цьому селі? — злилася Олена, бачачи, як я розбираю пакунки з продуктами, куплені для мами. Ого! Риба червона! Нам ти такого не купуєш!

– Олено, заспокойся! Чого ти починаєш? Ти чудово знаєш, що я раз на два тижні їжджу відвідати маму.

– Ліки їй відвожу, продукти. З якого часу це для тебе новиною стало? Раніше ти начебто не заперечувала!

– Це було раніше! Ми з тобою без п’яти хвилин сім’я. Ось такі поїздки мене не влаштовують! Тим більше, я проти, щоб на гроші із нашого загального бюджету ти свою маму утримував.

Я, кілька разів почувши подібні висловлювання, промовчав, але потім несподівано для Олени дуже розлютився:

– А я що, хіба, твої гроші витрачаю на маму? Ти, Олено, взагалі в так званий «сімейний бюджет» не вкладаєшся!

– Я в тебе зарплатню не прошу! Останнім часом, навпаки, ще на твоє прохання і Полінці, і тобі щось, та купую! Ти чого мої гроші рахуєш?

– Я не рахую, просто говорю на майбутнє, що проти цих поїздок. Навіщо старій такі делікатеси у неї в селі? Що в неї там ні м’яса, ні яєць нема? Голодною не залишиться!

Коли я востаннє їхав у село, то вже твердо вирішив після повернення додому поставити крапку в цих відносинах.

Тепер свого друга Іллю я чудово розумів — справді жінки, як хамелеони, майстерно вміють маскувати свою справжню натуру.

У Олени на Максима були зовсім інші плани. У понеділок рано-вранці вона поїхала до РАГСу, яким завідувала її далека родичка.

Домовитися про все з нею труднощів не склало. Зовсім скоро Олена мала стати законною дружиною Максима!

Я у матері затримався і в неділю, як завжди, додому не повернувся. У місто повернувся в понеділок зранку і, одразу ж, подався на роботу. Тільки ближче до вечора я з’явився вдома.

– Дорогий, ти повернувся! А я на тебе вчора чекала. У мене для тебе чудова новина!
– Яка? — збираючись з думками, буркнув я.

– Усього за двадцять днів у нас з тобою весілля! Я вже про все домовилася. Завтра поїдемо до РАГСу і заднім числом подамо заяву.

Я навіть костюм учора для тебе купила за свої гроші. До речі, навіть кафе обрала. Думаю, що тобі все сподобається!

Я здивувався:
– Олено, яке весілля?! Ти взагалі з чого взяла, що я з тобою збираюся одружитися?

– Ну, а як ще? Ми наші почуття перевірили, разом пожили і плавно рухаємося до логічного завершення нашої історії любові — до весілля! Та й, Максиме, ти ж сам чудово розумієш, що Поліні потрібний батько.

– Розпишемося, потім ти її на себе запишеш. Ну, щоб у цікавих питань ніяких не назрівало — на кшталт, чому у вас різні прізвища?

Йшла Олена зі скандалом, а я на свою адресу вислухав купу образ!

Я сказав наостанок:
– Якби, Олено, не нахабство твоє, то, можливо, у нас щось би і вийшло!

А так, вибач, насильно батьком Поліні ставати я не збираюся, та й жити з тобою після останніх подій теж не хочу! Таксі я тобі викликав. Усього хорошого!

Я поки що у відносини не вступаю. Я й досі не проти одружитися на жінці з дитиною. Тільки за умови, що ця жінка, насамперед, буде людиною!

Олена і досі мене паплюжить, на чому світ стоїть і активно шукає собі пару в інтернеті. Полінку забрала бабуся знову під своє крило! Пенсіонерка сказала, що дочці внучку вона більше не віддасть!

Я вважаю, що слушно бабуся вчинила, бо з такою матір’ю, не відомо скількох ще претендентів Поліні доведеться татом кликати?!

Шкода мені дівчинку, але я мусив припинити цей цирк на дроті! Чи слушно я вчинив, чи мусив йти на налигачі, куди ведуть? Як вважаєте?