– Тамаро, схаменись, – чоловік ступив до неї. – Ми ж п’ять років разом… Куди я піду? – А куди мене надумав відправити, туди й іди, – озвалася дружина, не відводячи очей. – На всі чотири боки…

– Тамаро, ну скільки можна тягнути, – казав вітчим. – Квартира стара, продамо та вкладемо в будинок за містом. Тобі повітря потрібне, а не ці чотири стіни. З’їздиш зі мною куди треба, підпишеш папери, і заживемо по-людськи.

Віра, що спала за стіною, мимоволі стиснулася в грудочку. Вона прокинулася ніби від поштовху, і тепер їй було незручно, ніби вона в замкову щілину підглядає.

Саме сьогодні вона ночувала у квартирі матері. Вдома у неї прорвало трубу, і на час ремонту вона попросилася пожити у неї.  Мати зраділа і, звісно, ​​дала добро.

Вітчим Геннадій з’явився у житті матері кілька років тому. Вірі він не подобався, але в життя матері вона, зрозуміло, не лізла.

За стіною мати щось сказала.

– Які ще діти, – перервав Геннадій. – Вірі твоя квартира без потреби, у неї своя є. Син у іншому місті живе. Давай! З’їздимо до нотаріуса, оформиш на мене довіреність, а решту я сам. Чого ти впираєшся, я не розумію?

Мати знову щось сказала, вони було засперечалися, а потім мати зашипіла:

– Чш-ш-ш! Сусідів розбудиш, ти що? Ранок вечора мудріший, давай завтра поговоримо.

Геннадій щось буркнув, і за стіною все стихло.

Вранці, коли вітчим пішов на роботу, Віра сіла з матір’ю пити чай.

– Мамо, а що це дядько Гена про будинок за містом казав? – Обережно уточнила вона. – Ви переїжджати надумали?

Мати опустила очі.

– Та він давно вже вмовляє… Возив мене до рієлтора того тижня, той порахував, що за неї два мільйони дадуть.

– Гена тепер квапить, кличе до нотаріуса – оформиш, каже, на мене довіреність, щоб я сам займався. А я… – вона зітхнула. – Я тягну, Вірочко. Боюся я.

– А тобі самій хочеться за місто?

Мати трохи помовчала.

– Я тут хочу залишитися, – зізналася вона, – я тут кожен кут знаю, подружки поряд. Куди мені на старість років у поля та в ліси? Але Гена гнівається, а я скандалів не виношу. Може, він і має рацію, йому видніше.

Віра накрила руку матері свою. Усередині все кипіло, але вона змушувала себе говорити спокійно.

– Ти поки що нічого не підписуй, гаразд? І до нотаріуса з ним не їдь. Обіцяй мені. А я розберуся.

Мати кивнула розгублено та вдячно.

Наступного дня Віра поїхала до своєї давньої приятельки Світлани. Та працювала юристом. Світлана вислухала подругу, потім відкинулася на спинку стільця.

– Так, давай по порядку, – промовила вона. – Квартиру мама коли купувала – до шлюбу з цим Геннадієм, чи після?

– До. Задовго. Вони її з батьком купували, а Гена – це вітчим, він років із п’ять тому з’явився.

– Тоді слухай. Це її особиста власність, дошлюбна. Майно, набуте до шлюбу, належить лише власнику. Сам Геннадій ні продати її, ні розпорядитись нею не може.

– Значить, він даремно намагається? – Уточнила Віра.

Світлана похитала головою.

– Не поспішай радіти. Сам він нічого не зробить, але йому й не треба. Йому потрібно одне – щоб мама або продала квартиру, або щоб оформила на нього нотаріальну довіреність.

– А це у нотаріуса справа п’ятнадцяти хвилин. Закон захищає її лише до того моменту, поки вона сама не візьме ручку. А якщо вона не скандальна…

– Як я зрозуміла, він дотискає її щодня, – пробурчала Віра, – і вона рано чи пізно поступиться, аби не було скандалу.

Подруги трохи помовчали.

– Якщо підпише довіреність у нотаріуса, то вже не відіграєш, – сказала Світлана. – Завдання у тебе одне: зробити все, щоб вона не підписала. Якщо встоїть – він лишиться ні з чим.

Віра вийшла від неї не з полегшенням, а з тривогою. Закон був на маминому боці, так. Але закон не сидів з матір’ю на кухні щовечора і не грюкав дверима в неї над вухом.

А Геннадій сидів. І мати вже майже зламалася.

Залишалося зрозуміти головне: навіщо? У будинок за містом Віра не вірила жодної секунди. Тут було щось інше, і вона вирішила з’ясувати, що саме.

Трубу на той час полагодили, Віра повернулася до себе, але приїжджала до матері щодня, щоб не залишати її наодинці з Геннадієм.

Вона стала придивлятися до вітчима. Телефон у нього тепер дзвонив часто, і відповідав на дзвінки він переважно на балконі або просто виходив у коридор.

І ось, якось після вечері, Геннадій буркнув, що йому душно, і вийшов з телефоном на балкон.

Віра потихеньку пішла до спальні. Балкон був у вітальні. Вікна і в спальні виходили на один бік. Тож Віра, увімкнувши диктофон на телефоні, сіла слухати.

– Та знайду я, знайду, – квапливо бубонів Геннадій. – Дайте термін. Майже два мільйони… Такої суми в один день не збереш.

– Я питання із житлом розв’язую, чуєте? Незабаром закрию всю суму разом. Тільки не треба до мене додому ходити, дружину лякати. Я сказав – закрию, значить, закрию.

Він дав відбій і пішов у санвузол.

– Тепер зрозуміло, – подумала Віра, – у нього борги. І щоб розрахуватися із кредиторами, він хоче продати мамину квартиру.

Геннадій вийшов у магазин, а Віра підійшла до матері.

– Мамо, послухай, – почала вона, – квартира тільки твоя, дядько Гена на неї ніякого права не має. Продати її можеш лише ти сама. Якщо не підпишеш і довіреність на нього не оформиш – він безсилий, хоч головою об стіну бийся.

Мати дивилася на неї широко розплющеними очима.

– А навіщо йому так закортіло, знаєш? – продовжила Віра.

– Так… будинок же… Він же казав…

– Та який тобі будинок, – відмахнулася вона, – борги в нього. Майже на два мільйони. Йому вже додому дзвонять та погрожують. Він хоче цю квартиру продати і борг закрити.

І вона продемонструвала запис на диктофоні.

– Як… борг? – мати прикрила рота долонею. – Він мені нічого… Він казав, у нього справи добре йдуть…

– Мабуть, не дуже добре, – похмуро промовила Віра, – якщо така заборгованість…

Мати довго мовчала.

– Він же мене щодня доводить… підпиши та підпиши, – зітхнула вона. – А я мало не підписала.

– І не підписуй, – Віра обійняла матір за плечі. – Ми з тобою тепер знаємо головне. А він не знає, що ми знаємо, – і в цьому наша сила.

Геннадій невдовзі повернувся і, виставивши Віру в коридор, зачинився з матір’ю на кухні. І знову насів на неї: поїхали та поїхали до нотаріуса, підпиши та підпиши папір.

– Ні, Гено, – почула Віра материн голос, – я нікуди завтра з тобою не поїду. І довіреність підписувати не буду.

Геннадій знову щось заговорив. Віра розуміла, чому він обережний – він не хотів, щоб падчерка чула. Тоді, вночі, він був впевнений, що вона спить, тому й говорив на повний голос.

Зараз ситуація була трохи інша. І Віра вирішила втрутитися. Вона увійшла на кухню, коли Геннадій палко переконував матір, чому вона має зробити те, про що він її просить.

– Дядько Гено, мама, на мою думку, чітко дала зрозуміти, що не буде нічого підписувати, – зауважила Віра.

Геннадій досадливо скривився:

– А-а-а… На материну квартиру зазіхаєш?

– Це ви зазіхаєте, – заперечила Віра.

– Ай, та ну тебе! – відмахнувся він і знову повернувся до матері. – Томо, не слухай її. Вона сама на твою квартиру слину пускає, тому й воду каламутить. Намагається, щоб, якщо трапиться що з тобою, я не плутався в неї під ногами. А я добра тобі хочу…

Мати розгублено подивилася на Віру. І та зрозуміла, що мати ось-ось здасться.

– Мамо, послухай мене, – тихо промовила Віра. – Мені твоя квартира не потрібна, у мене є своя. Мені потрібна ти, – жива і у своїй хаті. А тепер хай він пояснить одну річ.

Вона повернулася до вітчима.

– Розкажіть мамі, дядько Гено, навіщо вам так терміново знадобилася її квартира?

– Я вже казав…

– Ні, ви про свій борг розкажіть. Про майже два мільйони, які ви комусь винні і ніяк не віддасте…

– Брешеш ти все! – зневажливо виплюнув він. – Вона все вигадала, чуєш, Томо? Немає в мене жодного боргу! Вона тебе проти мене налаштовує, а ти й вуха розвісила!

– Брешу? – Усміхнулася Віра. – Тоді послухайте це.

І вона увімкнула запис на диктофоні.

– Та знайду я, знайду, – пролунав голос Геннадія. – Дайте термін. Майже два мільйони… Такої суми в один день не збереш.

– Я питання із житлом розв’язую, чуєте? Незабаром закрию всю суму разом. Тільки не треба до мене додому ходити, дружину лякати.

– Як ви це поясните? – поцікавилася Віра.

– Підробка, – знизав плечима Геннадій, – записала якось мій голос, закинула в програму, ось вона і видала казна-що.

– Ну, експертиза покаже, – сказала Віра, – підробка це, чи ні. А поки що, запам’ятайте таке: квартира це мамина. Особисте її дошлюбне майно. Житло, придбане до шлюбу, належить лише власнику!

Мати підвелася зі стільця.

– Іди, Гено, – зажадала вона. – Збирай речі та йди. Борги свої сам розгрібай, а про квартиру мою і думати забудь.

– Тамаро, схаменись, – він ступив до неї. – Ми ж п’ять років разом… Куди я піду?

– А куди мене надумав відправити, туди й іди, – озвалася вона, не відводячи очей. – На всі чотири боки!

Геннадій постояв ще, важко дихаючи, але зрозумів, що марно і говорити більше ні про що. Мовчки пішов у спальню, зібрав речі та грюкнув вхідними дверима.

Віра була ще деякий час з матір’ю, а потім поїхала до себе.

А наступного дня, ближче до вечора, вона дізналася, що мати подала на розлучення. Її не залишала думка, що не дарма у неї труби у квартирі прорвало!

То, мабуть, знак згори, щоб урятувати матір від непоправного кроку. Але, як кажуть, – гарно все те, що гарно закінчується…

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!