– Танька, знову затор через тебе! Задню частину так рознесло, що літак не облетить! Весь день, мабуть, тарілки перед миттям вилизуєш! Ця фраза викликала вибух гучного сміху. Таня заплющила очі, мріючи розчинитися в просторі, аби не чути знущань і не бачити злісних фізіономій.

– Танька, знову затор через тебе! Задню частину так рознесло, що літак не облетить! Весь день, мабуть, тарілки перед миттям вилизуєш!

Ця фраза викликала вибух гучного сміху. Таня заплющила очі, мріючи розчинитися в просторі, аби не чути знущань і не бачити злісних фізіономій.

Вона не могла пояснити, що їх з мамою бюджет дозволяє харчуватися тільки дешевими напівфабрикатами, а її схильність до повноти не сумісна з графіком, коли їж вранці, вночі та нашвидкуруч.

Звичайно, Тані варто було зайнятися спортом або змінити порядок дня, але вона повинна була працювати, щоб виконати обіцянку, дану батькові. Їй треба було здобути освіту і не кидати маму.

З навчанням було непросто. Убога пенсія матері, постійні сесії, хронічний недосип через нічні зміни. Інша на її місці схудла б, а Таня навпроти округлилася ще більше.

Вона дослухалася. Здається, всі розійшлися. Можна вийти надвір. Але відчинивши двері, вона знову зіткнулася з офіціантами.

— Тань, ми якраз до тебе йшли, — промовили вони.

Таня насторожилася. Від них добра не чекай.

– Навіщо?

Вони переглянулися, і Таня зрозуміла, що на неї чекають чергові глузування. Вона згадала слова батька:

“Ти найкмітливіша, найпривабливіша. Навіть якщо боляче, посміхайся. Незважаючи ні на що. Усміхайся”.

— Ну, питайте, — сказала Таня.

– Тань, у нас завтра вечірка після зміни. Дозволь раніше зачинитися на пару годин. Усі з парами прийдуть. Ти прийдеш? Хоча… Тобі ж нема з ким. Справді, хто захоче зв’язатися із такою бочкою?

Сміх заглушив усе довкола. З’явився начальник.

– Що за цирк? Відвідувачі від вашого реготу зі стільців падають! До зали! Живо!

Молодь втекла, а Таня вибігла надвір. Вона мала кілька хвилин, щоб перевести дух. Вона спробувала заспокоїтися, але раптово заплакала.

Хлопця в неї справді не було, і, можливо, всі мають рацію. Вона товстушка, невдаха і ніхто їй не радий.

“Треба щось зробити, — подумала Таня. — Зовсім відмовитись від їжі? Або звернутися до лікаря? Хоча що він порадить? Режим здорового харчування. А де грошей дістати?”

— Ех, тату, що робити? Якщо завтра я не прийду з хлопцем, мене засміють.

Таня здригнулася. У кущах хтось покашляв. На вулиці вже стемніло, і вона навіть не припускала, що в сутінках за рестораном може хтось перебувати. Вона трохи відступила і відчула тривогу.

— Вибачте, якщо злякав, — сказав чоловік тридцяти років. – Я не хотів. Не можу бачити, коли жінки плачуть. Чи можу вам чимось допомогти?

Таня видихнула:

– Ні. Та й чим ви допоможете? Ви вже вибачте, але виглядаєте так, що скоріше вам потрібна допомога, а не мені.

Чоловік вказав на лаву.

— Дозвольте сісти?

Він опустився на лаву, помовчав, а потім обернувся до неї та почав говорити.

— Знаєте, я давно усвідомив, що сльози не вирішують проблем, а лише ускладнюють життя. Рік тому я прийшов до тями, нічого не пам’ятаючи. Так, я ридав від страху. Але потім зрозумів, що сльози нічого не змінять. Адже я якось жив раніше.

Напевно, якщо я опритомнів у підвалі, то там мені й місце. Я блукав вулицями, мало не чіплявся до людей, але ніхто не впізнав мене. Я зробив висновок, що в мене немає нікого. Намагався оформити документи, але у поліції нагрубили. Я розумію, що з безпритульним возитися ніхто не хоче. Я тепер ніхто.

– Невидимка, – сказала Таня і повернулася до нього.

— Дивно, що я пам’ятаю, як розмовляти, але не пам’ятаю, хто я.

І тут Тані прийшла ідея:

— Як вас звати?

— Ви мене не слухали? Я не знаю, не пам’ятаю. Як хочете, так і називайте.

— Знаєте, мене Таня звуть. Може, ви мені допоможете?

Таня розповіла Антонові свій задум. Вона обрала це ім’я, бо саме так звали її батька.

Антон замислився:

– Це пригода. Мені подобається… Але як? Я так погано одягнений, що мені місце на сміттєзвалищі, а не в ресторані.

— Це не має значення. Знаєте, яка у мене мати? Вона швидко приведе вас до ладу і нарядить так, що ви себе не впізнаєте. – Усміхнулася Таня.

– Пощастило вам. А тато…

– Немає. Його давно нема. Ви чимось нагадуєте його. Він казав, що треба боротись. Якщо не захочете, я зрозумію. Але на вашому місці я б боролася. Я ось хочу і пропоную вам взяти участь.

— Ваша мати мене прийме?

– Так. Вона в мене дивовижна. Приходьте до нас. Я зараз напишу, куди…

— Адресу кажіть, я так запам’ятаю. Не знаю, ким я був, але запам’ятовую все миттєво.

Таня повернулася на роботу. Вона розуміла, що обманює, але сподівалася, що її “захід” не розкриється і її нарешті дадуть спокій.

Увечері, коли вона повернулася додому, то розповіла матері про все. Мама сказала:

– Тань, ти доросла. Я підтримаю. Сподіваюся, все вийде. А ще … Він точно не якийсь злочинець?

Таня поцілувала її:

— Сподіваюся, ні, він виглядає добрим. Просто йому не пощастило. Ти найкраща!

Антон прибув вчасно. Він деякий час ніяково переминався на порозі, а потім зняв взуття і став босоніж на білу підлогу. Таня посміхнулася:

— Все гаразд. Ви прийшли! Це головне, а решту ми вирішимо. Сподіваюся, що все пройде успішно.

– Як я можу вас підвести? Я ж…

— Рано до ролі входити, — засміялася Таня. — Але настрій у вас бойовий. Потрібно розіграти все так, щоб усі повірили, що ми маємо роман і повну гармонію.

Виїхала мама Тані в інвалідному візку. Антон трохи відсахнувся, а потім усміхнувся їй. Мама Тані не ходила. П’ять років тому вона пошкодила хребет і з того часу не відчувала ніг.

— Вітаю! Давайте знайомитись.

— Я… наче Антон.

У обумовлений день усі погляди були прикуті до Тані, але мовчали. Вона знала: кожен чекає її ганьби. Вранці Антон провів її до ресторану.

– Я підійду о сьомій.

— Чекатиму.

— О, повір, це я чекатиму. Таня, ти виглядаєш приголомшливо. Я щиро радий, що цей вечір ми проведемо разом.

Вона усвідомила, що його слова зовсім не збентежили її. Їй навіть лестили його компліменти.

На урочистості Тетяна помічала погляди товаришів по роботі. Власник ресторану відзначав річницю та обіцяв премію всім працівникам.

Можливо, саме це підтримувало колег у піднесеному настрої, і ніхто не поспішав із їдкими коментарями у її бік.

– Тетяно, ти одна? – поцікавився господар.

— Ні, Антон незабаром підійде.

Він вже чекав її на вулиці. Вона вийшла і не одразу впізнала його серед людей. Статний, високий, елегантний.

Таня відчула трепет, коли він наблизився і взяв її за руку. Вона більше не бачила розчарування на обличчі колег. Антон був поруч. З ним вона не здавалася собі повненькою, нескладною чи якоюсь іншою.

У розпал свята Настя, головна пліткарка колективу, запросила Антона на танець.

— Я танцюю виключно зі своєю дівчиною, — відповів він і взяв Таню за руку.

Весь вечір Антон був поруч. Таня помітила, як начальник спостерігає за її супутником. Вона розуміла, що ця увага неспроста.

І справа була не в тому, що у невдахи Тані з’явився кавалер. Ні. Причина такого пильного інтересу крилася в чомусь іншому.

— Я почуваюся, ніби під лупою, — сказав Антон. — Хтось коситься з недоброю усмішкою, а хтось із таким виразом обличчя, наче я привид. Одна парочка навіть шарахнулася від мене. Слухай, а давай втечемо?

Таня кивнула. Вони вийшли в хол, і вона спитала:

— Може спробуємо оформити документи? Допоможу. Ти зможеш розпочати нове життя, стати ким захочеш.

Антон поклав руки їй на плечі:

— Якщо я отримаю документи та знайду роботу, ти вийдеш за мене?

— Оце так!

— Тобто це так?

– Так, – відповіла Таня.

Він поцілував її. А потім вони пішли, бо єдине, чого їм хотілося, — залишитися наодинці…

Повернулися до ресторану вже під ранок.

– Я хочу спати, – сказала Таня.

– Може, відпросишся? Ти ж валитися з ніг.

— Все гаразд.

Таня глянула на ресторан. На стоянці було багато машин. Шеф прямував до стоянки, але не зі своєю супутницею. Поряд з ним йшла сивоволоса дама і невисокий літній чоловік.

Вони обидва виглядали дуже заможними, але дивними. Таня не встигла нічого сказати, як слідом за шефом із ресторану вийшов натовп. Антон напружився. Усі рухалися у їхній бік.

— Синочок, — прошепотіла жінка.

Антон ступив до них і тремтячим голосом промовив:

– Мамо!

Жінка почала падати, і Антон підхопив її. Літній чоловік опустився поряд. Вони обійнялися.

– Ніхто не чекав, – сказав шеф. — Але я одразу зрозумів. Він мені когось нагадав. А потім мій партнер зазначив, що твій супутник і йому здався знайомим. Загалом це не Антон, а Дмитро Стугін. Він зник кілька років тому. Його батьки дуже… О-о-дуже забезпечені люди. Там була якась кримінальна історія, але це точно він.

Таня усвідомила, що тепер їй тут точно не місце. Колеги висміють, що вона не впізнала у бродязі мільйонера. Та й він тепер не згадає про неї. Хто він і хто вона…

— Настя, скажи, що я захворіла, — сказала Таня і втекла додому.

***

— Може, Антон серйозно говорив? – Запитала мама.

– Яка різниця? — Таня показала газети: «Сенсація — знайшовся зниклий два роки тому…»

Мама обняла її, і Таня заснула.

– Ох, дитино моя. Чому ти не віриш у себе?

Увечері у двері подзвонили. Мама відчинила. На порозі стояв Антон із букетом, поряд з ним жінка, схожа на нього, а за ними чоловіки у ділових костюмах. Вся ця процесія розташувалася на порозі їхньої хрущовки.

– Добрий вечір. У мене втекла наречена, — усміхнувся Антон. — А вона ж обіцяла вийти за мене, коли в мене будуть документи. Тепер вони є.

Тетяна почула голоси та вийшла.

— Навіщо ти прийшов?

– Свататися.

— Жартуєш?

– Ні. Ми дорослі люди. Ти мені подобаєшся, і я…

– Навіщо я тобі?

– Я закохався.

– У мене? Я товста…

— Виходить, ти просто займеш у моєму серці більше місця. Чи можна увійти?

Таня відступила, а на очах з’явилися сльози. Вона глянула на нього.

– Правда? Ти ж не знущатися прийшов?

– Ні, Тань. Все правда.

Вона розплакалася в нього на плечі, а він обіймав її й гладив по голові.

— Ось так краще.

Весілля відзначили у ресторані, де Таня колись працювала. Тепер вона вчилася і допомагала мамі після операції. Лікарі обіцяли, що мати зможе ходити.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?