Влад проводжав Таню після занять щовечора.
Мовчки йшов поруч, тримаючись на пристойній відстані. Іноді ніс її сумку. Іноді просто мовчав. А Таня тільки посміювалася.
– Ну, що ти знову, як тінь? – кидала вона через плече, не обертаючись. – Влад – тінь. Влад – примара.
Він тільки плечима знизував. Усміхався сором’язливо. І знову йшов.
Три роки вже. Три роки цих проводів. Спочатку з другого курсу, потім із третього, тепер ось – з четвертого.
Всі подружки давно жартували: «Танько, у тебе особистий носій є!» А вона відмахувалась. Влад був зручним, безпечним. Нудний до позіхання.
Не те що Максим із паралельної групи – той на мотоциклі катав, у клуби водив, квіти дарував. Ось це чоловік! А Влад, Влад був, як старий светр – теплий, але зовсім не модний.
Того вечора йшов дощ. Дрібний, неприємний жовтневий дощ. Таня поспішала – останній автобус за п’ятнадцять хвилин, а до зупинки йти ще хвилин десять.
– Ходімо швидше! – кинула вона Владу, який, як завжди, плівся слідом.
– Таню, постривай.
– Що «постривай»?! Запізнюсь же!
– Там, – він зупинився. – Там хтось є.
Вона обернулася. Влад стояв посеред тротуару, зблідлий, з витріщеними очима. Дивився кудись у бік підворіття.
– Ти чого застиг? – роздратовано спитала Таня. – Ходімо вже!
Таня розвернулась і пішла подивитись сама.
У підворітті, прямо біля стіни, лежала собака. Дворняга. Мокра, брудна, з рваною раною на боці. Дихала важко, зі свистом. Очі – напівзаплющені.
– Господи, – видихнула Таня. – Влад! Тут собака! Їй погано!
Він не йшов.
– Владе, ти чуєш?!
– Чую, – глухо відповів він. – Але я не можу підійти.
– Що означає «не можеш»? Ти що, боїшся?
Пауза.
Довга. Незграбна.
– Так, – сказав він нарешті. – Боюся.
Таня дивилася на Влада так, наче бачила його вперше.
– Ти боїшся? – перепитала вона. – Серйозно?
Він кивнув головою. Навіть не підняв очей.
– Владе, там собака, яка може не вижити! Ти розумієш? Їй потрібна допомога!
– Розумію.
– І що?! Ти так і стоятимеш?!
Він мовчав. Тільки руки стиснув у кулаки.
Таня розвернулась і побігла назад до підворіття. Присіла біля собаки. Погладила обережно по мокрій голові. Тварина здригнулася, розплющила очі.
– Все буде гаразд, – прошепотіла Таня. – Я тобі допоможу. Обіцяю.
Вона дістала телефон. Набрала номер ветклініки. Слухавку взяли не одразу.
– Алло? Так, здрастуйте! У мене тут на вулиці собака. Поранена. Так, дуже. – Вона озирнулася на Влада. – Влад! Яка тут адреса?!
Він не відповів. Стояв так само нерухомо, ніби вріс в асфальт.
– Господи, – видихнула Таня. – Добре, я сама зараз привезу.
За двадцять хвилин приїхала машина таксі. Водій похитав головою.
– Із собакою – подвійна ціна.
– Згодна, – сказала Таня, затягуючи собаку в машину.
– А ваш друг? – хлопець кивнув на Влада, який все ще стояв осторонь.
– Він не поїде.
Влад здригнувся. Зробив крок уперед. Зупинився.
– Я, – почав він. – Я поїду.
Таня здивовано подивилась на нього.
– Ти впевнений?
– Ні, – відповів Влад. – Але ж поїду.
У клініці пахло ліками та мокрою шерстю. Собаку одразу забрали в операційну. Таня та Влад залишилися в коридорі. Сиділи на твердих пластикових стільцях. Мовчали.
– Ти що, боїшся собак? – нарешті запитала Таня.
Влад глянув на свої руки.
– Мені було шість, – сказав він тихо. – На подвір’ї жила вівчарка. Величезна. Господар її на ланцюзі тримав, але одного разу вона зірвалася.
А я саме мимо йшов з мамою. Вона мене загородила собою, але, – він замовк. – Мене все одно вкусила за ногу. Сильно. Кістку зачепила.
Таня мовчала.
– З того часу я не можу до них підходити, – продовжив Влад. – Навіть до маленьких. Навіть до цуценят. Руки починають тремтіти. В очах темніє. Серце так калатає, що здається – зараз із грудей вискочить.
– А навіщо ж ти пішов з нами?
Він глянув на неї. Довго, серйозно.
– Тому що ти пішла. І я не міг лишити тебе одну.
Щось здригнулося в грудях у Тетяни. За годину вийшов лікар. Втомлено посміхнувся.
– Пощастило вашій собаці. Ще годину і не врятували б.
– Вона житиме? – Видихнула Таня.
– Буде. Але потрібен догляд. Перші два тижні – особливо. Перев’язки, ліки, спокій.
Таня кусала губи. У неї гуртожиток, тварин там не можна.
– Я візьму, – сказав Влад.
Обидва – і Таня, і лікар – дивилися на нього.
– У мене квартира однокімнатна, але місця достатньо. Я впораюся.
– Владе, – почала Таня. – Ти ж боїшся.
– Боюся, – кивнув він. – Але впораюся.
Щодня Таня приходила до нього – відвідати собаку. І щодня бачила те саме: Влад сидів поруч із твариною, обережно змінював пов’язки, давав пігулки, підносив миску з водою.
Він усе робив, що треба. Хоч і переборюючи страх.
За тиждень Таня зайшла до нього без дзвінка. Відчинила двері своїм ключем – він дав, про всяк випадок, і завмерла.
Влад спав на дивані. А Руда лежала в його ногах. Морда на колінах, дихала рівно, спокійно.
Він її навіть не відштовхував. Просто спав – із собакою в ногах. І в цей момент Таня зрозуміла, наскільки ці три роки вона була сліпа.
Що справжній чоловік не той, хто на мотоциклі катає.
Руда одужувала швидко. Вже за три тижні бігала по квартирі, виляла хвостом, зустрічала Таню біля порога радісним гавкотом. А Влад змінювався разом із нею.
Руки більше не тремтіли, коли він гладив собаку. Навіть усміхався частіше – не тією сором’язливою, винною усмішкою, а справжньою, відкритою.
– Знаєш, – сказав він якось увечері, коли вони сиділи на кухні за чаєм, а Руда дрімала біля його ніг, – я все життя думав, що коли боїшся, значить слабкий. Значить, нічого не зміниш.
– А тепер? – спитала Таня.
– А тепер розумію, що страх нікуди не подінеться. Він завжди буде, але можна його подолати.
Таня дивилася на нього. На цю людину, яку три роки вважала нудною, зручною, непомітною. Як вона помилялася.
Грудень настав несподівано – з морозами, снігом та передноворічною метушнею. Таня закривала сесію, Влад працював цілодобово – річний звіт горів. Зустрічалися рідше. Але щоразу, коли вона приходила, Руда зустрічала її, як рідну.
А Влад дивився на неї так, ніби хотів щось сказати. Але мовчав. Все змінилося в останній день грудня.
Таня зайшла до Влада ввечері – принесла олів’є, ігристе, мандарини. Вирішила зустріти Новий рік разом. Утрьох – з ним і Рудою.
– Ти впевнена? – Здивувався Влад. – У тебе ж плани були. З подругами.
– Були, – кивнула Таня. – А тепер такі.
Він мовчав. Потім усміхнувся – так, що в неї перехопило подих.
– Тоді давай готувати стіл.
Накривали разом. Руда крутилася під ногами, просила шматочки ковбаси. Влад крадькома підсовував їй то сир, то шинку. Таня вдавала, що не помічає.
За вікном стемніло. Увімкнули телевізор – там показували старий радянський фільм. Сіли за стіл. Розлили ігристе.
– За що піднесемо тост? – спитала Таня.
– За зустрічі, – тихо сказав Влад. – За тих, кого зустрічаєш. І за тих, хто змінює тебе.
А потім він раптом відставив келих. Подивився на неї серйозно.
– Таню, я хочу тобі дещо сказати.
Серце тьохнуло.
– Говори.
– Я кохаю тебе. Давно. З того дня, коли вперше побачив на першому курсі. Таня мовчала.
Вона лише дивилася на нього. На цю людину, яка три роки носила її сумки. Який проводжав додому. Який пройшов через свій найголовніший жах – заради неї.
І раптом зрозуміла. Зрозуміла, що кохання – це не мотоцикл і не квіти щотижня. Кохання – це коли людина йде через вогонь, не вимагаючи нічого натомість.
Таня підвелася. Вона підійшла до нього, та присіла поряд.
– Ти недолугий, – сказала вона тихо. – Три роки мовчав. Три роки!
– Я знаю.
– І я недолуга. Бо три роки була сліпа.
Він глянув на неї.
– Що?
– Я не бачила тебе, – сказала Таня, – справжнього. А ти зовсім інший.
За вікном розпочався салют. Яскраві спалахи світла осяяли кімнату.
Весілля зіграли у червні. Тихе, без пафосу та сотні гостей. Тільки найближчі – батьки, пара друзів, свідки. І Руда.
Вона лежала біля ніг Влада спокійно та впевнено. Ніби знала – її місце саме тут.
– Хто б міг подумати, – прошепотіла подруга Олена, – що через собаку ви одружитеся!
Таня посміхнулася.
– Не через собаку. Завдяки їй!
– Знаєш, – сказав Влад, коли гості розійшлися, а вони залишилися вдвох, – я іноді думаю, а що було б, якби я тоді не пішов? Якби злякався?
Таня пригорнулася до нього.
– Не знаю. Можливо, ми ніколи не були б разом.
– Страшно навіть уявити.
А Руда тихенько підійшла і лягла поруч – як завжди, біля ніг Влада. Їхня перша дитина.
Через рік у них з’явиться друга – справжня, людська, яка кричить ночами та потребує уваги кожну секунду.
Але Руда залишиться назавжди. Завдяки їй Влад більше не боявся собак.
Ось така життєва історія. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки.
Олексій вмостився біля вікна, спостерігаючи за метушнею у дворі. Вітер ледь ворушив гілки старого клена,…
— І що? Ти в цьому збираєшся йти на прийом до мера? — скривився Геннадій,…
Ніколи б не подумала, що опинюся в такій ситуації — плануючи помсту власному чоловікові. Життя…
Марина прокинулася наступного дня після весілля і довго лежала в ліжку, прислухаючись до тиші старенької…
Марина почала свій день, як завжди, встаючи ще до світанку у своїй маленькій квартирі. Старий…