– Тато мене вигнав! Зоя завмерла. Руки так і лишилися на його плечах. – Що? – Він там з іншою живе. У них дитина маленька, – Льоша шмигнув носом, рукавом витер щоку, розмазавши бруд та сльози. – Він навіть у квартиру мене не пустив. Сказав, що я даремно приїхав. Щоб повертався до матері. І просто зачинив двері. Просто перед моїм носом!

– Мамо, я знаю, що ти мене не любиш…

Зоя завмерла з рушником у руках. Вона повільно обернулася до сина. Льоша стояв у дверях, насуплений, руки в кишенях домашніх штанів.

– Що? – Зоя поклала рушник. – З чого це ти взяв?

– Бабуся сказала.

Звісно, ​​бабуся.

– І що ще бабуся сказала?

Льоша ступив на кухню, підборіддя піднято, в очах упертість – весь у батька.

– Що ти від тата пішла, бо не хотіла, щоб у мене була нормальна сім’я. Повна. Щоб я був щасливою дитиною. На зло мені пішла.

Зоя дивилася на сина. Майже десять років. Два роки, як вони живуть удвох. Два роки, як Валерій просто зник із життя Льоші, жодного дзвінка, жодного повідомлення на день народження.

Натомість Тамара Петрівна, колишня свекруха, справно бачить онука щовихідних і справно капає йому на мізки.

– Льош, – Зоя намагалася говорити спокійно, – тобі не варто сильно слухати бабусю. Вона не знає всього, про що говорить.

– Знає! – Льоша підвівся. – Вона все знає! Це ти брешеш! Якби ти мене любила, ти намагалася б зберегти сім’ю! Не подавала б на розлучення! Не руйнувала б все!

Кожне слово впивалося у її душу. Зоя бачила, як тремтять губи сина, як блищать його очі. Він вірив. Господи, він справді вірив у те, що говорив.

– Льоша…

– Тато б із нами жив! Ми б разом були!

– Твій батько за два роки жодного разу тобі не зателефонував, – вирвалось у Зої. – Жодного разу, чуєш?

– Тому що ти не даєш! Бабуся каже, що ти забороняєш!

Льоша розвернувся і вибіг із кухні. Через секунду з коридору долинув гуркіт – двері дитячої зачинилися.

Зоя залишилася стояти біля столу. Рушники наполовину складені. Цокання годинника, – і тиша, гулка, що тисне.

Вона опустилася на табуретку, затулила обличчя долонями. Сльози потекли самі – гарячі, злі. Валерій їй зрадив, два місяці зустрічався з якоюсь дівчиною зі свого офісу, а коли Зоя дізналася – навіть не вибачився до пуття.

Знизав плечима, мовляв, ну буває. Як вона могла його пробачити? Як вона повинна була жити з людиною, яка дивилася їй у вічі й брехала? І тепер Льоша вважає, що це вона, вона все зруйнувала.

А Тамара Петрівна, свята жінка, продовжує плести свою павутину. Синочок її ненаглядний ні в чому не винен, це дружина трапилася погана, не змогла заплющити очі, потерпіти, зберегти сім’ю заради дитини.

Зоя витерла щоки, подивилась у вікно. Дитині майже десять. Він цього не розуміє. І, певно, не зрозуміє ще довго.

Три дні тяглися, як гума. Льоша начебто поряд – снідав, йшов до школи, повертався, робив уроки. Але наче за склом. Зоя питала про школу – бурчав щось невиразне, уткнувшись у телефон.

Звала вечеряти – приходив, їв мовчки, дивився у тарілку. Намагалася обійняти перед сном – відвертався, кидав коротке «на добраніч» і закривав двері.

У п’ятницю Зоя вирішила, що з неї досить. Заїхала після роботи в магазин, набрала повний кошик – торт «Прага», чипси, які Льоша любив, велику піцу з шинкою та грибами. Може, кіно разом подивляться. Може поговорять нормально, як раніше.

Вона штовхнула двері до квартири, затягла пакети на кухню.

– Льош! Іди сюди, дивись, що я принесла!

Тиша.

– Льоша?

Зоя пройшла коридором, штовхнула двері дитячих. Порожньо. Розібране ліжко, підручники на столі, рюкзак… Рюкзака нема. Куртки на вішалці також немає.

Вона схопила телефон, набрала номер сина. Довгі гудки, потім – скидання. Написала повідомлення:

-Ти де? Подзвони мені, – галочки посиніли – прочитав.

Відповіді немає. Зоя знову набрала. І знову. Вп’яте – скидання.

– Та що відбувається…

Пальці не слухалися, зісковзували з екрана. Ще дзвінок. Ще. Гудки, гудки, й нарешті дзвінок прийняли.

– Алло?

– Льоша! – Зоя притиснула телефон до вуха. – Де ти? Що сталося? Ти гаразд?

– Я гаразд.

Голос спокійний. Навіть надто спокійний.

– Ти де? Чому пішов?

– Я поїхав до тата. Тепер житиму з ним.

Зоя застигла посеред коридору.

– Що?!

– Бабуся сказала, тато хотів мене забрати. На суді хотів. Але ти наполягла, і мене залишили тобі. А я не хочу жити з тобою. Мені буде краще з татом.

– Льошо, почекай…

Короткі гудки.

Зоя передзвонила – скидання. Ще раз – телефон вимкнено.

Вона металася по квартирі, натягуючи куртку, гублячи сумку, судомно викликаючи таксі. Адресу Валерія вона пам’ятала напам’ять і досі.

Двадцять хвилин у заторах, двадцять хвилин, поки вона гризла нігті та накручувала себе.

Таксі завернуло у двір. Зоя вискочила, не чекаючи на здачу, побігла до під’їзду – і зупинилася.

На лавці біля входу сидів Льоша. Куртка навстіж, рюкзак поруч. Обличчя мокре, червоне, плечі здригаються. Він плакав.

Зоя підлетіла до лави, впала навколішки прямо на мокрий асфальт, схопила Льошу за плечі. Холод миттю пробрався крізь джинси, але їй було начхати.

– Ти в порядку? Ти їв? Що сталося? Чому ти плачеш?

Долоні самі обмацували його руки, обличчя, перевіряли – цілий, живий. Щоки крижані, ніс почервонів від холоду, вії злиплися від сліз.

Льоша підвів на неї очі. Червоні, розпухлі, з таким болем у глибині зіниць, що у Зої перехопило горло.

– Тато мене вигнав!

Зоя завмерла. Руки так і лишилися на його плечах.

– Що?

– Він там з іншою живе. У них дитина маленька, – Льоша шмигнув носом, рукавом витер щоку, розмазавши бруд та сльози.

– Він навіть у квартиру мене не пустив. Сказав, що я даремно приїхав. Щоб повертався до матері. І просто зачинив двері. Просто перед моїм носом!

Голос сина здригнувся на останніх словах, і він відвернувся, ховаючи обличчя. Плечі дрібно затремтіли.

Зоя притягла його до себе, міцно обійняла, закопалася обличчям у його волосся – просякнуте холодним вітром і дитячим шампунем.

Льоша не відсторонився. Вперше за три дні – не відсторонився. Навпаки, вчепився в її куртку, уткнувся носом у плече.

– Поїхали, – сказала вона тихо, коли він трохи заспокоївся. – З’ясуємо все раз і назавжди.

Таксі до будинку Тамари Петрівни – ще п’ятнадцять хвилин. Льоша мовчав, дивився у вікно на ліхтарі, що пропливали повз. Зоя тримала його за руку, і він не прибирав долоні. Маленька холодна долоня в її пальцях.

Двері відчинилися відразу, ніби свекруха чекала. Халат, бігуді, капці з помпонами – втілення домашнього затишку. Тільки очі чіпкі, насторожені.

– Ох, – Тамара Петрівна сплеснула руками, відступаючи в передпокій, – то що ж тебе мати сюди притягла? Хоче проти батька налаштувати? Проти мене?

Льоша ступив уперед, через поріг. Зоя бачила його спину – худу, напружену, зовсім ще дитячу під цією курткою, з якої він скоро виросте.

– Бабусю, – Льоша підвів голову, і Зоя почула в його голосі щось нове, доросле, – ти мені брехала?

Тамара Петрівна моргнула. На секунду маска здригнулася.

– Що? Льошо, про що ти?

– Я був у тата. Він мене вигнав! Чому?

Зоя дивилася, як змінюється обличчя колишньої свекрухи. Як сповзає маска турботливої ​​бабусі, як бігають очі, шукають відповіді, кидаються від онука до Зої та назад.

– Льоша, це все твоя мати винна, вона…

– Ти казала, що це мама не дає нам спілкуватися. Що вона забороняє йому дзвонити! Що він сумує, чекає на мене! – Льоша стиснув кулаки так, що побіліли кісточки.

– Тоді чому він зачинив двері перед моїм носом? Чому навіть поговорити зі мною не схотів? Чому дивився на мене, як на чужого?

– Ти не розумієш, він просто зайнятий, у нього зараз складний період…

– А може, мама правду казала? – Льоша підвищив голос, і Тамара Петрівна позадкувала. – Що я йому не потрібний?

– Що йому вся наша родина була непотрібна? У нього там нова дружина! Маленька дитина! Щасливі такі. Навіщо йому я? Просто зайва людина, на яку начхати?

Тамара Петрівна випросталась, скинула підборіддя. В очах блиснуло щось зле, загнане.

– Це вона тебе навчила! – тицьнула пальцем у бік Зої. – Твоя мати у всьому винна, вона зруйнувала сім’ю, вона…

– Досить!

Льоша вигукнув це так, що Зоя здригнулася. У під’їзді луна прокотилася сходовими прольотами.

– Ти все брешеш! Я втомився від твоєї брехні! Два роки ти розповідала мені казки про тата, а він навіть на день народження не подзвонив. Жодного разу! Більше я сюди не прийду!

– І не дзвони мені більше! Якщо тато від мене відмовився – я теж від нього відмовлюся! Від вас обох! – Він розвернувся, схопив Зою за руку. – Мамо, ходімо звідси.

Тамара Петрівна стояла у дверях, бліда, з відкритим ротом. Вперше за всі роки Зоя бачила її такою – розгубленою, жалюгідною, без звичної броні з докорів та звинувачень.

– До побачення, – сказала Зоя і зачинила за собою двері.

Вдома Льоша з’їв два шматки холодної піци й випив три кухлі гарячого чаю з малиновим варенням. Сидів на дивані, закутаний у плед, притихлий, з почервонілим носом. За вікном зовсім стемніло, і лампа відкидала на його обличчя теплі тіні.

– Мамо.

– Так, синку?

– Вибач мені.

Зоя відставила кухоль на журнальний столик. Подивилася на сина – на ці тонкі плечі, на скуйовджене волосся, на вперту складку між брів.

– Ти старалася і все для мене робила, а я… Увесь час намагалася заради мене. Працювала, готувала, порпалася зі мною. А я тільки бабусю слухав.

– Вірив їй, а не тобі, – Льоша опустив очі, смикаючи бахрому пледа. – Більше так не буде. Сам думатиму. Буду вірити тому, що бачу на власні очі. А не тому, що мені наговорять.

Зоя посміхнулася, присунула ближче, потріпала сина по маківці. Він не ухилився. Навпаки – притулився до її боку, як робив зовсім маленьким.

Урок вийшов жорстким. Жорстоким навіть. Але, здається, Льоша його засвоїв… На відміну від колишньої свекрухи! Це ж треба бути таким стервом, трясця її матері…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!