-Тату, маму в землю закопали, я кинув грудочку. Вона не зможе прийти, тату, даремно кличеш

– Мамко, мамко, ти що спиш? Вставай, мамко.

Єгор давно прокинувся і шарпав, шарпав мамку, а вона не відповідала. Вже й Олька прокинулася і стала задирати вгору товсті ніжки з круглими п’ятами.

А мамка все спить і не прокидається. Вдома холодно, Єгор пішов по дрова в сіни, приніс, у пічку наклав, думав, мамка, мабуть, замерзла, спить міцно.

Шукає сірники Єгор, не може знайти, мамка високо ховає, Олька кричати почала. Ледве витяг він її з люльки, вона мокра і холодна, вся сорочка до спини сира.

-Ууу, ну що ти наробила? Холодно ж? Холодно! Мамка втомилася, спить, зараз встане, грубку витопить. Почекай, ось каша є, давай я тебе нагодую.

Годує холодною кашею Олю, та немов голодне кошеня смокче, в руку Єгора рученятами своїми чіпляється, в рот тягне.

Зголодніла мала. Єгор і сам їсти хоче, але він не маленький, йому в школу вже скоро, ось пройде зима, потім літо, а потім він до школи піде.

Чому ж так довго мама не прокидається? Що таке? Холодно як.

Загорнув Єгор Ольку, що наїлася, в теплу ковдру, переодягнувши їй сорочку заздалегідь, сам укутався, хліба з молоком поїв, сів казки Ольці розповідати, не забуваючи періодично маму кликати, але мама мовчала.

Хтось у двері постукав, тітка Катя, сусідка.

– Господарі, ви що спите до обіду, вже незабаром вечір, а у вас все піч не топлена. Маріє, Маш… Єгоре, а що ви одягнені?

– Мама не встає, не витримав і заплакав Єгор.

– Як? Ох, ти, Боже ж мій, Маріє, Маріє, та що ж, ооох. Єгоре, жваво, ходімо, ходімо до нас.

Тітка Катя підхопила Ольку, загорнуту в ковдру, схопила Єгора за руку, і охаючи побігла до себе додому.

-Уля, Уляно, візьми дітлахів, дочко, погодуй їх … я зараз, до тітки Клавдії збігаю, ох …

– Мамо?

Тітка Катя щось зашепотіла швидко на вухо Улянці, та затулила рота руками, підхопила Ольку, покликала Єгора.

Єгор маму потім побачив ще, йому сказали піти, попрощатися. Мама гарна така лежала, з квіточками, бабусі, що сиділи поруч, плакали й штовхали його до мами, вона була холодна. Єгор помацав маму за ручку.

Тато приїхав, забрав Єгора з Олькою, довго плакав і кликав маму на ім’я.

– Маша, Марійко, що ж мені тепер робити, – плакав він.

Єгор вирішив, що тато не знає нічого, він підійшов і помацав тата за руку, рука була тепла.

-Тату, маму в землю закопали, я кинув грудочку. Вона не зможе прийти, тату, даремно кличеш.

– Я знаю, знаю, синку. Це я, я винен, – плаче тато, рве на собі одяг.

Прийшла тітка Катя.

– Михайло, ти хоч дітей годував?

Тато сидів, опустивши голову, відчайдушно дивлячись перед собою.

– Це я, я винен, Катю!

– Годі тобі, що вже тепер. Ти що думаєш? Назад поїдеш? Чи з дітьми залишишся?

– Куди я тепер, – посміхнувся, – наїздився вже.

– Ти тут ні до чого, не звинувачуй себе, з кожним може статися, ну погуляв … Марія твоя, серцем мучилася, а тут звичайно понервувала … Гаразд, Мишко, погорював і вистачить, настав час прийматися за справи.

До голови сходи, він тебе прийме назад.

– Та знаю, Катю. Дякую тобі, що допомагаєш.

Єгор тим часом сидів у куточку і тихенько плакав, бо дуже сумував за мамкою. А за тиждень, як батько повернувся, до них приїхала тітка Зоя.

Вона називала дітей сирітками, голосно ревла, господарювала в хаті, прибирала мамині вишиті рушники та веліла називати її мамою.

Батько почав приходити додому похмурий, вони сідали з тіткою Зоєю і пили червоне. Єгор не міг називати тітку Зою мамкою, не міг, а Олька маленька, вона може. Вона не пам’ятає мамку, а Єгор пам’ятає.

Тітка Зойка почала ображати Єгора і батькові на нього скаржиться, а той слухав-слухав, взяв і покарав його. Олька плаче, а Єгора немає.

Вирішив хлопчик втекти з дому, та тільки, як Ольку кинути? А тут бабуся приїхала, просить віддати дітлахів. Єгор хоч і погано знає бабусю, але все ж таки краще з рідною бабусею, ніж із тіткою Зойкою, – та тато не віддав.

Тоді й вирішив Єгор, що точно піде. У місто поїде, там знайде бабусю, мамчину мамку, якій батько не віддав їх з Олькою.

Зібрався, з сестрою попрощався, пообіцяв:

– Обов’язково заберу тебе, тільки дай до бабусі дістатися. Олька ніби зрозуміла що з нею прощаються, в сорочку вчепилася, реве, ледве віддер пальчики сестрички й пішов.

Іде, ніс витирає рукавом сорочки, що на лікті дірявий. Немає мамки, нікому й зашити, сльози очі застилають.

Раптом гукнув хтось, дивиться – Улянка, тітки Катрі донька, вона вчена, у місті на вчительку вчилася. Єгор у неї вчитиметься в першому класі, ой, не буде тепер…

Ще дужче хлопчик заревів, а як Улянка його обійняла, то й зовсім зайшовся сльозами.

І про тітку Зойку, і про те, як батько покарав і що бабуся приїжджала, а він не віддав їх, і як Олька в нього вчепилася, і як хотів у неї, Улянки вчитися…

– А ну ходімо, – насупила брови Улянка. Додому до себе привела, тітці Каті щось сказала, та руками сплеснула. Залишила Єгора, а сама до їхньої хати пішла.

Ох, і кричала Улянка, Ольку спочатку привела до тітки Каті, прямо з рук тітки Зойки вирвала, а потім… Таке було, – батька по щоках нахльостала, тітки Зойки перини та подушки викидала, ух…

– Що ти робиш, – кричить батько, – мені як жити одному з дітьми, їм потрібна мамка.

– Мамка, – кричить Улянка, – мамка, а не баба гуляща, через яку ти на дитину рідну руку підійняв, трясця її матері. Де зараз Єгор?

– Вдома, – каже він.

– Вдома? Ану, іди знайди, іроде!

– Єгор, Єгоре – кличе батько, а Єгор за тітку Катю ховається, не хоче додому йти.

– Що? Знайшов? Як відбенкетуєш, то поговоримо, – розвернулась і пішла.

– А що? – кричить батько, – може ти підеш за вдівця з двома дітлахами заміж, раз розумна така?

– А може й піду, – кричить Улянка, – проспись спочатку, наречений!

– От би Улянка стала нашою мамкою, – шепоче засинаючи Єгор Ольці, що лежить поруч.

– Ма-ма, – лопоче Олька, – мама.

…Пішов до школи Єгор, в перший клас першого вересня. Вів його за руку гордий батько, чисто поголений, у новому костюмі, ніс на руках ошатну Ольку, що крутилася.

Із задоволенням крокував Єгор до улюбленої школи, до улюбленого класу, до улюбленої вчительки.
Цілий вечір вчили, що мама – не мама зовсім, а Уляна Сергіївна…

-Маааммааа, мама, – вимовляє тихенько Єгор миле слово, яке цілу вічність нікому не говорив.

– Мамо, – підходить він до неї на перерві, – мамо…

-Так, сонечко …

– Мамо… Мамо, – каже хлопчик і притискається до своєї мами.

Обіймає Уляна Сергіївна свого синочка і дивиться поверх голови його ласкаво. Як її мати з батьком відмовляли, куди там, уперлася, довелося відступити.

– Дивись, Мишко, – сказав батько Уляни, – якщо що… на одну ногу стану, а за іншу сіпну.

Не забував Єгор і маму Марію, тільки згодом образ тьмянів. Мама з татом ще братика та сестричку їм з Олькою подарували.

Дружно прожили своє життя Уляна з Михайлом, всіх дітей виховали, вивчили, не посварилися жодного разу у дітей на очах.

І діти так свої сім’ї будували, щоб у повазі були та любові. Тепер уже й онуки та правнуки за їх завітами живуть.

Ось така життєва історія трапилася. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!