– Тату, привіт. Це Кіра. Як твої справи? Я хотіла спитати, коли мені можна речі перевозити? – Куди? – не зрозумів Костянтин Олексійович. – Ну як? До бабусі на квартиру! Дев’ять місяців минуло, ти мав у спадок вступити. – Я вступив у строк, все оформив, як належить. Квартиру я давно продав. – Як продав? – обмерла Кіра. – Як? Ти ж обіцяв! Бабуся хотіла, щоб її квартира дісталася мені! – Бабусі вже все одно, повір. Мені теж жити якось треба

– Як продав? – обмерла дочка. – Ти ж обіцяв! Бабуся хотіла, щоб її квартира дісталася мені.

– Бабусі вже все одно, повір. Мені теж жити якось треба, дітей підіймати. Старший через пару років в інститут вступатиме, навчання йому потрібно буде оплачувати!

Згадувати своє дитинство Кіра не любила, нічого особливо гарного на той час не було.

Після розлучення матері та батька різко впала якість її життя. Мати, яка так і не вибачила колишньому чоловікові зради, не прийняла від нього жодної фінансової допомоги.

Костянтин Олексійович спочатку пропонував домовитися про добровільну виплату аліментів, але Євгенія Іллівна, мама Кіри, його допомогу відкинула.

На момент розлучення батьків Кірі виповнилося вісім, вона вже багато розуміла. Мати від дочки справжню причину розірвання шлюбу приховувати не стала, прямо сказала:

– Заміну він мені, і тобі заразом, знайшов! До іншої баби пішов! Треба ж, цілий рік крутив з нею шури-мури на боці, а я нічого й не підозрювала.

– І ще вистачає нахабства дзвонити, гроші пропонувати! Не потрібні мені його подачки, я тебе сама виховаю!

Євгенія Іллівна дочку, звичайно, утримувала в міру своїх сил. Після розлучення вона пішла працювати продавчинею. Зарплата була невеликою, на всі дівчачі потреби її просто не вистачало.

Щоб якось звести кінці з кінцями, Євгенія Іллівна брала у своїх подруг та знайомих речі для себе, та дитячий одяг для доньки.

Кіра на все життя запам’ятала вираз обличчя однокласниці, яка її висміювала при всьому класі:

– О, а це моя кофта! А як вона, Кірко, у тебе опинилася? Мама її нашій хатній робітниці віддала. Ти що, чужі речі доношуєш? Бідна. А мені батьки лише нове купують!

Костянтин Олексійович із дочкою від першого шлюбу зустрічі не шукав. Чоловікові відмова колишньої дружини від аліментів була навіть зручною – від нової родини не доведеться відривати гроші.

Номер телефону батька та його адресу Кіра знала, бо жили вони в одному місті. Дівчинка дуже часто була в гостях у бабусі по батьковій лінії, Ольги Сергіївни.

Та вчинку сина не схвалювала, старшу онучку дуже любила і щоразу, коли Кіра приходила до неї в гості, давала трохи грошей, щоб дівчинка мала можливість сходити в кіно, купити собі морозиво чи щось потрібне для школи.

– Бери, бери, дитинко! – умовляла Ольга Сергіївна онучку. – Бери, тільки матері нічого не кажи. Женя горда, Костю так і не пробачила. Боюся, відбере вона в тебе гроші та викине. Пробач, дитино, що більше дати не можу.

До дванадцяти років Кіра стала сама звертатися до батька з різними проханнями.

Костянтин Олексійович доньці завжди обіцяв передати потрібну суму через бабусю, але ніколи цього не робив.

Дівчинка через байдужість батька пропустила усі екскурсії, дні народження однокласників. Навіть на випускний Кіра в одинадцятому класі не пішла, бо грошей у батьків ні на сукню, ні на бенкет не знайшлося.

Рідко, перетинаючись із батьком у бабусі, Кіра питала:

– Тату, чому ти ніколи слова не тримаєш? Ти обіцяв відправити мене в поїздку Карпатами, сказав, що гроші у бабусі залишиш.

– Я приходила, а баба мені нічого не дала. Говорить, ти до неї не заходив.

– Вибач, Кіро, плани змінилися, не було можливості вписати до свого бюджету твою екскурсію. У молодшого сина велосипед зламався, новий йому купували.

Дівчинка, ковтаючи сльози від образи, замовкла, а її бабуся, Ольга Сергіївна, докірливо вимовляла синові:

– Костю, ти що несеш? Хіба ж так можна?

– Ти, мамо, мене сама вчила завжди говорити правду. Я не збрехав, так і було. І взагалі, чого вона ображається?

– Подарунок, який у дорослому віці Кіра отримає, у сотню, а то й у тисячу разів перевищить суми, які вона просила! Я ж сказав, що цю квартиру їй залишу. Буде із власним житлом.

– Так, дитино, – кивала Ольга Сергіївна, погладжуючи внучку по голові, – це правда. Ми з Костею вже давно вирішили, що моя квартира відійде тобі, як мене не стане. Він мені це пообіцяв.

Час минав, Кіра росла, батько так і продовжував байдуже до неї ставитися і не цікавитись її успіхами.

Бабуся пішла із життя, коли дівчина вже вступила в інститут. Кіра дуже любила її, доглядала останні пару років.

Вона була впевнена, що батько своє слово дотримає, квартиру залишить їй. З матір’ю студентці було жити неможливо – характер Євгенії Іллівни з роками ставав лише гіршим, з дочкою у неї постійно виникали сварки та конфлікти.

Провівши бабусю в останню путь, Кіра стала потихеньку готуватися до переїзду. Вона не поспішала, знала, що по закону батько у спадок вступить лише за пів року.

Зайвий раз дівчина його не турбувала, не дзвонила йому і про квартиру не питала – була впевнена, що тато своє слово дотримає.

Минуло вже вісім місяців, як бабусі не стало, й Кіра вирішила все ж таки зателефонувати батькові та поставити йому питання, що цікавить.

Слухавку підійняла мачуха. Кіра привіталася і попросила покликати батька до телефону:

– Нема його. З роботи ще не прийшов.

– Будь ласка, попросіть, щоб він мені передзвонив. Мені треба з ним поговорити.

– Що, знову гроші канючити будеш? Ти вже повнолітня, йди на роботу, дай батькові спокій! Чому він повинен на тебе горбатитись, якщо у нього двоє маленьких дітей росте?

– Свої забаганки вже давно настав час задовольняти самостійно! Мужика зрештою знайди і йому на шию сядь, а сюди більше не дзвони!

У Кіри після розмови з мачухою залишився неприємний осад. Про те, що друга дружина батька її ненавидить, дівчина чудово знала.

Якось їй доводилося особисто зустрічатися з Інною Борисівною. Спогади про ту зустріч залишились негативними.

Батько так і не передзвонив ні цього дня, ні за тиждень, ні за місяць. Кіра набралася сміливості й знову сама йому зателефонувала.

На цей раз пощастило – слухавку взяв сам батько:

– Тату, привіт. Це Кіра. Як твої справи? Я хотіла спитати, коли мені можна речі перевозити?

– Куди? – не зрозумів Костянтин Олексійович.

– Ну як? До бабусі на квартиру! Дев’ять місяців минуло, ти мав у спадок вступити.

– Я вступив у строк, все оформив, як належить. Квартиру я давно продав.

– Як продав? – обмерла Кіра. – Як? Ти ж обіцяв! Бабуся хотіла, щоб її квартира дісталася мені!

– Бабусі вже все одно, повір. Мені теж жити якось треба, дітей підіймати. Старший через пару років в інститут вступатиме, навчання йому потрібно буде оплачувати!

– Загалом, Кіро, я власним майном розпорядився так, як захотів. Які до мене можуть бути претензії? Гаразд, бувай. Мені ніколи.

Кіра того вечора вперше закотила матері скандал:

– Кому потрібна твоя гордість? Теж мені, єгипетська принцеса знайшлася, гроші їй від зрадника не потрібні! Ці гроші взагалі не тобі призначалися, а мені! Батько повинен був мене утримати!

– Ти що, погано жила? – розлютилася Євгенія Іллівна. – Голодувала, у рванні ходила? Тобі що, мало було?

– А хіба ні? – крикнула Кіра. – Що в мене було? Сукні чужі, спідниці перешиті? Та з мене весь клас сміявся. Кожен день з мене знущалися!

Я через тебе навіть на випускний не пішла, у мене жодної пам’ятної фотографії про цю подію не лишилося!

Здобула атестат з відзнакою і тихенько додому шмигнула, поки інші однокласники святкувати закінчення школи зібралися!

Кіра з матір’ю посварилася. Два місяці вони не спілкувалися і жили, як сусіди.

За цей час дівчина знайшла роботу і відклала гроші на оренду. На повноцінну квартиру їх не вистачило, тому довелося винаймати кімнату в трикімнатній разом з іншими студентками.

Жилося Кірі важко. Вона часто залишалася без вечері, але переступати через себе і звертатися за допомогою до матері, а тим більше до батька, вона не збиралася.

Коли Кіра відзначила своє тридцятип’ятиріччя, пішов із життя її батько. На той момент жінка вийшла заміж, придбала житло, та мала пристойну роботу.

Про відхід батька повідомила мачуха. Вона зателефонувала і сухо впустила:

– Батько твій пішов із життя. Похорон післязавтра.

Кіра скорботи не відчувала. Мабуть, тому, що батька в неї багато років фактично не було.

Спершу не збиралася йти на поховання, але потім передумала. Потрібно буде з мачухою обговорити одне дуже важливе питання, бо навряд чи Кіру без приводу впустить у свою квартиру.

Після похорону та поминок Кіра, дочекавшись слушного моменту, підійшла до Інни Борисівни та запитала:

– До якого нотаріуса ви звертатиметеся з приводу спадщини?

– А що? – насторожилася Інна Борисівна.

– Я теж хочу отримати належну мені по закону частину. Батько мене не виховував, аліментів мені не платив. Я думаю, що це буде справедливо.

Інна Борисівна хвилину помовчала, а потім кинулась на падчерку з кулаками:

– А ти хто така? – Накинулася на Кіру друга дружина її батька, – тебе сюди з якого приводу запрошували? Га? З батьком попрощатися? Попрощалася? Іди звідси, тут тобі не раді!

– Та як ти смієш взагалі про спадщину заводити? Нічого тобі не належить ні по закону, ні по сумлінню!

– Костя за життя сумнівався, що ти – його рідна дочка, були у твоєї матусі грішки в молодості! Нічого тобі не віддам! У Кості є рідні сини, вони – спадкоємці першої черги!

– І можеш ні на що не розраховувати: я чуже не візьму, а за своє, горлянку будь-кому перегризу!

– Він у мене у свідоцтві про народження батьком вписаний, він до моїх восьми років жив і донькою називав! Я все одно заявлю свої права, хочете ви цього чи ні! Усього доброго.

Кіра налаштована рішуче. Навіть якщо потрібно буде свою правоту доводити у суді, вона готова це зробити.

Все ж таки вона впевнена, що її мачуха поступить по совісті й часткою її не обділить. А як обділить, – буде боротьба, бо свого вона не віддасть, – годі!

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!