– Тату, ти знаєш, а я тебе не ненавиджу. Я просто… просто не можу тебе поважати…

Олена дивилася на ці фізіономії, що сміються їй в обличчя і не могла зрозуміти, як вона це допустила. За святковим столом, заставленим салатами та гарячим, сиділи родичі чоловіка. Всі вони здавались їй зграєю голодних хижаків, що відчувли слабину.

– Ну, що ти, Олено? Образилася? Я ж пожартувала! – переможно оглядаючи тих, хто сидів за столом, вигукнула Людмила – сестра Анатолія. Її очі блищали, а на губах грала бридка посмішка.

Сам Толік, чоловік Олени, сидів поруч із нею і під столом міцно тримав дружину за руку, заважаючи встати. І сам сидів, не підводячи очей. Його пальці вчепилися в її зап’ястя з такою силою, ніби він намагався втримати не дружину, а корабель, що тонув.

А шістнадцять років тому все ж було інакше.

Вони одружилися відразу після того, як Толя закінчив університет, вона тоді ще навчалася на четвертому курсі. Жити було ніде, квартиру винаймати нема на що, і бабуся Олени переїхала до дочки, а їм віддала свою квартиру.

Щоправда, одразу попередила, що не назавжди:

– У мене онуків троє, ділитиму на всіх, а поки живіть.

Які вони були тоді щасливі! Особливо, коли народився Єгор. Олена пам’ятала ту маленьку квартиру, пам’ятала, як вона ночами працювала над дипломом при світлі настільної лампи, доки Толя гойдав сина. Їм було тісно, ​​бідно, але вони сміялися. Вони були командою.

Син теж сидить зараз за столом і чує, як сміються з його матері. Єгор дивився на тітку Люду, і в його очах позначалося нерозуміння: як так можна?

Так, тоді вони були бідні, але щасливі. А зараз вони мають і гарну роботу, і трикімнатну квартиру, і машину. Свекруха останнім часом дзижчить, як комар над вухом:

– Усі нормальні люди вже дачі собі купили. А ви?

А Олені не потрібна дача. Якщо раптом з’являлося бажання відпочити на природі, вони з чоловіком винаймали невеликий будиночок десь на турбазі. Їй подобалася свобода: не треба кожен вихідний їхати за місто поливати грядки та лагодити паркан.

– Їй грошей шкода! – заявила Людмила, коли розмова за столом знову зайшла про дачу. – Адже Оленка у нас дуже розважлива. Кожну гривню береже!

– Отримує майже вдвічі більше чоловіка, а сім’ю тримає в чорному тілі. Толя, вона вас з Єгором хоч нормально годує? Чи ви салатом з кульбаб харчуєтесь?

За столом засміялися. Сміх був невпевнений, але сміялися. Сміялися з неї. Анатолій підвів очі на сестру:

– Людо, припини.

Але Людмила наче увійшла в раж. Її голос ставав все гучнішим, а слова все більш уїдливими.

Олена знала причину поведінки зовиці. Позавчора та попросила в неї грошей. Триста тисяч. А Олена відмовила.

– Та ти хоч послухай, навіщо гроші мені потрібні! – гарячкувала тоді Людмила. – Я ж не на подорожі прошу, не на модну сумочку!

– Хочу відкрити перукарський салон. Ну, не салон, а поки що кабінет на два крісла. Я все порахувала, і приміщення вже знайшла. Лише гроші потрібні.

– Ні, Людо, – відповіла Олена спокійно, хоч усередині все стислося. – Будь-який бізнес треба відкривати за свої гроші.

– Чому?

– Бо чужих не шкода. А коли в тебе в кулачці свої, зароблені, то перш ніж їх кудись вкласти, ти п’ять разів подумаєш, – пояснила Олена. Вона знала, що каже правду, яку зовиця не хоче чути.

І ось зараз образа Людмили на невістку виплескувалась і заливала все довкола. Вона обрала найпублічніший спосіб помститися – при всій родині, при батьках, при племінниках.

– Сидиш на своїх рахунках, як Скрудж Макдак! Трясешся за кожну гривню! А знаєш, я тебе тепер зватиму місіс Макдак! Ха-ха! Місіс Макдак, чи не подасте гривню бідним родичам?

Людмила засміялася. Слідом за нею засміялися ще кілька людей. Свекруха, та сама, що вимагала дачу, пирснула в серветку. Дядько Вася хрипко закашлявся в кулак.

Олена подивилася на чоловіка – той відвів погляд і ще сильніше стиснув під столом її руку. Адже він міг зараз встати і нагадати і сестрі, і батькам, і решті рідні, що сидить за столом, про те, хто цілий місяць оплачував доглядальницю, яка була потрібна свекрусі після втручання.

Хто дав грошей тій же Людмилі, щоб вона закрила прострочений кредит, хто перевів батькам грошей на ремонт кухні. Він міг підвестися і сказати:

– Ви приходили до нас по допомогу, і ми допомагали. А тепер ви смієтеся з моєї дружини.

Але Анатолій мовчав.

І тут сталося те, чого ніхто не міг чекати: з-за столу підвівся чотирнадцятирічний Єгор. Він був блідий і дивився не на Людмилу, а на батька.

– Тату, а ти, виявляється, боягуз, – сказав хлопчик. Його голос здригнувся, але він витримав погляд батька.

– Ну, ти, шмаркач, обережніше зі словами! – подав голос дід – батько Анатолія та Людмили. – Дивись, з ким розмовляєш!

– А я ні з ким із вас більше розмовляти не буду, поки ви перед мамою не вибачитеся, – сказав Єгор.

У кімнаті зависла тиша. Людмила відкрила рота, але не знайшла слів. Свекруха зблідла. А Єгор стояв, випроставшись, і дивився на всіх із викликом.

Олена встала, взяла його за руку:

– Все, синку, пішли, годі.

Вона відчувала, як тремтить його долоня. Він був наляканий, але намагався цього не показати. Він захистив її, коли власний чоловік не зміг.

Олена та Єгор вийшли з кімнати. За їхніми спинами пролунав голос Людмили:

– Ось-ось, ідіть!

Але в її голосі вже не було колишньої впевненості.

Анатолій повернувся додому о десятій вечора. Єгор сидів у своїй кімнаті. Чути було, як він увімкнув музику – ту саму, важку, яка Олені ніколи не подобалася, але зараз вона була вдячна синові за цей шумовий заслін.

Олена була на кухні. Вона перебирала старі фотографії, розкладені на столі, і плакала, хоч сльози майже скінчилися.

– Олено, ні до чого було скандал влаштовувати. Уявляєш, зараз це по всій рідні розійдеться. Що люди подумають? – спитав він, сідаючи на стілець біля вікна. Його голос звучав стомлено і роздратовано.

– Не знаю, що подумають, – відповіла Олена, не підводячи очей. – Хтось, може, мене скнарою назве, а хтось Людмилу нахабною, а тебе боягузом. Люди по-різному дивляться на все.

– А ти що, вважаєш, що я мав підвестися і з сестрою посваритися? – обурився Анатолій. – Вона ж моя сестра! Ми з нею все життя разом, це ж сім’я!

– Я завжди думала, що чоловік повинен свою дружину захищати. Але, виявляється, помилялася.

– І що, тепер скільки будемо жити, ти мене щодня дорікатимеш? – спитав він.

Олена нарешті підвела на нього очі. І Анатолій побачив у них те, чого ніколи не бачив за шістнадцять років – холодну, спокійну рішучість.

– Стривай, Толю, а ти сподіваєшся, що я з тобою після сьогоднішнього житиму? – здивовано глянула на нього Олена.

– Твоя сестра плювалась у мене жовчю і злістю, а ти сидів тихенько, наче миша під віником, і тепер вважаєш, що я терпітиму поруч із собою такого чоловіка?

– Вибач, але ні! Завтра я подаю на розлучення. Відсьогодні ти спиш у вітальні на дивані. Але краще буде, якщо ти взагалі на весь час судових розглядів підеш з дому.

– І не сподівайся. Нікуди я не піду. І розлучення не дам, – заявив Анатолій, встаючи зі стільця.

– Ти дивись! Який ти тут сміливий та рішучий! А там, за столом, мовчав, наче язик засунув, не говоритиму куди. Чого ж ти там не виступав? – Усміхнулася Олена.

Вона говорила рівно, спокійно, але кожне слово було, як ляскіт батога.

– Я не хотів скандалу! Я хотів зберегти мир у сім’ї!

– Ти хотів зберегти мир, – повторила Олена. – Ти помилився: це не мир, а маленький мирок. А хто збереже мене? Мою перевагу? Ти вибрав свій мир. А я вибрала себе.

Вона встала з-за столу і вийшла з кухні. Анатолій залишився сидіти, дивлячись на фотографії, які вона так і не прибрала.

На одній із них вони сміялися – молоді, щасливі, тримаючи на руках крихітного Єгора. Він дивився на цю фотографію і не розумів, коли все зламалося.

Або розумів, просто не хотів зізнаватися.

Розвели їх лише на третьому засіданні. Олена не відступала, хоча адвокат Анатолія вмовляв її передумати, хоча свекруха приїжджала і благала, хоча Людмила вибачалася. Олена слухала та хитала головою.

Майно поділили. Анатолій виплатив колишній дружині половину вартості автомобіля, вона йому – половину вартості квартири. Довелося взяти кредит і батьки допомогли.

Олена із сином залишилися у квартирі, Анатолій переїхав до батьків. Хотів взяти в іпотеку бодай однокімнатну квартиру, але так і не зібрався, а гроші за рік кудись розтеклися.

Він дзвонив Єгорові щотижня, але син відповідав коротко і сухо. Якось, уже через рік, Єгор сказав:

– Тату, ти знаєш, а я тебе не ненавиджу. Я просто… просто не можу тебе поважати.

Анатолій поклав слухавку та довго сидів у машині на парковці біля батьківського будинку.

Єгор іноді приїжджав до бабусі з дідусем, бачив там батька, розмовляв із ним. Але колишньої близькості вже не було. І не буде.

А Людмила так і не відчинила свій перукарський салон. Кажуть, вона взяла гроші в мікрофінансовій організації і через пів року залишилася винна вдвічі більше.

Але Олену це не хвилювало. У неї було своє життя, свій дім та син, який виріс справжнім чоловіком, – на відміну від батька…

Щоб зруйнувати родину, багато розуму не треба. А от зберегти її, – титанічна, щоденна праця двох. Ну втомився Анатолій працювати, – й таке буває…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!